А спочатку хлопці стали повними сиротами за живих батьків
Мати залишила дітей на подругу-алкоголічку і подалася до Москви на заробітки. Нібито. Глава сімейства ще раніше проміняв родину на чарку. Забула стежку до рідних онуків навіть бабуся. Той час троє братів тепер згадують із жахом: доводилося голодувати, жебракувати на ринку, мандрувати автобусами від села до села по всьому Криму, де народилися, а далі — Україною. З надією, що вдасться напросити сяку-таку милостиню. А може, хлопці їздили не так за шматком хліба, як у надії, що десь серед оцих людських затишних, теплих, ласкавих осель є домівка і для них?!
Одного разу їх зняли з автобуса міліціонери і передали до дитячого розподільника, звідти дорога була до обласного психоневрологічного диспансеру в Скаржинцях Хмельницької області. Така процедура. Адже, як правило, «мандруючі» соціальні сироти з життям на колесах похвалитися міцними нервами аж ніяк не можуть. Їхні тривоги і болі часто-густо в’їдаються в юні душі, як кліщі. І дитина, навіть подорослішавши, комплексує: «Я нікому не потрібна. Я одинока».
Братів розділили, незважаючи на сльози і благання. Молодші тільки й запам’ятали, що Павло тепер житиме в Кам’янці-Подільському. Хтось із лікарів, котрі оглядали їх, назвав це місто, коли шестилітній Богдан не знайшов Павлика на місці. Богдана та Миколку повезли в Головчинці, в інтернат для сиріт. Держава, беручи на себе обов’язок годувати та одягати, і гадки не має, які необхідні ще й духовна пожива для осиротілої дитини: почуття родини, рідні. Ніхто з братів уже не сподівався на зустріч. Хоч мріяли про це найбільше за все на світі.
Мрії збуваються. Адже світ не без добрих людей, які мають чуйні серця й готові прийти на допомогу. Влітку Павло потрапив до оздоровчої групи в дитячий табір «Поділля». Коли ровесники вели мову про своїх батьків чи бабусь, дідусів, хлопець опускав голову. А то якось розговорився і розповів, як їздили від школи у Крим відпочивати, і директорка разом з ним вирішила пошукати бабусю, а там здобути материну адресу. Далі було тривале листування та вимога матері прислати їй дитину. Батьків брат посадив племінника на поїзд до Москви, але на кордоні неповнолітнього, без супроводу, висадили з вагона. Самотужки добрався хлопець зі сходу на захід країни, а зі станції Полонне на Хмельниччині передали про нього звістку в інтернат.
Коли після пережитого хлопець знову опинився в затишній спальні своєї групи, побачив стривожені очі директорки Алли Буданцевої, вихователів, то, мабуть, зрозумів: саме тут у нього і є найрідніші люди та найтепліша домівка, де за його життя дуже вболівають. І не треба жодної Москви. Тим більше, з’ясувалося, у матері вже нова сім’я... Десь у Москві та Криму загубилися і дві старші сестри Окончуків... Директорка сіла писати листа до Головчинець. «Листа в інтернаті ми читали всім класом, — розповідав потім Богдан. — Тільки десь конверт загубився. Ми й відповідь написали Павлу, а куди відправити — не знали». Про «московський вояж» брата менші теж нічогісінько не відали.
Інтернатівці з Головчинець у «Поділля» потрапили на наступну зміну. «Це ж Кам’янець! Тут десь наш Павло!» — тішилися діти. Майже перед від’їздом Богдан довірливо звернувся до виховательки Тетяни Гумінської з проханням допомогти розшукати брата. Пані Тетяна працює бібліотекаркою в школі-інтернаті №2, не одній дитячій долі сама підставляла плече. Кинулася до колег. «Якого Павла? Чи не Окончука? Так він сам вас шукає!» — озвалися інші керівники загонів. Усією громадою вирішили: хоч би там що, влаштувати цю зустріч після шести років розлуки. І тоді до табору завітав президент міськрайонного відділення Дитячого фонду України Юрій Гревцов, щоб відвезти Богдана та Миколу до брата, який на цей час уже поїхав в інший табір, в селі Великий Жванчик. А головчинецький заїзд мусив чекати двох хлоп’ят. Усі дуже вболівали за них. Лише 45 хвилин мали брати на побачення...
Як вони кинулися одне до одного! Юрій Гревцов та вихователька Наталя Загородня не могли стримати сліз. На правах старшого Павло посадив на коліна Миколку, хоч той соромився, мовляв, я вже дорослий, діти обнялися і ніяк не хотіли відпускати один одного.
Нині старший брат навчається в Кам’янець-подільському вищому професійному училищі автомобільного транспорту та будівництва. Як домовилися Окончуки, він здобуде професію, щоб своїми руками змогти побудувати власний дім. Для всіх. Тоді вже більше не буде розлук. Діти ще не здогадуються, наскільки непросто та недешево це зробити. Але мрія для них — то святе. І брати точно знають, що добрі люди знову їм допоможуть. Хотілося б, щоб до втілення таких мрій докладала руку й держава, виділяючи кредити, дбаючи, щоб соціальні сироти не почувалися покинутими все життя.
Хмельницька область.
