Позаминулого року неподалік од білоруського міста Бобруйська реставрували пам’ятник на братській могилі. Зазнала змін і табличка «Тут поховані кращі сини Радянського Союзу» — зі списку полеглих вилучили прізвище українця Петра Олексійовича ФІлоненка, який у тринадцять років повторив подвиг Олександра Матросова.
...Наказувати може будь-хто. А от виконувати ці накази... Тим паче, що війна.
Треба було захопити й перетнути трасу Гомель—Бобруйськ у районі села Тумаровка. Піхотинці раз по раз піднімалися в атаку, але пройти крізь стіну гарячого свинцю їм не вдавалося. Фашисти, засівши в дотах і дзотах, косили наших бійців, як траву.
Петро сидів на бронетранспортері і з болем та великою досадою дивився на це побоїще. Згадалося, як перед наступом полковник Кудряшов розповів бійцям про подвиг Олександра Матросова, котрий грудьми закрив амбразуру ворожого дзоту і ціною свого життя дав піхотинцям можливість проскочити небезпечне місце.
— Костю, — звернувся він до напарника, — ти міг би повторити подвиг Матросова?
— Міг би. Якби тільки вмазав пляшку горілки, — чи то серйозно, чи то жартома відповів той.
— Бери, пий.
Костя випив лише невеликий кухоль. Закурив.
— Отже, так, — сказав Петро. — Твій бік — лівий, мій — правий. На якому обізветься дзот, той і йде.
Вдарило з правого боку. Петро зіскочив з бронетранспортера і крізь невисокі кущі згинці побіг до «свого» дзоту. Якось само собою сплив у пам’яті далекий, ще довоєнний, епізод. Його односелець, затятий мисливець полював на качок. Щоб наблизитись до них непоміченим, чоловік вирішив підповзти. А був він у полі, на ріллі. Тож, коли плазував до ставка, забив ствол землею. Вистрелив — і розвернуло, розірвало ствол. Цей спогад і підказав Петрові, як йому діяти. Виходить, не лише грудьми можна закрити амбразуру...
Ось і ствол кулемета. Петро рвучко піднімається і щосили вдарюється в дуло плечем. Наче гарячим батогом шмагонуло. Зціпивши зуби, хлопець уперто тримає рознесеним плечем дуло. Кулеметник штовхає стволом — уперед, ліворуч, праворуч, хоче зіштовхнути з-перед очей перешкоду. Нарешті йому це вдається, але час уже втрачено. Радянські бійці перетнули ще кілька хвилин тому смертельну смугу й прорвалися до траси.
Петра Філоненка, як і інших загиблих, підібрали солдати з поховального взводу. Викопали братську могилу, поклали вбитих до трун. Потім було прощання живих з мертвими. Опущений стяг, промова командира, салют. Труни забили великими саперними цвяхами й понесли їх до могили. Дорогою в одній із трун почулося важке хрипіння. Солдати-узбеки зо страху мало не випустили її з рук.
— Чуєш? Наче хрипить. Може, живий?
— Якщо живий, а ми його — в могилу... Швидко до санбату!
Насилу видерли цвяхи з тієї труни. Підняли віко, прислухалися. Так і є, дихає!
Спочатку над Петром чаклували лікарі різних медсанбатів, потім — медики військового шпиталю в грузинському місті Цхалтубо. Там витримав дванадцять операцій. До п’ятої хірург Гедзь не гарантував, що хлопець залишиться в живих. «Петю, сказав він потім, — лише на одному тобі я міг би захистити десять дисертацій. Але я — вже професор. Ну нічого. Головне, що ти — живий».
Поки хлопця витягували з того світу, Петрову матір розшукала похоронка на сина. Вже друга за той час, коли він зник з дому...
21 червня 1941 року в селі Лозівського району на Харківщині «крутили» кіно «Чапаєв». Після такого фільму одинадцятирічного Петрика Філоненка тягло «на подвиги». Чекати ж їх довелося лише ніч. Уранці грянула війна. «О, повоюю!» — зрадів хлопчина. Знаючи, що батьків на цю справу не упросити, втік з дому, «причепився» до одного з поїздів і опинився в Києві. Став ходити по військкоматах, чіплятися на вулицях до офіцерів, щоб його взяли на фронт. Ті у відповідь лише досадливо відмахувались, а деякі радили спочатку витерти або молоко на губах, або соплі під носом. Один навіть нагримав: «Повертайся додому!» «Куди, дядю? — ображено засопів Петро. — Там же німці!» Та «дяді» його все одно не брали.
