Громадянське суспільство як реальність


Сьогодні Україна переживає мирну демократичну революцію — і в масовій свідомості, і на інституціональному рівні.
По суті, у нас відбуваються ті самі процеси, через які пройшли майже всі центральноєвропейські країни з розпадом системи тоталітаризму: від Чехії до Сербії. Українські й зарубіжні політологи характеризують політичні події в листопаді-грудні 2004 року, по-перше, як переломні у формуванні громадянського суспільства в Україні і, по-друге, як «момент істини», що свідчить про поворот і переважної частини політичних та бізнес-еліт, і більшості громадян на користь демократичних змін. Саме це і є визначальною тенденцією суспільно-політичного розвитку та зовнішньополітичної орієнтації України. Як політолог, політик і як соціал-демократ за переконаннями не можу не погодитися з такими висновками. Впевнений, що Україна має реальний історичний шанс виборсатися з полону винятково живучого авторитаризму, приєднатися до демократичної спільноти держав.
З-поміж багатьох особливостей «помаранчевої революції», електорального і політичного процесу в Україні в період останнього виборчого циклу — від парламентських виборів у березні 2002 року до президентських у листопаді-грудні 2004-го — найбільший практичний інтерес, на мій погляд, становлять ті, адекватне пояснення яких дає можливість:
1. Окреслити базові параметри поведінки громадян за тринадцять років існування пострадянського політичного режиму.
2. Визначити ціннісні орієнтири і потенціал основних політичних акторів — опозиційних і провладних.
Відповідь на це запитання — важлива умова підвищення обґрунтованості прогнозованих політичних сценаріїв, ключ до визначення траєкторії суспільно-політичного розвитку України в найближчі п’ять років.
Безперечно, найістотнішим є розуміння нового стану соціуму — саме під кутом зору неприйняття ним довготермінового тренду «системної деградації» пострадянської України, а отже, оцінки його соціальної готовності та спроможності до реальних демократичних змін. Постає запитання: наскільки адекватні заяви опозиційних політиків та політологів про безпрецедентне «демократичне пробудження» української спільноти, що «назавжди зреклася авторитаризму», про виникнення «критичної маси» громадянського суспільства, що й засвідчили результати президентських виборів та «помаранчева революція»?
Справді, реалії і динаміка соціополітичного розвитку у 2002—2004 роках дають силу-силенну свідчень того, що сьогоднішній «маленький», чи пересічний, українець перестав бути «маленьким» українцем. Він уже вирізняється значно більшою вибагливістю як суб’єкт змін, що відбуваються у країні. Схоже, колишній «маленький» українець прокинувся від тринадцятирічної громадянської «сплячки» і на чотирнадцятому році незалежності демонструє значні вітальні сили.
Якщо говорити про середньостатистичного учасника «помаранчевої революції», то він перебуває на різних щаблях соціальної чи професіональної ієрархій — він може бути ректором університету, робітником, менеджером, адвокатом, студентом чи безробітним. Переважна більшість представників цих та інших носіїв різних статусних позицій разом демонструють цілком певний тип політичної поведінки.
Це означає, що українське суспільство вже стало самостійним політичним актором. Воно вже самодостатнє і самостійне у своєму громадянському вимірі, підтримуючи демократичні форми і стиль політики. Саме тому найближче майбутнє України, на мою думку, вже не буде схоже на сьогодення.
Отже, громадянське суспільство — як засадний принцип та ідеал європейської соціал-демократичної і ліберальної демократії — в українському контексті перестало бути лише абстракцією та предметом усіляких дискусій. Зауважу, що оптимістичні політологічні прогнози стосовно становлення громадянського суспільства в Україні я висловлював ще чотири роки тому, зокрема у своїй книжці «На шляху до громадянського суспільства. Європейський контекст суспільно-політичного розвитку України». В ній я порушував ті питання, які стали реальністю сьогодні. Хотів би процитувати в цьому зв’язку рядки зі свого вступного слова до цієї книжки: «Я не поділяю скептицизму деяких політологів щодо перспектив формування громадянського суспільства в Україні, його потенціалу в контексті європейського вибору. І факти повсякденного життя, і стан громадської думки, і сама логіка політичного процесу засвідчують: пробудження громадянської волі суспільства, визрівання його «критичної маси», необхідних для самоорганізації суспільства і демократичних змін, можливо, повільно, але все ж таки відбуваються. Історичний шанс розбудови громадянського, справді демократичного суспільства ми не втратили. Зрештою, чи скористаємося ми цим шансом, покаже майбутнє».
Отже, мій політологічний прогноз, з огляду на події в листопаді-грудні 2004 року, цілком справдився.
У цьому контексті додам також, що для мене особисто «момент істини» відбувся не 4 грудня, коли я вийшов з фракції СДПУ(о), а набагато раніше. Критичною точкою стало усвідомлення, що керівництво СДПУ(о) прямо причетне до створення небезпечної системи координат перебігу президентської виборчої кампанії, сформованої «зовнішнім чинником» — авторитарним і амбітним щодо України російським істеблішментом, який у своїй власній країні витіснив громадянське суспільство і соціал-демократичну опозицію на периферію суспільно-політичного розвитку. У мене ніколи не було «путінофобії», але й до «путінофілів» я ніколи не належав. Тому мій вихід із фракції СДПУ(о), в якій я перебував майже сім років, — це не кон’юнктурні мотиви і не адаптація до ситуації, я цей факт публічно не маніфестую і не збираюся наживати на цьому політичний капітал. Зрештою, якщо йдеться про сучасну соціал-демократію як ідеологію і як політичну течію, то я не збираюся змінювати свої ідеологічні уподобання.
Але зазначу також, що соціал-демократія — явище суто європейське і за походженням, і за духом. Сьогодні мало хто сумнівається, що вона є одним із найуспішніших способів політичного управління суспільством, яке адекватно реалізує ідеали свободи і справедливості, забезпечуючи сталий розвиток громадянського суспільства. Соціал-демократія становить ядро політичних систем багатьох країн Європейського союзу, а також багатьох країн Східної і Центральної Європи. На жаль, СДПУ(о) та європейська соціал-демократія — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.


