(Традиція письменників — любов до Вічного Міста)
Скільки живе сьогодні в столиці України так званих непокірливих, собі на умі, котрі постійно щось пишуть, творять, встромляють свого носа в різноманітну історію людського суспільства, перекладають живу історію на мову вдач, пристрастей, накопичують поколінням, яких ще не було на землі, думки про добро і зло, тому що так створено світ: що вже було — то нецікаво. Новина буття, новина! Тепер таких у Києві, що мають квиток Спілки, приблизно 700. У 1934 році на першому всеукраїнському з’їзді радянських письменників, який розпочався 17 червня в Харкові, а закінчився 12 серпня в Києві, куди перемістилася столиця Радянської України, були присутні 120 членів і 73 кандидати в члени Спілки письменників. Прозаїки, поети, критики, драматурги, перекладачі, котрі пишуть українською, російською, єврейською, білоруською, молдовською, грузинською, грецькою, французькою, чуваською та іншими мовами... Тепер майже 700 київських письменників пишуть теж багатьма мовами.
Велика традиція. Так само, як любов до свого Міста. Поклоніння йому. Ця традиція йде від великих, від геніїв. Усякий тутешній бере на свої плечі найважче. Кожний знає: занадто висока літературна планка Міста. Кожний знає: найвищий моральний кодекс створювався тут століттями. Дух волі мовчазно несеться в загальне. Прийдуть інші, почнуть вчиняти так, як до них чинили.
... Перша зустріч з Києвом у Тараса Шевченка, відомо, відбулася в 1829 році. Він був у челяді віленського військового губернатора пана Енгельгардта. Вугіллям на дошках малював церкву, київську дзвіницю... Після академії мистецтв приїхав до Києва, щоб збирати матеріали для альбомів «Мальовнича Україна». Був вже автором «Кобзаря», йому напам’ять читали «Катерину», «Перебендю», «Думи мої, думи мої»... Якщо полічити, скільки поет у Києві жив, — не буде і двох років. Але активність творчості, суспільно-політичного життя цього періоду — немеркнуча! Тут його не по-божому і скривдили. «Ось так зі мною таке приключилося, — писав він в одному з листів, — що проти ночі і не треба б розповідати, а то ще, прокляте, присниться. Мене, по правді сказати, заарештували...»
Шевченко завжди і скрізь любив Київ. «... Чаще всего я лелею мое старческое воображение картинами золотоглавого, садами повитого и тополями увенчанного Киева. И после светлого, непорочного восторга, навеянного созерцанием красоты твоей неувядающей, упадет на мое осиротевшее старое сердце тоска...» Пронизливі слова. Написано їх російською мовою в далеких Оренбурзьких степах. Образи Києва Шевченко залишив і в казематній ліриці, і в «Марині», і в «Варнаку», і в інших творах...
Жодні письменницькі збори в Києві не залишаються без слова про Шевченка. Котрий вистраждав шану. Недосяжна вершина творчості! І зразок любові до Великого Києва...
...У Києво-Могилянській академії навчався Григорій Сковорода сім з половиною років. «Незабаром перевершив однолітків своїми успіхами і похвалами». У листопаді 1741 року в Петербурзі стався державний переворот. На престол вступила дочка Петра І Єлизавета Петрівна. Цариця захоплювалася балами, музикою, співом. Створювала вона, між державними справами, і придворну капелу. Шукали по всій імперії таланти. Україна співуча. Знайшли і Сковороду. «Дарування Сковороди до музики і чудово приємний голос подали випадок бути йому вибраним до двору в співочу музику, куди і відправлений був він». З грудня 1741-го до серпня 1744-го Сковорода в Петербурзі, цариця приїхала до Києва, Сковорода — в її супроводі. Він відпросився, щоб його залишили тут: продовжувати навчання. І вступив знову в сьомий клас філософії. Коло наук, які викладали у Києві, здався йому недостатнім. Будапешт, Відень, Братислава... Слухав лекції в Італії, Німеччині. Учився у філософа-раціоналіста Християна Вольфа, у якого перед цим навчався Ломоносов.
І повернувся до Києва, сповнений ученістю, відомостями, знаннями, але з порожньою кишенею, у кончій потребі найнеобхіднішого. Навесні 1753-го назавжди залишив навчання. Про його «бродяжництво» багато сказано. Не сказано лиш про те, що Київ він обожнював, він залишив свій індивідуальний досвід життя як науку про людські почуття. Високі цілі й ідеали, які несла ця людина, у чомусь зневірившись, а в чомусь утвердившись назавжди, — вони нині з нами.
