Дві сестри-житомирянки через десятки років по тому, як батько із рідного дому пішов на війну, нарешті знайшли його. Під кам’яною плитою братської могили...
Івана Лопотюка із села Латаші Народицького району Житомирської області призвали до війська у 1943 році. Найменшій доньці Вірі на той час виповнилося півтора місяці. А п’ятирічна Зіна прощання з батьком запам’ятала на все життя:
— Бачу, мама плаче, батько кудись збирається, — пригадує Зінаїда Васянович. — Я до нього: куди ви, тату? А він посміхнувся: піду, донечко, на війну, ввечері повернуся. Прошу: і мене візьміть із собою. Я буду патрони подавати.
У чеканні минув вечір, другий, третій... А потім одержали скупу похоронку: «Ваш муж героически погиб за социалистическую Родину. В настоящее время место его захоронения неизвестно». Після тривалих марних пошуків батька Зінаїда Іванівна раптом натрапила на газету, в якій друкувався список воїнів, які загибли під час боїв на Львівщині. Серед інших значилося і прізвище Лопотюка. До того зазначалося, що, очевидно, багато з них загинули поблизу села Гаї.
На Львівщині не знайшли. Чергового листа передали на Рівненщину — у Гаї-Лев’ятинські. Хто зна, чим закінчилася б ця історія, якби до справи не долучився голова Радивилівської міської ради ветеранів Михайло Карпович Горлач. Він і з’ясував, де знайшов вічний спокій мужній воїн, якого розшукують житомиряни.
Уклонитися могилі Івана Кириловича Лопотюка поспішили три покоління: його дочки Віра та Зіна, онука Олена і правнук Андрій. На жаль, не дочекалася цього дня Іванова дружина.
Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
