Україна входить до десятки країн, що беруть найактивнішу участь у міжнародних миротворчих місіях. Це — один з небагатьох чесних способів легкого заробітку для бідних держав. Плюс — можливість почути від партнерів компліменти за свій «внесок в організацію системи регіональної та світової безпеки». Є в цьому й інший бік медалі — на чужих війнах гинуть українські миротворці. А ті, кому пощастило більше, нерідко повертаються з твердим бажанням звільнитися з армії... Про те, чи варта справа заходу, в інтерв’ю кореспонденту «ГУ» розмірковує директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин БАДРАК.
— Чи можна вважати миротворчістю участь у реалізації чужих політичних і економічних інтересів?
— Якщо ви маєте на увазі іракську кампанію, то я ніколи не називав нашу участь у ній миротворчістю. З другого боку, я переконаний, що Україна мусила скористатися з цієї можливості — вирішити низку політичних й економічних проблем. І оскільки ми все-таки здійснили цей крок, ризикнули життям своїх вояків, провели певну роботу й отримали певні результати, поспішати з виведенням нашого контингенту не варто. Піти з Іраку українці зможуть тоді, коли їхні функції буде передано іншим партнерам по місії. Тільки за таких умов Київ може розраховувати на адекватне сприйняття цього кроку. Поспіх може зашкодити іміджу країни, скомпрометувати її в очах найбільших партнерів — США та Польщі.
— На що треба зважати, ухвалюючи рішення про участь в тій чи іншій миротворчій кампанії?
— На те, наскільки її можна використати для реалізації власних політичних і економічних інтересів. Якщо згадати нашу участь в іракській місії, то тут Київ вирішував два питання — намагався розірвати коло міжнародної ізоляції після «кольчужного скандалу» і отримати контракти на відбудову Іраку. І якщо в першому випадку ми досягли мети, то в другому — очікування не виправдалися. Великі контракти на участь у відбудові інфраструктури залишилися обіцянками. І це — дуже недалекоглядна політика з боку США. Якщо б Україна отримала більше, аніж перший і, здається, єдиний контракт на постачання 2000 КрАЗів до Іраку, не виключаю, що ставлення нової української влади до перебування нашого контингенту в цій країні було б дещо іншим. Не виправдалися, до речі, й розрахунки на більш тісну співпрацю з НАТО. Фактично Вашингтон обмежився легким підбадьорюванням Києва під час Стамбульського саміту, коли Україна очікувала на запрошення до програми MAP, яка передбачає набуття членства в альянсі.
— Чи не шкодить іміджу країни участь у певних силових операціях за кордоном?
— Не всі з них додають нам позитивних рис в очах світової громадськості. Приміром, свого часу США та Франція відмовилися ввести на прохання ООН свої сили швидкого реагування в С’єрра-Леоне. Україна погодилася. І опинилася в колі таких патнерів, як Замбія, Кенія, Гана, Малі, Того, Ліберія, Нігерія, Індія та Пакистан...
Коли Київ відзначають з високих трибун міжнародних організацій, згадують наш внесок у регіональну і світову систему безпеки, треба пам’ятати, що провідні держави світу все-таки вважають за краще набувати позитивного іміджу завдяки новітнім технологіям, науковим розробкам, досягненням культури та мистецтва.
— Тоді навіщо нам брати участь у миротворчих місіях? Щоб заробити грошей?
— І грошей теж. Пригадую, 2004 року від секретаріату ООН в держбюджет України планували отримати 153 млн. гривень за участь у миротворчих операціях у С’єрра-Леоне та Лівані. Одна наша вертолітна ескадрилья у складі «блакитних шоломів» за рік може принести 12 млн. доларів.
Крім того, миротворчі операції допомагають закріпитися на нових ринках озброєнь. Коли Україна спрямовує свій контингент у «гарячу точку», вона намагається забезпечити його надлишковою технікою, яку згодом можна продати чи передати у лізинг місцевій армії. З можливістю надавати послуги спецпризначення — приміром, постачати запчастини, а в перспективі — продавати нову українську техніку цій країні. Так було і в згаданій С’єрра-Леоне.
Через брак коштів українські Збройні Сили мають дуже обмежені можливості для бойової підготовки. Миротворчі місії — це унікальна нагода підвищити професійний рівень наших вояків. До того ж безкоштовно. Щоправда, в умовах непрофесійної армії скористатися цим досвідом не випадає. Повертаючись додому, більшість миротворців демобілізуються і розчиняються в суспільстві. Для них півроку в Іраку — лише спосіб заробити на квартиру, машину і, зрештою, на нормальне цивільне життя...
Бесіду вела Ганна ЛУКАНСЬКА.
