Український парламент, через особливості становлення демократії, ще не створив схожих до європейських традицій умов визнання всіх своїх актів обов’язковими для держави і громадян, що ставить під загрозу їх безумовне виконання.
Тим з більшою увагою українське суспільство ставиться до очікуваних позитивних змін, пов’язаних із подіями, які сприймалися парламентом як соціальний чи політичний конфлікт, складна міжнародна ситуація, вимога певних верств населення до держави щодо дотримання певних прав чи поновлення ущемлених інтересів.
Саме Верховна Рада України, як єдиний законодавчий і водночас вищий представницький орган, здатна впливати на Президента України, уряд, органи місцевого самоврядування, спонукаючи їх на правозастосовчі дії щодо усунення протиріч між державою та суспільством, вимагаючи відповідального ставлення до свого статусу в реальних суспільних відносинах. Постійний підвищений інтерес громадян до парламенту обумовлений його унікальною здатністю відображати реалістичні оцінки щодо існуючих суспільних чи державних проблем, які потребують розв’язання виключно на підставі Конституції та законів України. Це посилюється залежністю держави від умов ратифікованих міжнародних договорів та зобов’язань, а також пов’язано з виконанням рішень Європейського суду з прав людини.
Отже, Верховна Рада України, реалізуючи свої повноваження єдиного органу законодавчої влади, приймає закони, постанови та інші акти не за критеріями абстрактної правотворчості, а за принципом правового представництва народу, конкретного громадянина держави. Ця позиція є принципово новою і важливою, оскільки ідея правового представництва парламентом народу при розподілі владних сфер у державі обумовлена виключно існуванням єдиного законодавчого органу, коли неможливо виконання цієї публічної функції будь-яким іншим державним органом.
Здатність парламенту приймати закони та інші правові акти повною мірою належить до сфери політики, адже Верховна Рада України отримує владу від народу і, по суті, є інститутом політичного представництва. Політичний зв’язок громадян із парламентом побудований на довірі й демократичних виборах народних депутатів України, які входять до політичних партій і набувають свій статус на підставі волевиявлення громадян. При цьому «сукупний» мандат парламенту обумовлений статтею 19 Конституції України, яка вказує на те, яким чином народні депутати України уповноважені реалізувати в державі законодавчу владу, здійснювати законотворчість в інтересах суспільства і громадянина. Це в концентрованому вигляді і є політикою правового представництва, коли державна влада або будь-який її суб’єкт не повинні мати особливого інтересу, що відрізняє його від інтересу народу. Саме тому Верховна Рада України відповідає статусу загальнодержавного представника всього суспільства, як публічна організація, що служить формуванню права, здійснює загальну волю правових суб’єктів — громадян України.
Підкреслимо важливу особливість, а саме конституційну природу парламенту, яка полягає в тому, що він здатний не допустити обмеження свободи народу, оцінити діяльність всіх інших органів публічної влади, визначити відповідальність стосовно будь-яких посадових осіб за їхні дії (бездіяльність), щоб не допустити посягань на свободу, демократію чи будь-яких ущемлень прав та інтересів особи. Тому парламент покликаний не тільки формально бути представником всього суспільства, а й виражати його загальну правову волю.
Чи не тому під час виборчого процесу Президента України у 2004 році був задіяний політико-правовий потенціал парламенту, який природно ґрунтується не на силі примусу, застосуванні апарату тиску на громадян або створенні атмосфери підкореності суспільства виконавчій владі («адмінресурс» виявив у цей період негативні форми державного управління суспільними процесами)?
Верховна Рада України, відображаючи суспільні прагнення до свободи і змін владного режиму (президентське правління, урядові структури, численний апарат чиновників у центрі і на місцях), виходила з політичного постулату: апарат державного примусу, тільки-но зустрічається зі спільною волею народу, який не бажає йому підкорятися, опиняється перед ним безсилим. Унікальна роль парламенту виявилася під час виборів Президента України завдяки його законодавчому авторитету і контрольним повноваженням, навіть якщо вони нині занадто обмежені стосовно представницького органу з його високим потенціалом застосування правової волі до будь-якої ситуації у державі.
Для підтвердження наведемо виразний приклад. Намагаючись визнати неконституційною Постанову Верховної Ради України про створення Тимчасової спеціальної комісії парламенту з питань моніторингу реалізації законодавства про вибори від 7 вересня 2004 року, Президент України Л. Кучма у листі до Конституційного Суду України юридично помилково назвав комісію парламентським органом із самостійними, значною мірою контрольними повноваженнями, зміст та спосіб здійснення яких не визначаються Конституцією та законами. Конституційний Суд України вже 18 листопада 2004 року у своєму Рішенні роз’яснив, що не можна плутати поняття орган із парламентською формою здійснення функцій Верховною Радою України, і визнав за нею надалі право створювати такі форми діяльності народних депутатів України конституційним.
Отже, для розуміння правового значення актів Верховної Ради України важливо відзначити, що, приймаючи постанови та інші нормативно-правові акти, парламент наділяє їх юридичною силою, яка здатна породжувати правові наслідки — правові відносини щодо визнання цих актів як з боку держави, так і суспільства. І незалежно від того, що дія актів Верховної Ради України має різний обсяг застосування їх юридичної сили, ці акти завжди є правовими, оскільки вказують на правові зв’язки між органом влади та іншими учасниками правовідносин.
