ПРОРИВ ДО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

5

Назвавши свого часу цей період «епохою Кучми», я виходив з цілком конкретних міркувань. І насамперед з того, що 1994-2004 роки справді пройшли під знаком цієї людини — як політика, громадського діяча, особистості. А також, що теж природно і зрозуміло, у великій залежності від обсягу та важелів влади, які зосередилися в її руках.

Для об’єктивності аналізу, оцінок і висновків треба однаково уникати як перебільшення здобутків — хоча вони є, і незаперечні, так і спокуси кинути камінь услід недавньому лідерові, що сходить з авансцени. А отже, реалістично й неупереджено враховувати його стартові позиції, подолані проблеми і пережиті труднощі — весь, образно кажучи, «профіль» і ступінь складності пройденої ним дистанції. На такому тлі виразніше, рельєфніше постає те, що вже сприймається як аксіома, котра не потребує зайвих пояснень чи аргументів.

Зараз уже ні в кого не викликає сумніву той факт, що Україна відбулася, утвердилася як самостійна і самодостатня держава, достойна того, щоб з нею рахувалися у світі. Відбулася й утвердилася остаточно, необоротно і наперекір всьому — неймовірній складності цього завдання, відсутності бодай найменшого досвіду його реалізації, явним і таємним внутрішнім протидіям та зовнішнім впливам. А якщо відверто, то і всупереч прорахункам, не завжди продуманим рішенням та діям державної влади.

Таким є ключовий, інтегральний результат десятиріччя, в якому було значною мірою матеріалізовано романтичні надії та деталізовано ескізні начерки перших років незалежності. Він, цей результат, народжувався важко, болісно, а тому має бути особливо дорогий нам, усім разом і кожному зокрема.

Україна вийшла з цього періоду, зумівши зберегти — а по суті відродити — свою економіку, перетворивши її з деформованого уламка загальносоюзного народногосподарського комплексу на самодостатній, спроможний уже більш-менш нормально функціонувати на ринкових засадах, організм. А потім і посісти за темпами зростання валового внутрішнього продукту, й особливо промислового виробництва, лідерські позиції у Європі та світі.

Безумовно, аж ніяк не всі аспекти розвитку економіки та тісно прив’язаної до неї соціальної сфери позначені позитивом. Ми це чітко бачимо. Але, повторю ще раз, так само чітко треба бачити і те, за яких умов усе це доводилося робити: протидіючи стрімкому згортанню власного виробництва за шаленої товарної інтервенції з-за кордону, борсаючись в інфляційних лабетах, балансуючи на межі економічного колапсу.

До знакових досягнень у новітній історії України належить і її вихід на європейську та світову арену, активне включення у міжнародні процеси. Наведу хоча б кілька промовистих віх на цьому шляху: наша держава вступила до Ради Європи, була непостійним членом Ради Безпеки ООН, її представник головував на сесії Генеральної асамблеї ООН. Нарешті Україна стала практично єдиною з колишніх союзних республік, де процеси, спричинені раптовим, одномоментним розвалом величезної наддержави, не супроводжувалися широкомасштабними громадянськими конфліктами, силовою конфронтацією, кровопролиттям. Значна заслуга в цьому влади, а ще більша — українського народу з його одвічними мудрістю, терпінням та здоровим глуздом. Тож у словах про мир і спокій, якими відкривається дана стаття, немає і тіні іронії.

Такі лише окремі, укрупнені та принципові позиції, що характеризують обличчя та наслідки минулого десятиліття для України. Є й чимало інших штрихів і резонів, які підтверджують, що прожили ми його не марно і маємо підстави згадати добрим словом як ємкий і плідний розділ у літопису свого державотворення. Але зробити такий висновок беззастережно, з легким серцем віддати перевагу досягненням над негативом не дозволяє крапка, поставлена в самому кінці цього періоду — і хронологічному, і політичному.

Нею стала «помаранчева революція».

6

Загалом для характеристики того, що відбувалося в нашій державі наприкінці листопада—грудні 2004 року, вже є ціле розмаїття визначень, де на протилежному від «помаранчевої революції» фланзі бачимо й таке: «повзучий державний переворот». І справді, зробити остаточний, однозначний і вичерпний висновок про бурхливі соціально-політичні та соціопсихологічні процеси ще важко через їх незавершеність. Чи не єдине, про що можна казати з певністю, — це глибока політична криза в Україні, конфлікт, закамуфльований у процедуру президентських виборів і здетонований своєрідністю, назвемо це так, другого їх туру.

