Чому до «мадонни з немовлям» з усіх-усюд подалися потенційні наречені?
В очах цієї жінки можна прочитати все її минуле і майбутнє. Як не згадати трагічну історію шевченківської Катерини і як не спроектувати ситуацію на сучасний рівень соціального забезпечення материнства і дитинства. До слова, одним із перших «декретів» новообраного Президента України — багатодітного батька Віктора Ющенка — буде надійна державна підтримка материнства. А поки що...
Про Ольгу Блонську розповів мені колега, власний кореспондент газети «Високий замок» Роман Іванчук.
А з ним нас звела разом трагічна історія загибелі миротворця Віри Петрик, яку ховали в тому самому гірському Старосамбірському районі, де живе нині молода жінка із сім’єю. Але її історія має щасливий фінал і навіює оптимізм: українці — народ незнищенний. Життя триває, лелеки сумлінно виконують свою роботу. От якби птах приносив разом із сповиточком ще й гаманець, зовсім було б добре.
А втім, далебі не завжди гроші приносять щастя. Буває, вчасно мовлене добре слово коштує дорожче. Це слово замовив свого часу лікар Самбірської дитячої лікарні Степан Чумало. Він зателефонував до корпункту «Високого замку» і попросив у Романа Іванчука підтримки для молодої матері, яка вже кілька місяців перебувала в лікарні з немовлям — синочком Іванком. Сказав, що жінці нема куди повертатися. Родичі, які давно вже пустилися морального берега, звинуватили в усіх гріхах породіллю і.... відцуралися її. Вона опинилася в лікарні без копійки грошей, без документів і найменшого уявлення, куди ж податися далі. Лікарі допомагали, як могли. Спробували оформити якісь документи, щоб жінка отримала допомогу на дитину. Це було непросто — допоки не втрутилася газета.
Відтак колезі Роману Іванчуку несподівано випала роль опікуна. Він розповів у газеті про одиноку матір та її проблеми, відкрив рахунок, на котрий добрі люди могли перерахувати для неї гроші. Тим часом доля підготувала сюрприз — майже, як у казці про Попелюшку. До «мадонни з немовлям» з усіх-усюд подалися потенційні наречені із серйозними намірами пропонувати руку і серце. Вони телефонували, писали, приїжджали до лікарні. Її палата потопала у квітах. Ольга, яка не звикла до такої уваги, аж розгубилася.
— Лише через мої руки пройшло чоловіків вісім, — ділиться Роман Іванчук. — А вона вибрала Миколу, хлопця із гірського села. Він приїхав до неї, познайомився і наступного ж дня забрав її додому, до своєї матері. Саме мати, побачивши фотознімок у газеті, почала намовляти сина: «Їдь, бо хтось інший її забере». Я поцікавився у Ольги, чому саме Микола став обранцем? Бо на відміну від багатьох інших претендентів, казала Ольга, він не допитувався, як же вона дійшла до такого життя...
А вдома чекала ще одна несподіванка. Миколина мати геть спростувала український фольклор: « Чужа хата — такая, як свекруха лихая». Свекруха натішитися не може працьовитою, доброю невісткою, а онуком — і поготів. Для хлопчика віднайшли старовинну колиску: торкнешся її раз — вона ще довго гойдатиметься, отож можна побігти по воду чи по дрова.
— Я побував у них вдома перед новорічними святами, бо відчуваю свою відповідальність за цю сім’ю, — розповідає Роман Іванчук. —У хаті — ідеальний порядок, хоча й немає матеріальних статків. Поки що молода родина живе «на віру», але коли будуть зроблені документи, одружаться офіційно. Обіцяли покликати мене. А штамп у паспорті — не головне, вважають вони. У новій сім’ї — радість, якою всі, наче близькі мені люди, поділилися з великою приємністю: Ольга — вагітна, десь через півроку чекають поповнення. А свекруха-мати вважає, що одне—двоє діточок надто мало. Та якби ще трохи грошей.
Під час свят родина мала маленький бізнес: разом накручували із гілок ялиночки — на продаж. У Ольги чи не вперше в житті було справжнє Різдво. Їй усміхнулася Віфлеємська зірка, вона відчуває її світло і тепло усім серцем, усією душею...
Самбір—Львів.