І сьогодні прислухаємося до «Духовного регламенту» Прокоповича, до його «Слова про владу і честь». Тут, у Києві, видатний український композитор, уславлений оперний співак Семен Гулак-Артемовський свою всесвітньо відому оперу «Запорожець за Дунаєм» написав на текст власної п’єси. Тут, у Києві, фонди академічної бібліотеки, основу якої поклав Петро Могила. Безцінні труди вивчав багато хто. У тім числі Ломоносов. Київська природа надихнула його на рядки: «И тихий Днепр в себе изображает ивы, Что густо по крутым брегам его растут». Тут Михайло Булгаков (він першим почав називати Київ Містом) написав «Білу гвардію», Купрін — «Яму» і серію розповідей з київських звичаїв... Тут залишили слід у літературі Пушкін, Блок, Апухтін, Тютчев, Анненський, не кажучи про корінних українців — Гоголя, Павла Тичину, Максима Рильського... Тут писав свої шедеври Микола Лєсков.
«Мене в літературі вважають «орловцем», але я в Орлі тільки народився і прожив дитячі роки, а потім у 1849 році переїхав до Києва. Це місто протягом десяти років було моєю життєвою школою. Ці десять років, що багато значили для мене, остаточно сформували мій характер». Лєсков приїхав до Києва після смерті батька до рідного брата своєї матері, дядько був відомим лікарем-терапевтом. На Малій Житомирській тепер установлено меморіальну дошку: «У цьому будинку в 1849—1860 роках жив видатний російський письменник Микола Семенович Лєсков».
У «Печерських антиках», написаних для журналу «Київська старовина», він підкреслює: місто «оєвропеїлося», але біда — багато чого зі старого згладжено і знищено безцеремонною рукою Бібікова. Шкода і мальовничих набережних хаток, що ліпилися понад обривами, дніпровськими кручами. Прекрасному київському пейзажу вони надавали особливого теплого характеру. Письменник хвилювався за бідняків. Поламали будинки, дали якусь відступну, але бідний люд так і не зміг за видані гроші побудувати собі в місті нові будинки. І зліпили гніздечка над кручами. Мальовничі хатки нікому не заважали, — писав Лєсков. Він казав про Київ: чудесний, чудовий, неймовірний і багато в чому просто неможливий цей барвистий золотоверхий Київ...
Володимир Базилевський, народився 14 серпня 1937 року в селі Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області в родині службовця. Закінчив філологічний факультет Одеського університету (1962). Поет, критик. Один із письменників, якого найбільше читають. Його твори перекладено багатьма мовами. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, Павла Тичини, В. Свидзинського, член Комітету з літературної премії ім. Т. Г. Шевченка.
1. Київ багатоликий. Мій Київ один із стрижнів мого духовного існування, посереддя тієї сконденсованої історичної і культурологічної пам’яті, без якої життя творчої людини немислиме. Це ландшафт, який озивається літописними текстами, це й видатні сучасники, що стали невід’ємною приналежністю цього ж ландшафту. Це й безліч іншого, загадкового, досяжного лише на рівні інтуїтивному, але не менш важливого.
2. Живеться важко. Як і більшості письменників, які з вини не мудрих і відчужених від культурних запитів можновладців опинилися в ролі ізгоїв, а книжка — продукт їхнього розуму і серця — втратила, по суті, своє функціональне призначення, стала для читача майже недосяжною.
3. Києву, київським реаліям, знаковим постатям, так чи інакше пов’язаних з цим потужним центром нашої духовності, я присвятив десятки поезій. З останніх публікацій — цикл «Київські елегії» та статтю «Епічний час Києва». Це спроба з’ясувати походження та причини міграції київського циклу билин.
Іван Білик. Прозаїк, перекладач. Народився 17 січня 1929 р. в м. Градизьк в селянській сім’ї. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1961). Автор широко відомих книжок. Багато перекладає з болгарської. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.
1. Я вперше почув про Київ десь у 5—6-річному віці. Бо народився в глибинці Полтавщини, в повітовому містечку Градизьку (стара назва Городище). Мати розповідала мені, що діти у її діда та баби мерли після народження, й люди порадили бабі Марині піти на прощу до Лаври. «А де та Лавра?» — «В Києві». — «А що таке Київ?» — «Це наша свята столиця, свята, синку. Й там свята Лавра.». Тоді такі прощі відбувалися раз у раз. Люди брали чоботи на плечі й босоніж вирушали в далеку путь. Неодмінно босоніж. Чотириста верст, йшли два тижні.
У Лаврі моя прабабуся Марина вистояла 12 годин біля вівтаря. З «гробиком господнім». На руках. Як розповідала, руки мліли, тож вона підв’язала гробик рушником. Потім ще два тижні, так само неодмінно пішки й босоніж, вернулася додому. Так потім й народила сина Якова, мого дідуся. Відтоді Київ став для мене казковим і святим містом.
А тепер ще й столицею мільйоннолицьої помаранчевої революції.