Радянські війська залишили Київ і з жорстокими боями почали відступати. Лінія фронту посувалася все далі й далі, а з нею невідступно відмірював кілометри український хлопчина. Ішов то за нашими танками, то за німецькими. Їв — що доведеться. Спав — де сон звалить. Бруднющий, у гнояках, завошивлений. І так — аж під Смоленськ. Там підійшов до військового у шкірянці.
— Дядю, візьміть мене до себе?
— Підійди краще он до того, що на танкові сидить.
Підійшов. Той глянув униз на хлопця:
— Ти хто?
— Петро Філоненко.
— А я — Костянтин Симонов. Давай, хлопче, удвох про війну писати. Я — очима дорослого. Про живих і мертвих. Ти — очима юного.
— Жартуєте?
— Наді мною теж жартували.
— Як же я писатиму? Тільки чотири класи...
— Війна закінчиться — вивчишся.
— Коли то воно буде...
Над хлопцем нарешті зглянулися. Куди його такого подіти? Україна — під фашистами. Тут — бої за боями. «Доручили» картоплю чистити. Але, як то кажуть, не на того натрапили. Став чіплятися до командира розвідників, щоб узяв до себе. «Нічого тобі у нас робити! — сердився той. — Сиди тут і картоплю чисть!»
Якось прийшов солдат і став знімати з хлопця мірку. «Дядю, — попросив його Петро, — додайте хоча б два сантиметри». «Навіщо?» — «Щоб не вигнали!» «Зріст розуму не додає, — сказав той. Краще додай собі років.» «А як це зробити?» — «Ти з якого року?» — «З тридцятого.» — «А ти всім кажи, що з двадцять восьмого». Хлопець пішов до кухаря й попросив: «Отому дядькові в окулярах насипайте лише з середини котла — щоб ні жиру, ні гущі йому не діставалося!» «Чого б це?» — здивувався кухар. «То — контра! Радить мені казати, що я не з тридцятого року, а з двадцять восьмого». — «Правильно радить». «Як це — правильно! — скипів Петро. — Тридцять — це ж більше, ніж двадцять вісім!» «Так, хлопче, — зітхнув кухар, — кепські в тебе справи з математикою. Вчитися тобі треба, а не воювати!»
20 листопада 1941 року Петро Філоненко запам’ятав на все життя. Його постригли під нулівку, викупали в бочці з нагрітою водою, виквацяли фурункули зеленкою та йодом і одягли в спеціально пошиту для нього шинель. Так він став бійцем взводу розвідувальної роти, з яким розпрощався лише 24 червня 1944 року, коли закрив собою ворожу амбразуру. А між цими датами — стільки всього, що треба писати товстелезний роман, а не газетну статтю.
...Це сталося під Орлом. Фашистська авіація скинула на наші позиції шрапнельні бомби. Петро, який стояв біля командира бригади, щосили штурхнув його до окопу.
— Ти як поводишся! — закричав той уже з окопу. — Я ж командир бригади!
— Так бомби!
— Я що, кожній бомбі кланятись повинен?
Глянув комбриг на хлопця, а в того вся гімнастерка на грудях зрешечена.
— Мерщій до фельдшера! — заволав він.
Фельдшера Петро розшукав біля одного з танків. Вірніше, не фельдшера, а те, що від нього залишилось, коли поблизу гахнула бомба. Там Петро і впав, втративши свідомість.
Після того, як усе вщухло, нарахували чотирнадцять убитих. Разом із сином полку Петром Філоненком. Глянувши на його зрешечене, скривавлене тіло, ніхто навіть подумати не міг, що в ньому ще жевріє хоча б маленька іскорка життя.
Їх поклали горілиць до братської могили, а коли почали закидати землею, командир не витримав:
— Що ви їм в обличчя жбурляєте?! Принесіть що-небудь та накрийте!
