Подорожчання залізорудної сировини у листопаді—грудні минулого року, яке серед іншого також негативно позначилося на фінішних показниках металургійної галузі, певною мірою стало наслідком високого попиту на неї на світовому ринку. Певною, але не вирішальною.
Ще на початку грудня минулого року металурги ставили до відома Раду національної безпеки і оборони про те, що, м’яко кажучи, своєрідні умови приватизації підприємств «Укррудпрому» закладають міну сповільненої дії — монопольний вплив на постачання руди з боку гірничо-збагачувальних комбінатів. Тоді само заступник міністра промислової політики Анатолій Федяєв скаржився, що внаслідок неузгодженого підвищення цін ВАТ «Інгулецький ГЗК», ВАТ «Північний ГЗК» і ВАТ «Суха Балка» різко скоротили обсяги виробництва «Запоріжсталь» і ММК імені Ілліча. Про праведний гнів у парламенті голови правління ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» ми вже писали. Тоді на деякі види залізорудної сировини ціни підскочили на 100—200 відсотків. Одному з економічних видань цей факт дав привід зробити висновок про початок цінової війни між бізнес-групами, які внаслідок приватизації «Укррудпрому» перебрали контроль за джерелами сировини, і тими, хто такої честі не удостоївся.
Питаннями ціни на ринку залізорудної сировини має зацікавитися Антимонопольний комітет і Балансова комісія, які здатні перевірити інформацію про те, що підконтрольна власнику «Інгулецького ГЗК» компанія купує у нього концентрат по 20 доларів за тонну, а перепродує тому-таки ММК імені Ілліча — за 50. І ця схема багатьом нагадує відомий «лохотрон», повірити в який закликають посередники. Як наслідок, страждають металурги від завищених цін, ГЗК — від виведеного капіталу за кордон, а не залишеного для модернізації основних фондів, міста — від недоотримання податків. Зрештою, втрачає вся країна, для якої збереження конкурентних позицій металургійної продукції є питанням національної безпеки.
