Уроки помаранчевої революції

Людям властиво ставитися до революцій негативно. Революції пов’язані з ломкою звичного життєвого укладу, з насильством, а іноді і з людськими жертвами. Вважаючи, що краще жити у стабільному, безпечному і передбачуваному світі, ми прагнемо уникнути ризиків, які несе в собі будь-яка революція. Наша помаранчева революція стала не тільки проривом у нову реальність, який забезпечують усі революції. Вона принесла в наше життя нові цінності й одночасно повернула вічним цінностям їхній істинний сенс.

Мені довелося бути свідком того, як молода подружня пара, повертаючись із Майдану зі своїм дев’ятирічним сином, казала, що хоче виховати в ньому громадянина. А ще зовсім недавно такі поняття, як громадянськість і патріотизм, були для багатьох українців, котрі не покидали межі свого духовного хутора, лише красивими словами, що не мали реального змісту. Ми завжди любили поговорити про політику, полаяти чинну владу. Але сьогодні політика набула для всіх практичного виміру. Вона ввійшла в кожний дім, у кожну родину. І тепер не тільки ті, хто присвятив себе політичній діяльності, а й звичайні громадяни України мають до неї прямий стосунок.

Могутній і масовий рух знизу призвів до того, що система, створена Леонідом Кучмою, яка звикла існувати в тепличних умовах владної сваволі і відсутності контролю з боку суспільства, почала розвалюватися у нас на очах. Табір, який досі уособлював президентську владу, охопили розгубленість і паніка. Його представники, котрі звикли у своїх діях керуватися апаратними правилами гри і вказівками згори, втратили будь-які орієнтири. Вони показали свою нездатність керувати країною в нових умовах і відчайдушно намагаються врятуватися поодинці. Відома фраза Медведчука—Кучми «сьогодні влада сильна, як ніколи» у нинішній ситуації звучить анекдотично.

Безславний кінець режиму, що роз’їдається корупцією і беззаконням, давно визрівав у його надрах. І його першопричиною стало спотворене розуміння природи влади тими, хто став її уособленням. Замість того щоб використовувати дану їм владу як інструмент для реалізації стратегії розвитку української держави і захисту загальнонаціональних інтересів, вони перетворили її на самоціль, на невичерпне джерело власного збагачення. У цієї влади не було потреби удосконалювати методи керування, створювати у своєму середовищі умови для здорової конкуренції і самооновлення. По-справжньому її хвилювало тільки питання самозбереження. Це зробило систему колишньої влади нежиттєздатною. Рано чи пізно будь-яка нежиттєздатна система руйнується і зазнає краху. Помаранчева революція стала лише каталізатором, а не причиною цього краху.

Основний кістяк апарату нашої влади досі становила колишня партійно-комсомольська номенклатура. У її середовищі завжди діяв закон кругової поруки, який забезпечував старій політичній еліті непотоплюваність і виживання за будь-яких умов. Не випадково її класичний представник Леонід Кравчук — лідер парламентської фракції СДПУ(о) — присоромив своїх однопартійців, які спробували «відстроїтися» від «завислого» Януковича, і зумів переконати політбюро, що зрада недавнього союзника тільки поглибить проблеми партії. Однак сьогодні все відбувається усупереч традиціям, що склалися. «Діти президента Кучми» уперше зіткнулися з тим, що уособлювана Леонідом Даниловичем система, яку вони самі створили і яка давала їм усі привілеї, якій вони довго і вірно служили, уважно відстежуючи кожний її «пчих», несподівано кинула їх напризволяще. Найгостріше це відчував Янукович, котрий робив дивні й сумнівні заяви про своє протистояння панівному режиму.

Саме тих, хто свято додержував установлених системою правил гри, був відданий ватажку і слухняно «прогинався під владу», ця влада почала насамперед скидати зі свого потопаючого корабля, відправляючи в політичне небуття. Фізичне усунення Ляха і Кірпи (боюся, що цей список ще не закрито), котрі уособлювали собою симбіоз влади і капіталу, стало не тільки черговим підтвердженням злочинної суті режиму. Воно показало ще одну якість цього режиму — здатність пожирати тих, хто був його власним породженням і чиїх послуг він особливо потребував. Роль «слуги режиму», що досі давала її виконавцям чималі дивіденди, виявилася найбільш незавидною і навіть небезпечною. Усі переваги сьогодні здобули ті політики і керівники, котрі зуміли зайняти самостійну і послідовну позицію, зберегти чисту репутацію, довести свою готовність захищати загальнонаціональні, а не групові інтереси. Саме ці моральні і професійні якості визначатимуть найближчим часом долю нових кадрових призначень.

Водночас помаранчева революція підтвердила просту, але чомусь забуту істину: думати про загальне благо, керуватися моральними засадами і чинити відповідно до своїх переконань — означає заробляти сьогодні найнадійніший політичний капітал. Вона довела практичну цінність вічних істин і затребувала тих політиків, котрі у своїх діях здатні керуватися цими істинами.

Сьогодні утримати владу і здійснювати адекватну державну політику зможуть тільки ті лідери, які добре усвідомили, що немає персонального «острова щастя» в океані загального нещастя. Що неможливо врятуватися від розплати в особистому, навіть посилено охоронюваному особняку.

Як політик і народний депутат я добре знаю, що, перебуваючи на вершині влади, люди схильні перебільшувати власну значущість. Стати реалістами допомагає розуміння того, що земна влада, будучи владою однієї людини над безліччю собі подібних, є одвічно неправедною. І ця неправедність може бути виправдана тільки щирим служінням тому, хто зробив тебе володарем над собою, тобто своєму народу. «Хто хоче стати більшим, ніж він є, мусить бути слугою, а не паном», — гласить вікова мудрість. Сьогодні ми відкриваємо її для себе заново.