Певне, від того, що земля придавила живіт і груди, у Петра з носа з’явилася булька. То була рятівна булька! Помітивши її, командир зметикував, що цей солдат може бути живим, тож наказав негайно його відкопати й віднести в санбат. Але похоронка вже полетіла до Петрової матері. То була перша звістка про зниклого сина. Страшна звістка...
Можливо, колись і побачать світ спогади Петра Олексійовича Філоненка. Разом із його віршами про війну. Хотілося б, щоб побачили. Костянтин Симонов видав свою книгу «Живі і мертві». Тепер — черга за колишнім сином полку. Я ж — стисло, побіжно...
Після Цхалтубинського шпиталю Петра хотіли влаштувати в Тбіліське Суворовське училище. Не вдалося — хлопець ще повністю не одужав, тож і не дивно, що висновок медкомісії був невтішний. Вийшовши за ворота училища, Петро одразу розпитав, де знайти найближчу військову частину, і того ж дня став зв’язківцем. Знову —фронт, бої... І лише 12 лютого 1946 року його демобілізували. З бойовими нагородами, серед яких — орден Червоної Зірки та медаль «За відвагу», повернувся нарешті «блудний син» додому.
Від рідного села війна залишила тільки руїни та згарища. Став розшукувати матір. Дізнався, що вона тепер в іншому районі, що батько і два старші брати були призвані на фронт, а одну із сестер закатували фашисти. Пізнього вечора дістався оселі, де жила мати, постукав у вікно:
— Чи не пустите солдата переночувати?
— Заходь, але тебе ніде й покласти, — забідкалась мати. — Хіба що на підлозі... та й соломи мало. Бур’яну хіба що постелю.
Не спалося. Вранці мати глянула на солдата та до дочки:
— Поглянь-но на нього. На Петра схожий.
— А хто він, цей Петро?
— Син мій. На війні загинув.
— Я теж Петро. Може, всиновите?
— Залишайся.
Тільки через деякий час Петро зізнався, хто він...
Розпочалося нелегке цивільне життя. Фабрично-заводське училище, відбудова заводу. Потім — служба в органах Міністерства внутрішніх справ. Спочатку — в Мелітополі, згодом — у Києві. І — кіно. Знявся майже в 130 фільмах.
По війні в Києві був кавалерійський ескадрон міліції. Якось сюди завітала група кіношників, щоб підібрати коней для фільму Сергія Бондарчука «Тарас Шевченко». Черговим по ескадрону був саме Петро Філоненко. Він відбирав коней, показував їх у ділі. Кіношникам сподобався цей хвацький кавалерист, і вони запросили його зіграти роль рекрута. Потім була роль прапороносця у фільмі «Богдан Хмельницький». Далі запрошення посипались, як горох. Фільми «Гадюка», «Закон Антарктиди», «Нічний мотоцикліст», «До світла», «Кров людська — не водиця», «За двома зайцями», «Дума про Ковпака» (генерал Строкач)...
— І коли ж ви встигали? — запитав я.
— Встигав, — якось лукаво посміхнувся Петро Олексійович. — Уночі ловив бандитів, а вдень знімався в кіно.
...З ним ми зустрілися напередодні Дня Перемоги біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Час для розмови у ветерана був обмежений. Зустрічі з учнями київських шкіл, з бойовими побратимами, інтерв’ю для журналістів радіо і телебачення, участь у заходах, присвячених цьому великому дню... Ми говорили про війну, а навколо буяли квіти, свіжою зеленню шелестіли дерева, сміялись діти, веселими групками проходили студенти університету, до підніжжя пам’ятника Кобзарю молодята покладали барвисті букети. А коли я вдома ввімкнув диктофон, то спочатку не повірив: голос Петра Олексійовича звучав під невщухаючий пташиний щебіт. Але чому тут не вірити?! Невже мали свистіти кулі, вибухати снаряди і бомби? Ні. Адже біля мене сидів один із тих, хто відстояв нам ці сонячні весни, цей щасливий дитячий сміх, це радісне щебетання.
Олександр ВИНОКУРОВ, член Національної спілки журналістів України.
