Дмитро Тимчук — 32 роки, майор Збройних Сил України, військовий журналіст. Закінчив факультет військової журналістики колишнього Львівського військово-політичного училища.
Служив у підрозділах військ ППО ЗСУ, в Національній гвардії України.
Журналістська спеціалізація — міжнародне військове співробітництво та миротворчі операції.
«В Іраку за 50 доларів ледве не кожен араб погодиться влаштувати теракт»
Рішення вивести українських миротворців з Іраку прийнято Радою національної безпеки і оборони ще наприкінці вересня минулого року. Смерть восьми наших співвітчизників від вибуху під Ес-Сувейрою — лише зміцнила впевненість: воно правильне. Однак, попри усі політичні рішення, деякі запитання досі залишаються без відповіді. Наша розмова з Дмитром Тимчуком — військовим журналістом, який перебував в Іраку під час останньої ротації. Саме тоді до провінції Васіт прибували і ті військовослужбовці, які на початку січня загинули під час інциденту.
— Дмитре, смерть наших миротворців ставить багато запитань, на які немає однозначної відповіді. На вашу думку, чому в Ірак їдуть наші військовослужбовці?
— Я розділив би цих людей на дві категорії. Одні — «військові романтики», шукачі пригод, які хочуть випробувати себе і дізнатися, що таке війна. Звичайно, це стосується лише чоловіків. Бо чоловік завжди залишається дитиною, для якого війна, як забавка. У психології людей — це школа для справжніх чоловіків. Інші — їдуть заробляти гроші. На жаль, тільки за зарплату військовослужбовець не забезпечить добробут родини.
— А наскільки реально кожен, хто їхав до Іраку, усвідомлював ту небезпеку, яка могла його очікувати?
— Усі читають газети й дивляться телевізор. З початку бойових дій в Іраку військові мали доступ до інформації. Але давайте подивимося на склад контингенту — юнаки або молоді чоловіки. У цьому віці ніхто здебільшого не усвідомлює можливість смерті, почуття небезпеки виглядає дещо абстрактно. Чимало з моїх знайомих, які спочатку погодилися їхати до Іраку, відмовилися після обговорення у своїх родинах. Є ще один істотний момент — у суспільстві не сформувалося розуміння, що таке миротворчість. Найімовірніше, це явище уявляють як надання гуманітарної допомоги, спосіб зміцнення міжнародного іміджу. Але ж йдеться про реальні бойові конфлікти, які не бувають без жертв.
— Після подій під Ес-Сувейрою весь час лунають запитання: чому це сталося? Потребу в яких фахівцях показала реальна ситуація?
— Організаційна структура контингентів, мабуть, має вдосконалюватися. Про події під Ес-Сувейрою у мене суб’єктивна думка. В Іраку доводилося спілкуватися з казахськими фахівцями з окремого спеціального інженерно-саперного загону миротворчого батальйону «Kazbat» і, зокрема, з їх командиром майором Нурланом Шаштибаєвим (до речі, він свого часу закінчив військово-інженерне училище в Україні, в Кам’янці-Подільському). Напевно, один з недоліків — освіта офіцерів колишнього СРСР. Їх готували до війни між регулярними арміями. Але те, що відбувається зараз в Іраку, — так звана мала війна або партизанська. В ній інші закони. Ми мали досвід таких конфліктів в Афганістані, але, на жаль, у навчальних програмах військових вузів, бойових статутах, настановах та інструкціях він не врахований. Тож ми стикаємося з ситуацією, коли профільні фахівці не можуть протистояти усім загрозам. Ті самі казахи підготовлені до мінної розвідки, виявлення та знешкодження боєприпасів. Але ж вони не працюють з фугасами! Згадаймо і той факт, що в самій Україні з боєприпасами працюють військові ЗСУ та МНС, але з саморобними пристроями — тільки СБУ чи МНС. Напевно, під час підготовки контингентів треба враховувати реальну потребу в фахівцях у кожній конкретній операції.
— Що вас найбільше вразило там?
— ...Уся наша підготовка за пруською системою, запозичена Петром І, і яка частково перейшла до українського війська — стройова підготовка, муштра, величезна кількість військових ритуалів — у реальній бойовій обстановці не має сенсу. В Іраку я побачив людей, які займаються своєю роботою, успішно виконують завдання без зайвих «навантажень». Так працюють й інші контингенти. А в армійських підрозділах ЗСУ на батьківщині — постійні шикування, незмінні, як шестиразовий намаз у мусульман...
І ще одне — побут арабів. Іракці — це люди, які сидять на золоті, в даному разі на «чорному», тобто нафті, а фактично — жебраки. Вони втомилися від війни, але через деяких релігійних фанатиків страждає вся країна. Переконаний, і це підтверджують дані нашої воєнної розвідки, чимало людей, які встановлюють ті самі фугаси, просто заробляють на життя. Для них отримати 50 доларів — великі гроші, заради яких можна влаштувати і теракт. У країні, де понад 60 відсотків працездатних чоловіків безробітні, суто силовими методами нічого не досягти. Треба розбудовувати економіку, створювати робочі місця — це буде ефективніше, ніж бомбити іракські міста і влаштовувати зачистки.
— Якби вам запропонували ще раз поїхати до Іраку...
— Звісно, поїхав би. Побачити зовсім іншу цивілізацію цікаво кожному. А ще війна очищує. Живу армією вже майже 14 років, але там навіть спілкування зі своїми — інше: зникають умовності, відкривається суть кожної людини.