Оцінка особливостей президентських виборів і «помаранчевої революції»


Для всіх очевидно, що президентські вибори 2004 року в Україні, й особливо «помаранчева революція», докорінно змінили ландшафт української політики, конфігурацію активних політичних сил. Вони стали поштовхом у кардинальних змінах і в масовій свідомості, і в орієнтаціях більшої частини політиків, зокрема і моїх, в динаміці і в тенденціях політичних змін.
Не можу не погодитися з висловлюваною експертами точкою зору, що «помаранчева революція», в якій взяли участь з 21 листопада по 8 грудня 2004 року мільйони громадян по всій Україні, не є класичним прикладом революції. Насамперед тому, що вона була проведена та ініційована «знизу», а також тому, що поки що зарано говорити про перехід влади від одних політичних угруповань до інших — власне, «питання влади» є головним питанням будь-якої революції.
Водночас якщо президентські вибори в Україні розглядати як своєрідну політичну гру, виграш у якій — завоювання чи утримання влади, то найбільший інтерес становлять насамперед основні політичні гравці.
На мій погляд, нинішнє структурування політичного класу в Україні навряд чи коректно розглядати під кутом зору розуміння різними його сегментами політичної стратегії й мети суспільного розвитку. Останнє, на жаль, поки що не стало пріоритетом для більшості українських політиків.
Разом з тим наявна фрагментація політичної еліти, причому конкуренція різних її частин (доволі жорстка та без будь-яких правил у цьогорічній президентській кампанії) виявляється переважно у вигляді корпоративної боротьби за перерозподіл політичних і державних ресурсів.
На мій погляд, основна лінія розмежування в сьогоднішній Україні пролягає не так між тими чи тими елітними групами, не так між владою і опозицією, як за іншим кліважем: елітарність — соціальність. Отже, йдеться про глибокий ціннісний і соціополітичний розлом політичної та ділової еліт (корпоративних кланів), з одного боку, і переважної більшості «маленьких» українців — з другого.
В будь-якому разі маємо визнати, що керівні угруповання, які перебувають нині у стані міжусобиць, розглядали осінній 2004 року виборчий процес не як явище демократії, що мало ввібрати в себе відповідні інтереси і сподівання з боку суспільства, а насамперед як їхнє власне, корпоративне, внутріелітне «діло». Це й було основною стратегічною помилкою команди В. Януковича і його російських політтехнологів. Виходячи із зазначеного, вони робили ставку виключно на адмінресурс, не очікуючи вибуху «громадянського суспільства», який виявився під час «помаранчевої революції». Хоча, як на мене, цієї революції не чекав ніхто, в тому числі і опозиція.
Виборча кампанія 2004 року в Україні та «помаранчева революція», отже, підсумовують політичний розвиток за тринадцять останніх років, тим самим даючи змогу окреслити динаміку та логіку політичного процесу, ймовірність тих чи тих альтернатив його розвитку.
Стає дедалі очевидніше: нинішні реалії соціального життя, політичний і культурний стан суспільства демонструють нові ознаки та особливості. Вони характеризують уже новий досвід суспільства, який має власну, пострадянську, політичну історію. Чи свідчить цей новий досвід про «запрограмованість» України на користь європейського вибору, на позитивні зміни в стратегіях і в рамках «демократичних транзитів», утвердження громадянського суспільства?
Якщо стати на позиції песиміста, то, як на мене, сьогодні немає однозначної відповіді на це запитання. Однак аналіз реалій, що склалися, все-таки частіше спонукає до оптимістичних прогнозних оцінок. Йдеться передусім про те, що на рівні суспільства ми бачимо вже такі стандарти політичної поведінки і культури, які привнесли в політичний процес справді громадянські, демократичні цінності та зразки.
В цьому сенсі електоральна поведінка в період президентської виборчої кампанії в Україні 2004 року та листопадова «помаранчева революція», подобається це комусь чи ні, — більш ніж переконливе підтвердження зазначеної тенденції.
Що стосується впливу Заходу і Росії на президентські вибори та «помаранчеву революцію» в Україні, то він був діаметрально протилежним за своїм змістом. Зокрема, щодо ролі Росії, то я поділяю думку тих політологів, які вважають, що сьогоднішня Росія — це насамперед яскравий приклад, який ілюструє формування бюрократично-авторитарного режиму. Такому режимові більшою чи меншою мірою властива природна агресивність і в зовнішньополітичній поведінці, передовсім у пострадянському просторі. Тому Росія так чи інакше зацікавлена в довготривалій присутності в політичному, а також у парламентському житті України залишків політико-ідеологічних уподобань Комуністичної партії, у «багатовекторній» зовнішній політиці, в інтеграції України не до Європи, Європейського союзу, а до так званого Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Тому Л. Кучма, який дедалі більше ставав залежним від «путінської Росії», не мав жодного реального плану інтеграції в європейські чи трансатлантичні структури.
Саме тому В. Янукович зробив ставку на конфронтаційну щодо Заходу стратегію, яка була неприйнятна і для значної частини центральних і регіональних еліт (особливо на заході та в центрі України), і для великої частини проєвропейськи та проукраїнськи налаштованого електорату.
Отож «помаранчеву революцію» як громадянський протест мільйонів виборців проти масових фальшувань з боку влади результатів волевиявлення громадян у другому турі президентських виборів можна розглядати і як вияв сили громадянського суспільства, і як масове усвідомлення значення європейського вибору для майбутнього України. Лише зараз Україна отримала реальний історичний шанс приєднатися до європейської спільноти. Що стосується неприхованої підтримки кандидата від влади В. Януковича з боку В. Путіна, то вона спричинила негативну реакцію як значної частини українського політикуму, так і широких верств населення.