Проте, як здається, навіть прихильники вкрай непримиренних суджень, дефініцій та вердиктів мусили б уже зійтися на тому, що такий сплеск суспільної активності в Україні став не просто спонтанним викидом суспільної енергії — безпрецедентним, разюче-приголомшливим і за кількістю учасників, і за формами виявлення ними своєї громадянської позиції. Так само неординарними мали бути обставини, мотиви та імпульси, що подвигли десятки і сотні тисяч людей, яких традиційно заведено було називати «маленькими українцями», на те, щоб злитися в єдиному пориві, заявити про свою волю і потім годинами, днями і ночами, тижнями відстоювати її в осінню та зимову негоду. І не лише на київському Майдані, що став за цей час відомим на весь світ сам та прикував увагу світу до України.

Це не набір високих слів. Це беземоційна констатація фактів.

Попри якісь часткові схожості сценарій, за яким розвивалися події, і перш за все на Майдані, не можна назвати ні сербським, ні грузинським, ані якимось іншим. Це було своє власне, українське, яке поєднало стихійність з організованістю та контрольованістю, що не давали їй перерости в агресію, різкий моральний, політичний і соціальний протест — з миролюбним і яскравим дійством, традиційні форми масових акцій на зразок маніфестацій чи наметового містечка — з колоритними і зрозумілими всім символікою та стилістикою, які пом’якшували сприйняття жорсткого політичного підтексту.

Не можна не відзначити і ще одне, дуже важливе. Велелюдний загал, що у масі своїй постійно і безперервно змінювався, виявив просто-таки незбагненну здатність до самоорганізації та самодисципліни, ні на йоту не поступившися при цьому всім, заради чого він піднявся на масові акції. У цьому сенсі можна погодитися з психологами, які схильні вважати такий різновид поведінки оборонною агресією, природною реакцією людей на ущемлення їхніх прав та свобод.

І саме їй, цій лінії поведінки, Україна зобов’язана тим, що небачені досі акції з участю десятків і сотень тисяч людей відбулися без помітних інцидентів та відхилень від їх мирного характеру.

Протестна нота, що домінувала у народному хорі, стала виразним сигналом про негаразди у нашому спільному домі. Причому це було проголошено не з високих трибун у порядку, скажемо так, поблажливої самокритики, а з суспільних низів, які заявили про своє неприйняття такої державної влади, свою незгоду з такою її політикою і небажання жити за нав’язуваними нею такими нормами, правилами та канонами.

У цьому розумінні то була справжня революція. Круто повернувши державний та політичний корабель, вона змусила уважно й вимогливо поглянути на зворотні сторони й сумнівні підтексти щойно завершеного етапу — як на причини, що підняли хвилю праведного гніву.

Ще з античної доби відома сентенція про дві ознаки благополуччя держави — її багатство і довіру до неї. Формула, можливо, не цілком універсальна, але залишається актуальною на всі часи. Стосовно України вона допомагає чіткіше побачити основні лінії розлому між державою, владою і народом.

Нам, як уже було сказано, ще не вдалося як слід сформувати середній клас, що у багатовікових зрілих демократіях має своє політичне та економічне обличчя і дуже важливе призначення: об’єднуючи численний прошарок людей з пристойним достатком, своєю справою, визначеними життєвими планами і зацікавленістю в їх здійсненні, він слугує одним з обручів, які міцно і надійно скріплюють суспільство, забезпечують політичну та соціальну стабільність.

У нас цей прошарок довго залишався в зародковому, хиткому й непевному стані, формувався надто повільно і практично не впливав на державні та суспільні справи. Натомість відбувалося стрімке майнове, фінансове розшарування, виникли провалля, наелектризований вакуум між тими, хто скотився в зону бідності, та нечисленною групою нових «господарів життя» з захмарними наддоходами.

Не буде перебільшенням сказати, що першим і найдошкульнішим ударом по авторитету влади в очах суспільства та довірі до неї, по надіях людей на майбутнє стала вже згадана цинічно-грабіжницька сертифікатна приватизація. Вона, як і втрата людьми заощаджень, якщо не вбила, то принаймні надовго підірвала віру в демократію і справедливість. А те, що сталося потім, насамперед масштабні й скандально гучні приватизаційні справи, лише підтвердило: то було не випадкове і не тимчасове збочення. Вибудовувалася антисуспільна, недемократична модель економіки, що не несла ні багатства державі, ні благополуччя переважній частині її громадян.