Листопадова демократична революція зробила багатьох чинних політиків неактуальними. Вони, з’ясувалося, не в змозі запропонувати суспільству нові ідеї і цілі, яких те сьогодні гостро потребує, бо перебуває у процесі усвідомлення себе й того, яким йому бути в осяжному майбутньому. Як казав Шарль де Голль, «політика — надто серйозна справа, щоб довіряти її тільки політикам». Тому життєздатний політичний проект майбутнього України, найімовірніше, визріватиме у глибинах нашого суспільства. Він стане продуктом творчості новонародженої української нації, а не спущеною згори директивою.

Помаранчева революція запустила в Україні процес становлення національної самосвідомості. Цей процес чудовий тим, що національна самосвідомість українців народжується як результат протиборства двох світоглядів, двох принципово різних уявлень про те, ким за своєю суттю є людина. Розумною твариною, наділеною тільки первісними матеріальними потребами, що використовує усі свої ресурси для їх необмеженого задоволення, чи істотою насамперед духовною, що має високе призначення у задумах Творця?

Колись радянську владу погубило те, що вона в епоху торжества цінностей споживацького суспільства прирікала своїх громадян на життя в умовах постійної нестачі товарів і послуг. Залізна завіса, що впала, продемонструвала немислимий для радянської людини комфорт «забугорного» існування і неефективність вітчизняної економіки. Це відкриття, що стало надбанням масової свідомості радянських людей, почало невблаганно руйнувати систему зсередини.

Що погубило режим Кучми? Те, що в епоху торжества цінностей інформаційного суспільства через провладні ЗМІ, що дають перекручену картину реальності, він постійно обмежував нас у праві на вільний доступ до інформації. І причина такої політики — саме в нерозумінні істинної природи людини, котра живе не хлібом єдиним, в нехтуванні людських цінностей. Цей режим бачив у людині лише соціальну тварину, яка потребує не так волі і захисту своїх людських прав, як задоволення природних потреб в їжі, одязі, житлі, почуттєвих задоволеннях і в усьому, що може їй ці потреби забезпечити.

Чинна влада вибудовувала свої відносини з народом, спираючись саме на таку концепцію людини. Свою передвиборну кампанію провладний кандидат організував у розрахунку саме на таку людину. Депутат Людмила Кириченко із фракції «Регіони України» навела дуже характерний для даного підходу аргумент на захист політики, здійснюваної урядом Януковича: «Тепер ми всі можемо піти на ринок, купити собі шматок м’яса і лікуватися у відремонтованих лікарнях». З цих позицій інформаційне кілерство, жахливі фальсифікації під час підрахунку голосів і зневажання священним правом людини на свободу вибору і волевиявлення, дане йому з неба, здаються лише неістотними огріхами на тлі високих показників економічного зростання, піднесення добробуту, підвищення зарплат і пенсій.

У чому полягає драма Леоніда Даниловича, який добився небувалих за всю історію незалежної України темпів економічного зростання, що випереджає всі країни пострадянського табору? Президент, котрий має почуватися в цій ситуації переможцем і йти зі своєї посади, обласкавлений визнанням і вдячністю народу, сьогодні має у своєму позитиві тільки непролиту кров. У цьому є якась історична несправедливість. Напевно, ми видаємося йому невдячними тваринами, що, наситившися, перевертають своє корито. Та він ніколи і не ставився до нас як до людей, ніколи не ставив перед собою завдань іншого, людського, виміру. І сповідувана Кучмою та його поплічниками доктрина людини — «раб живота свого», яка здавалася незаперечною і визначала всю державну політику й відносини у владному середовищі, виявилася неспроможною саме тоді, коли ми, вибираючи між животом і гідністю, зуміли-таки зробити вибір на користь гідності.

З приходом нової владної команди багато хто пов’язує оздоровлення українського політичного середовища, реформування інститутів влади і проведення економічних реформ. Але головне завдання нової влади сьогодні — відновлення людини в її споконвічних правах. Ідеться про багато більше, ніж утвердження норм правової культури європейського зразка чи європейських стандартів життя. Йдеться про наше духовне відродження, бо стан політики й економіки визначається станом духу нації. Верховенство права в Україні має ґрунтуватися на верховенстві духу. Наша нова влада повинна бути не просто значно чесніша і професіональніша. Вона мусить стати якісно іншою. Для цієї влади повнота людської душі має стати не менш значущою, ніж повнота шлунка. В Україні, що докорінно змінюється, нова влада просто приречена стати такою. Інакше її дуже скоро спостигне сумна доля попередників.

У результаті помаранчевої революції відбулася приватизація українським народом головного стратегічного об’єкта — власної країни. Тепер усім нам треба стати її люблячими і турботливими господарями, творцями, а не споживачами, людьми тимчасовими, котрі живуть тільки сьогоднішнім днем. Ця ціль може стати тією об’єднавчою основою, що допоможе нам перебороти відчуження між окремими людьми, східними і західними регіонами, суспільством і владою. Ідучи цим шляхом, ми неодмінно мусимо врахувати головний досвід помаранчевої революції — несподівано відкрите нам розуміння високого призначення людини, створеної за образом і подобою Божою. Тільки спираючись на таке уявлення про самих себе і розуміючи всю міру нашої відповідальності за право бути людьми на своїй землі, ми як нація зуміємо виконати місію, визначену нам у новітній історії людства.