2. Живу нормально. Мабуть, як й інші мешканці усіх мегаполісів. Мені приємно товктися у натовпі. Почуваєшся гордою мурахою, самостійною серед інших самостійних. Гірше стає тільки від сльозоти непевної зими та небезпеки підхопити грип чи нежить. Колись ми із заздрістю читали про європейські міста, де на кожній вулиці — кав’ярні та ресторани. Тепер же й у нас самих — кав’ярні. Ресторани. Казино. Гральні автомати. Бутіки. Не на кожній вулиці, а в кожному будинку. Зате гастроном чи овочевий магазин здибаєш на одній з десяти-двадцяти вулиць. А т. з. «супермаркети» десь аж на околицях Києва. Відвідувачів у тих кафе-рестораціях майже немає. А якщо й є — то це мужі з бритими лобами на іномарках.
Київ інтенсивно розбудовується. Це добрий знак. Але в центрі столиці розбудова відбувається досить дивно. Звідси простих смертних виселяють на масив... І все-таки Київ — це Київ!
3. Я написав з десяток романів. І дія в усіх відбувається у Києві. У моїх планах Вічно Місто залишається головним героєм.
Етері Басарія. Прозаїк. Автор 16 книжок. Народилася 3 червня 1949 року в селі Кутолі Абхазької Автономної Республіки. Закінчила Московський університет (1972) і Літературний інститут ім. О. М. Горького (1973). Пише російською мовою. Член Спілки письменників з 1979 року. Лауреат літературної премії ім. В. Г. Короленка.
1. Київ я полюбила раніше, ніж побачила. З моїм майбутнім чоловіком письменником Валерієм Грузіним ми познайомилися в Москві. Він був потомственим киянином і не поміняв би своє тепле зеленооке Місто на пагорбах на жодну столицю світу. Так що мене не язик до Києва довів, а кохання довело. Я пам’ятаю, як уперше Валерій повів мене на схили Дніпра, як ми, тримаючись за руки, дивилися з оглядового майданчика на фігуру Володимира Хрестителя, і я думала: Київ переповнений любов’ю до Бога, до людей, і тут моїм почуттям до людини, котра поруч стоїть, нічого не загрожує. Тут, у Києві, народився наш з Валерієм єдиний син — Юрій, тепер уже дорослий молодий чоловік, кандидат наук. Тут, у межах Міста, уже дев’ять років у землі спочиває моя любов. Валерій забрав вічність свою в безмірну прихильність до Києва, а своїм відходом мені пояснив, коли інша країна стає на віки своєю. Це — коли з’являється рідна могила, яку з собою нікуди не забереш. Здається, я відповіла на запитання, що значить для мене Київ — це любов.
2. В юності я жартувала, що певною мірою декабристка, поїхала за чоловіком на його батьківщину і у такий спосіб ускладнила своє життя. Удома, відомо, рідні стіни допомагають.
Але Київ ніколи не був суворий до мене, і я повною мірою відчула «ніжність батьківщини чужої» (Б. Ахмадулліна). І, сподіваюся, що незважаючи на багато труднощів і горе особистого характеру, мені вдалося певною мірою реалізувати свої задуми. Для людини, котра пише, —зараз не кращі часи: ні в Києві, ні в якому-небудь місті пострадянського простору.
Підробляю журналісткою, редагуванням, не можу сказати, що почуваюся зовсім уже незатребуваною. Спонсорів на видання книжок не шукаю — вважаю, що це заняття більше для молодих, які шукають поки що свою екологічну нішу. Але, звичайно, рада, коли від видавництв надходять пропозиції. До слова, видавництво «Ранок», з яким ми досить тісно співпрацюємо, випустило мою книжку для дітей «Гі у володіннях Обра». Оскільки я себе мислю письменником для дорослих, було б, звичайно, добре, якби і яке-небудь інше видавництво, що спеціалізується на виданнях для дорослих, зацікавилося б моїми ще не опублікованими творами. Але в мої роки метушитися, піарити себе — уявляється неможливим. І взагалі, як мені здається, саме життя в древньому Києві не налаштовує на суєту...
3. З мого боку було б занадто самовпевнено після «Білої гвардії» Булгакова робити Місто — героєм свого твору. Про Київ з великою любов’ю пишуть багато киян. На мій погляд, з творчої спадщини Валерія Грузіна «Київські розповіді» — найбільш пронизливі. Я ж безпосередньо про Київ писала небагато. Хоча в розповідях останніх років присутні кияни і Київ, побачені очима абхазки. Іншого бачення в мене немає і бути не може...
...Від кожної чесної і талановитої книжки, створеної на цій святій землі про нашу взаємну любов, здається, коли світає, парить Дніпро, виблискують куполи, — йде до людей тихий дзвін добра і радості. Цей дзвін завжди лунає в унісон київським дзвонам. Вічне слово — це дзвін з усіх часів. І добрих, і тривожних. Дай щастя нашому новому часу!
Грудень, 2004-й.