Так, ми відійшли від жебрацьких зарплат і пенсій, затримок з їх виплатою, від мільярдних заборгованостей. Відійшли, але не надто далеко. Багато, якщо не більшість наших співгромадян, чуючи і читаючи про справді вражаючі макроекономічні показники своєї країни, не перестають розгублено питати себе і владу: а де ж наслідки цього зростання на мікрорівні, стосовно окремо взятої людини та сім’ї? Чому і віддалено не корелюються економіка і соціальна сфера, яким сам Бог велів іти пліч-о-пліч, не відриваючись одна від одної?

Люди мають право на таку постановку питання й тому, що не сьогодні і не вчора був озвучений на найвищому рівні, а потім багатократно повторювався постулат стосовно того, що ми свою державу вже побудували і тепер повинні зосередитися на її внутрішньому облаштуванні. Очікувалося, що проект цього облаштування буде однозначно соціальним, передбачатиме не просто подальший розвиток у лінійному режимі, а цивілізаційний прорив до реального «олюднення» політики з орієнтацією на кращі європейські та світові зразки, норми і стандарти, політики, поверненої обличчям до особистості, а не до маси «взагалі». Надто вже довго цим жертвували, кваплячись вивершити державний каркас, і здавалося, настав час згадати хоча б Демокріта, який не бачив різниці між однією людиною і цілим народом.

На практиці ж ми стали свідками процесів і тенденцій, що дедалі більше розходилися з цим давно назрілим імперативом, який випливає, зрештою, з самого конституційного визначення України як демократичної, соціальної, правової держави. В економіці формувалася кланово-олігархічна модель, а система влади набувала ознак авторитаризму. Практично необмежені повноваження та не менш потужні важелі президентсько-виконавчого сегменту влади і безпосередній клановий вплив на державну політику — поєднання цих двох чинників утворило гримучу суміш величезної руйнівної сили.

З другого боку, Л. Кучма, ставши сильним президентом, аж ніяк не завжди спрямовував свої можливості туди, де справді потрібно було, як мовиться у відомій байці, «власть употребить». Практично нічого не робилося для протидії зближенню та зрощуванню влади, бізнесу і власності. Уже й малодосвідчені в політиці люди з гіркотою пересвідчувалися, що майже всі питання у державі вирішуються і справи вершаться в інтересах олігархів та їхніх угруповань.

Зловживання, особливо у процесі приватизації, тотальна корупція та криміналізація державного апарату хоча й визнавалися, одначе так, ніби це було щось на зразок невідворотного стихійного лиха, а не свідомі, обдумані і злочинні діяння людей, не обтяжених сумлінням і законослухняністю, розбещених безконтрольністю та безкарністю. А отже, що не менш прикро визнавати, не наслідок бездіяльності чи й потурання з боку тих, хто мав би з цим злом постійно, рішуче і безкомпромісно боротися. У такому контексті створений при главі держави Координаційний комітет з боротьби з корупцією та організованою злочинністю — структура, безумовно, важлива і за іншої організації життєво необхідна — став декоративним органом, який дуже мало впливав на реальну ситуацію та практичну роботу, якщо впливав взагалі.

Натомість з активністю, гідною кращого застосування, ініціювалися боріння за нові переділи влади і власності, наростала кадрова чехарда, за якою важко було навіть прослідкувати, а ще важче збагнути її ідеологію та мотивацію.

Так замкнулося коло, яке окреслювалося з першої половини 90-х років. Тоді люди ще мали надію, що держава якщо не вступить з ними у діалог, то бодай прислухається до них. Та ілюзії розвіялися, і дуже швидко: владі, зацикленій на своїх внутрішніх розборках, було не до цього. А життєві реалії — на зразок опублікування списків найбагатших людей України — не залишали сумнівів у тому, хто справжній хазяїн у цій державі і цьому житті.

Стіна відчуження і нерозуміння, ігнорування інтересів суспільства з відстороненням його від вироблення та реалізації державної політики — усе це породило дуже своєрідну форму симбіозу громадян з державою і владою. А точніше, видимість співжиття, яке впродовж років маскувалося імітацією взаємної лояльності з цілком логічними наслідками — розходженням між словом і ділом, лицемірством, неправдою і фальшю, що стали неписаною нормою поведінки у всіх сферах, на всіх рівнях і тотально підірвали суспільну мораль.