Деякі висновки щодо розвитку політичної ситуації


Масові громадянські протести, які одержали назву «помаранчевої революції», поки що не усунули суперечності між владою і суспільством, політичне безладдя. Політичний компроміс, досягнутий на засадах прийняття Верховною Радою України 8 грудня 2004 року конституційних змін, що означає перехід від президентської до парламентсько-президентської форми правління з 1 вересня 2005 року, лише відкриває шлях до стабілізації політичного життя.
Усе залежатиме від подолання політичного розколу еліт та припинення перманентних внутрішньоелітних «війн» за владу.
Безперечно, революція каталізувала процеси формування української політичної нації, здолавши стереотипи та міфи про віковічну соціальну пасивність, терплячість та громадянську апатію українців.
На мій погляд, сепаратистські ідеї, якими спекулює вище чиновництво у східних регіонах України, не приваблюють переважну більшість громадян України. Українці — і в центрі країни, і на сході — дедалі більше, за свідченням різноманітних опитувань громадської думки, орієнтуються на загальнодержавні і в цьому сенсі — помірковані, а не радикальні ізоляціоністські підходи. Різного роду cепаратистські настрої на етнічному, культурному та іншому грунті не мають перспектив.
Динамізм сучасного життя, зумовлений «помаранчевою революцією», засвідчує, що система суспільних, групових та індивідуальних інтересів перебуває в рухливому, неврівноваженому стані. Саме ця обставина вимагає від політиків знаходити консенсус з найважливіших питань політичного та економічного розвитку, незалежно від їхніх поглядів та переконань.
Громадяни України роблять сьогодні свій вибір, виходячи не так зі спогадів про минуле, як зі сформованих і досить стійких уявлень про бажане майбутнє. Майбутнє, в якому передбачені економічні й соціальні реформи приведуть до встановлення демократичного, економічного і політичного плюралістичного, справедливого суспільства. Це і має бути основним уроком для українських політиків — до якого політичного табору вони не належали б.


Борис АНДРЕСЮК, народний депутат України, доктор політичних наук.