З позицій правової науки одразу зазначимо, що акти парламенту завжди мають правову силу, тому що ґрунтуються на пов’язаності волі громадян та посадових осіб із досягненням визначеної мети без застосування фізичного чи психічного примусу держави. Формальне вираження волі парламенту в прийнятому акті є завжди реалізацією функції політичної держави, яка визнає цінності права, обумовлює історично справедливе право, яке набуває загальний для громадян і посадових осіб обов’язок його дотримання і виконання.
Можна навести достатню аргументацію, щоб переконатися: акти парламенту завжди мають за мету встановити правовий зв’язок між державою і особами, до яких адресований правовий акт. Саме це характеризує і відрізняє правові акти парламенту від усіх інших актів владних органів, оскільки вони походять від єдиного законодавчого органу влади і обов’язкові до виконання як органами держави на всій території України, так і громадянами, якщо визнані такими, що відповідають Конституції України.
Не можна стати на точку зору політологів, які трактують навіть деякі акти Верховної Ради України як акти суто політичні, а не правові, що означає відмовлятися від здатності Верховної Ради України приймати акти, які позбавлені юридичної сили. Таку оцінку можна дедалі частіше почути з вуст деяких вчених, котрі намагаються публічно доводити, що Постанова Верховної Ради України «Про політичну кризу в державі, що виникла у зв’язку з виборами Президента України», по суті, є політичним документом і не має юридичної сили.
Коли б це стверджували теоретики права, можна було б замислитися над їхніми аргументами, але в контексті ідеї правової держави, конституційних повноважень парламенту така позиція опонентів парламенту суперечить самій ідеї правової волі, яка завжди породжує ті чи інші юридичні наслідки. Політичний індивід може її не визнавати, але цього не досить, щоб позбавляти акти, прийняті Верховною Радою України, статусу офіційного (публічного) визнання з особливим видом виконання кожного. Ті, хто поділяє акти парламенту на політичні та юридичні, не зовсім розуміють, що головна ознака правової волі, яка притаманна Верховній Раді України, стосується порядку її оформлення і в межах наданої компетенції, а вже потім способу її реалізації.
Звернімося до вже відомого судового процесу в період виборчої кампанії. Чи міг би Верховний Суд України за цієї умови залучити як третю особу без самостійних вимог Верховну Раду України до процесу розгляду скарг на дії, бездіяльність та прийняті рішення Центральної виборчої комісії, коли парламент 27 листопада 2004 року як загальнодержавний представницький орган в Україні у прийнятій постанові сформулював своє ставлення до подолання політичної кризи і висловив недовіру Центральній виборчій комісії?
Це питання викликає сьогодні не так теоретичний, як практичний інтерес, тому що місцеві суди пішли саме таким шляхом, розглядаючи цивільні позови, скарги із залученням Верховної Ради України як відповідачів або третіх осіб без самостійних вимог. Цікаво, що ніхто ще не заперечив, що це не відповідає статті 55 Конституції України.
Із позицій адміністративно-правового делікту парламент не міг бути стороною у процесі, але з позицій цивільно-правових процедур, коли залучаються для дослідження факти (свідчення), ця можливість не виключається. Цей акт Верховної Ради України не оспорювався в суді, проте висновки парламенту базуються на правовій волі, яка формується доказами.
Верховна Рада України наділена законодавчою, а по суті, політичною владою, і це характеризує її як владу публічну, яка поєднує громадян і державу. Безпосередньо з парламентом пов’язані такі категорії, як власність, територія, суверенітет. Жоден державний орган або регіональний суб’єкт не може перебрати на себе право втручатися і приймати рішення стосовно цих категорій, оскільки вони становлять основний об’єкт політики. Верховна Рада України самостійно встановлює через Конституцію та закони України юридичні межі своїх повноважень щодо цих категорій, оскільки головну роль відіграє цілісність території, власність держави, її суверенітет.
Саме суверенітет, насамперед, є політичне явище за історичним походженням, і його відкрили не вчені у затишних кабінетах, а ті великі людські сили, боротьба яких становила зміст декількох століть. Саме ці політичні категорії наповнилися реальним юридичним змістом, коли парламент прийняв Постанову від 1 грудня 2004 року «Про стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України».
У промові 30 листопада 2004 року Голова Верховної Ради України Володимир Литвин з державницьких позицій стосовно деяких регіональних керівників Харківської, Луганської та інших областей наголосив, що з правової точки зору дії, включаючи публічні заклики, спрямовані на протиправне порушення існуючого державного устрою та цілісності України, підпадають під ознаки карних дій. Саме тому, за його висновком, враховуючи потенційно небезпечний ступінь рішень і дій та виходячи з необхідності покласти край і викорінити їх, Верховна Рада України має прийняти запропоновану постанову. Адже актом парламенту безумовно політичного спрямування були задіяні юридичні інструменти, щоб запобігти «суверенізації» України, яку започаткував Міжрегіональний союз органів місцевого самоврядування у складі 17 керівників областей. То чи можна говорити, що Верховна Рада України, приймаючи такі рішення, допускає, що їх легко можна віднести до політичної сфери без юридичних наслідків?
Кожен учений-конституціоналіст у змозі пояснити, що такий підхід чужорідний для правової свідомості, для сучасної правової теорії. Кожен акт парламенту, якщо уважно аналізувати його природу, обтяжений правом і обов’язково передбачає відповідні юридичні наслідки.
Якщо стверджувати навпаки, це означатиме вносити протиріччя у логіку формування правової державності, здійснення правової ідеї як мети функціонування загальнодержавного представницького органу, що єдиний здатний творити правову волю і виражати її в актах правової держави.


Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України.