То була неприпустимо висока ціна за спокій, стабільність і громадянський мир. Але під цією оболонкою дедалі більше вчувалися глухі вибухи, частішали поштовхи та зсуви. Що врешті-решт завершилося виверженням розпеченої суспільної лави, схожої на вулканічну навіть зовні, за своїми іміджевими барвами.

Детонатором цього виверження стали президентські вибори 2004 року.

7

Те, що протестний потенціал в суспільстві, який сягнув критичної маси ще до завершення президентства Л. Кучми, не вихлюпнувся назовні раніше, можна пояснити саме надіями на вибори, на те, що вони дадуть змогу мирно і в законному руслі, без застосування якихось екстраординарних засобів, змінити владу. А з нею — ситуацію та порядок у країні, які не влаштовували дедалі більше громадян. І зробити це одночасно з визначенням чи коригуванням напрямів подальшого руху України від роздоріжжя, на якому вона опинилася, моделі її державного устрою, геополітичних, економічних і соціальних пріоритетів, орієнтирів та цілей.

Значущість виборів та ціна їх результатів підвищувалися і тим, що повноваження глави держави мали перейти до майбутнього переможця у тому ж обсязі, в якому ними користувався попередник. Питання про конституційну реформу, яка повинна була перерозподілити і збалансувати ці повноваження, насамперед між президентом і парламентом, а відтак легітимно, системно й усталено роззосередити владу, зменшити її концентрацію в одних руках і в кінцевому підсумку примножити демократичний потенціал держави — це питання довго залишалося відкритим і було вирішено вже перед самим фіналом виборчого процесу. Не випадково дехто вважав ставку на нинішніх виборах більшою від життя.

Був іще один чинник, який дає підстави назвати цю кампанію такою, що не має аналогів у новітній історії України, — обставини та колізії, що її супроводжували, а головне, масштаби та форми участі в ній суспільних сил. Усе це відразу ж і надовго прикувало увагу всього світу.

Розвинені демократії теж не завжди демонструють виборчі змагання у виключно ідилічних тонах. Але те, що довелося пережити Україні за останні півроку, вирвалося із закріплених та освячених світовими традиціями берегів, а неминуча в таких випадках поляризація політичних поглядів і позицій, електоральних симпатій та антипатій дуже швидко трансформувалася у повсюдне протистояння, гострота і небезпечність якого наростали не щодня — щогодини.

Оцінюючи цей період, пік якого припав на кінець листопада, після другого туру голосування, я сказав — і не відмовляюся від своїх слів зараз: ми були за крок від громадянської війни. Відповідальність за це лягає на тих людей і ті сили, які ще задовго до офіційного початку президентських перегонів постійно і цілеспрямовано перетворювали на конфліктне середовище всю державу, провокуючи політичні та суспільні незгоди, зіткнення гілок, органів та посадових осіб державної влади, спекулюючи на регіональних, етнічних та релігійних відмінностях, роз’ятрюючи історичні рани. Політика «поділяй і владарюй», в якій їм ввижався шлях до безстрокової присутності при державному кермі чи економічній годівниці, — політика, яка ніколи не була далекоглядною, моральною і відповідальною, — набувала крайніх, абсурдних форм. Особливо коли до неї долучилося таке ж безоглядне прагнення будь-що замортизувати можливі потрясіння для своєї політичної та суспільної ваги, бізнесу, особистої безпеки.

Ця філософія прочитувалася дедалі виразніше, вона була гранично егоїстичною, не залишаючи місця для інтересів держави. В суспільстві згущувалися до фізичного відчуття атмосфера передгроззя, настрої тривоги, непевності й безнадії, нагніталися пристрасті, тиражувалися чорний піар і зловмисна міфотворчість, розсварюючи і розводячи по різні сторони барикад людей, політичні сили та регіони. І залишається дякувати Богу, що ті барикади не перетворилися з символічних на цілком реальні.

У мене не було тоді і немає зараз сумнівів у тому, що від самого початку основним був розрахунок на зрив виборів з наступним пролонгуванням каденції тепер вже колишнього президента і збереженням статусу-кво для його оточення. Інакше важко пояснити, чому за заявою глави держави про те, що нинішні вибори будуть найбільш брудними, не настали адекватні упереджувальні заходи, що їх він зобов’язаний був вживати як гарант дотримання Конституції.

Цей же розрахунок проглядається за більш ніж холодною реакцією на ініціативи Верховної Ради, яка за умов, що стрімко ускладнювалися, намагалася — і, переконаний, це їй в основному вдалося — виконувати функції та призначення єдиного і найбільш легітимного на той момент органу державної влади. Створення нею Тимчасової спеціальної комісії з питань моніторингу реалізації законодавства про вибори Президента України, неодноразові заяви та звернення були спрямовані на владнання проблем та конфліктів, що виникли ще до початку виборчої кампанії, та уникнення й усунення нових, які наростали в її процесі. Можу, зокрема, сказати і про свою пропозицію, висловлену в листі до Президента: провести у нього зустріч кандидатів, керівників Центрвиборчкому та гілок державної влади, на якій розглянути всі аспекти забезпечення чесних, прозорих і демократичних виборів.

Усе це не було ні почуто, ні враховано. Тривали і набували масового характеру порушення виборчого законодавства, які призвели до гострої політичної кризи 2004 року.

8

Аналізуючи рушійні сили та мотивацію масових виступів, неважко побачити (і це вже стало загальновизнаною політологічною аксіомою), що вони не зводилися лише до підтримки одного кандидата та несприйняття іншого. Люди вийшли на вулиці (а це залишалося для них єдино можливою формою громадянського протесту) і тому, що побачили реальну загрозу виборів без вибору, без змін, на які вони сподівалися, перспективу консервування держави й суспільства у стані, за якого про народ згадують дуже рідко і то лише як про матеріал для пропагандистських маніпуляцій та об’єкт застосування виборчих технологій.

Ця різноколірна і різновекторна повінь продовжувала поповнюватися, вбираючи в себе різні соціальні потоки, політичні сили і просто людей, які відчули себе — чи прагнули відчути — громадянами не за визначенням, а за сутністю.

До основних рушіїв «помаранчевої революції» слід, безумовно, віднести середній клас, що репрезентує, як правило, малий і середній бізнес. Ще недавно гнаний і пригнічуваний владою в особі незліченних її реєструючих, дозвільних, контролюючих і всіляких інших органів та служб, ще донині не особливо численний, він раптом впевнено і переконливо заявив про себе. Прем’єра виявилася більш ніж успішною. І перш за все тому, що ця соціальна група, яка формувалася й гартувалася за не надто тепличного посттоталітарного клімату, першою цей режим «переросла» і виставила йому свій рахунок.

В авангардній колоні бачимо і політичну контреліту, представників великого фінансового капіталу. Побувавши свого часу у владі, вони — і насамперед опальні олігархи — не приховують своїх реваншистських настроїв та устремлінь. Тут, цілком очевидно, треба мати на увазі і враховувати таке: затяжне й безкомпромісне протиборство еліт за кризи, що ще не вщухла, і революції, що не завершилася, може спричинитися до злоякісного, деструктивного переродження суспільно-політичної ситуації.

Як у всі часи суспільних потрясінь (досить згадати, приміром, Францію 60-х років ХХ століття з масовими студентськими виступами), на політичну арену вийшла молодь, причому нині «віковий ценз» цієї категорії учасників акцій громадянської непокори значно знизився. Разом з природно властивими їй рисами і якостями — такими, як брак життєвого та політичного досвіду, надмірна і нерідко агресивна емоційність тощо — виразно дали про себе знати й інші спонукальні мотиви. У тому числі й особливо — деморалізація суспільства, подвійні стандарти, всеосяжне лицемірство, відсутність умов для реалізації життєвих проектів і породжена цим невпевненість у завтрашньому дні. Загалом молодь загострено відчуває і переживає такі гримаси нашого буття і з особливою нетерпимістю до них ставиться, що дає підстави розглядати її і як індикатор сьогоднішнього стану та проекцію майбутнього нації, і як оголений її нерв.

Дуже специфічною була інформаційна компонента революційної ситуації, зміст і сутність якої визначили два основні чинники — знамениті темники та інформаційна асиметрія. Перші, як інквізиторськи знущальна і витончена форма цензури, позбавляли самостійності й ініціативи журналістів, водночас каталізуючи нарощування в їхньому середовищі спротиву, а однобічність контакту в форматі «автор, ведучий, коментатор — читач, глядач, слухач» надавала практично необмежений простір для маніпулювання громадською думкою і суспільною свідомістю.

Журналістське «повстання» проти обмеження свободи творчості було, можливо, і дещо запізніле, але його наслідки дуже істотно вплинули на розвиток загальносуспільних процесів, еволюцію громадської думки та на переформатування політичного спектру України.

Нарешті до всього цього слід додати і «революцію регіонів», точніше, регіональних еліт. Відмінності в історичному минулому, рівні економічного і культурного розвитку, соціально-психологічному потенціалі теж відігравали — і продовжують відігравати — далеко не останню роль у перебігу, формах вияву та результатах революційних перетворень.

Річ не тільки у незаперечній різниці між переважно аграрним Заходом та промисловим Сходом, індустріальним Донбасом і постіндустріальним Києвом, де сконцентровано фінансовий капітал та реальні важелі політики. Подібні відмінності тією чи іншою мірою властиві більшості держав. Біда в тому, що у нас дехто ревно заходився перетворювати їх, використовуючи різницю у політичних позиціях та геополітичних орієнтаціях кандидатів на пост глави держави, на лінії громадянського вододілу і суспільного розколу.

Водночас навіть побіжний аналіз та систематизація складу тих, кого залучила до своєї орбіти «помаранчева революція», підводять до принципово важливого висновку. Різновекторність, соціальна та політична строкатість її учасників, включаючи тисячі і тисячі людей, яких взагалі важко віднести до якихось організованих і структурованих сил, засвідчує, що це був не інспірований і профінансований кимось підкоп під державні підвалини, а єднальний протестний порив проти набридлої влади, застиглого і незворушного у своїй закостенілості державного істеблішменту, кланово-олігархічної заангажованості політики й економіки.

Майдан і все, що він уособив, стали для цього широкого суспільного конгломерату і полем, і засобом боротьби за вільне волевиявлення, на захист громадянських прав, людської честі і гідності.

Не все в акціях протесту бездоганно з правової точки зору, це правда. Але, з другого боку, була негнучка, щоб не сказати гостріше, позиція влади, її, я б сказав, демонстративні, визивні дії або бездіяльність у кульмінаційні і найбільш загрозливі моменти політичного протистояння — що, повторюю, дуже скидалося на заохочення чи й провокування вибуху насильства як приводу для застосування силового варіанта.

Важко уявити, у що це вилилося б, що сталося б у разі прямого зіткнення величезних людських мас. Але не сталося — ні зриву виборів, ні силового варіанта, ні чогось іншого, що могло ввергнути Україну в горнило незбагненних випробувань.

Сьогодні можна скільки завгодно говорити про політичний характер відомих рішень Верховної Ради і Верховного Суду. Але при цьому не слід забувати, що саме вони відкрили єдиний за даних обставин вихід, розрядили гранично напружену політичну атмосферу і стали тим проблиском надії, що дав змогу відступити від безодні громадянського конфлікту.

Нам допомогли в цьому й увага всього світу, участь авторитетних представників іноземних держав та міжнародних організацій. Але вирішальне слово сказав сам український народ, якому виборча епопея допомогла глибше осягнути своє власне єство, сутність своєї Вітчизни і по-синівськи задуматися над її місцем, роллю та подальшою долею в сучасному глобалізованому світі.

Водночас є підстави сказати, що в ті неспокійні дні відбулася друга після здобуття незалежності світова «презентація» української держави. Міжнародне співтовариство відкрило її ще раз — для когось досі невідому, для когось несподівано нову...

9

До цієї новизни повинні уважно, пильно та відповідально придивитися і ми самі — крізь призму особливостей та уроків щойно пройденого і пережитого. Це потрібно для того, щоб якомога швидше і з меншими втратами усунути наслідки недавнього протистояння (а з урахуванням того, що воно ще не завершилося — не допустити нових його рецидивів і тим паче загострення) та визначитися, куди і як іти далі.

Не буде перебільшенням сказати, що відмінності у політичних, культурно-мовних, етнічних та всіх інших вимірах і критеріях, які різко загострилися або були штучно гіпертрофовані під час президентської кампанії, сфокусувалися і поляризувалися в особах її фаворитів. Це властивість і наслідок традиційної персоніфікації української політики, завдяки чому обидва основні кандидати видавалися радше кумирами, ніж лідерами. А це поняття нетотожні: у ставленні до кумира переважає не підтримка його поглядів, позицій, концептуальних положень передвиборної платформи, тобто прагматичний раціоналізм, а дуже своєрідний, мінливий і непередбачуваний сплав індивідуальної та групової психології, емоцій та пристрастей і вплив оточення.