Старшого сержанта Віру Петрик провели в останню путь із військовими почестями. Нагородили медаллю «За мужність». Посмертно. Однак під час виконання обов’язків санітарного інструктора в Іраку вона, по суті, й не встигла виявити якийсь винятковий героїзм. Подвигом було її попереднє життя — від раннього дитинства аж до трагічної загибелі. Вона була справжнім воїном духу в поєдинку із суворими буднями життя. А взагалі історія селянської родини Петриків із карпатської глибинки — це типова українська балада про віру, надію, любов. Це той фундамент, на якому стояв і стоїть український рід. І в дні миру, і в годину воєн чи революцій.
Замість вступу: ще як були ми куркулями...
До села Боневичі Старосамбірського району веде дорога із суцільними вибоїнами — годі об’їхати. То лісовози порозбивали, а ремонтувати нема кому, пояснювали місцеві мешканці. А чому обабіч сільської вулиці стільки сміття, порожніх пляшок? Та то така влада, почули ми звичну відповідь. Мабуть, занепад тутешньої глибинки має свої, демографічні причини. У кожній другій хаті хтось поїхав на заробітки — у близьке чи далеке зарубіжжя. На території сільської ради Нового Міста, яка охоплює шість населених пунктів, більше вмирає, аніж народжується. Сільський голова Роман Шеремета навів невеселу статистику. Минулого року у шістьох селах народилося 25 дітей, а померло 46 мешканців. До середини січня було вже п’ять похоронів. Одного дня у Боневичах ховали Віру й молодого чоловіка. Пішов на Свят-вечір із дому, а за кілька днів викинула його на берег річка Вирва.
Коли до сільради у зв’язку із загибеллю Віри Петрик приїхав кореспондент місцевої газети, голова мало не хапав його за руку: «Зачекайте, зараз буду розписувати молоду пару». Бо кожне весілля — це справді подія. Потенційні наречені роз’їхалися по світах. Свого часу у сусідньому містечку Хирові стояла військова частина, яка істотно впливала на демографічну ситуацію. А як перевели її до Львова, весільні дзвони лунають рідше, аніж поминальні. Ось на такому соціальному тлі розвивалася драма сім’ї Петриків.
Їхня хата — під горою. Подвір’я вимощене камінням і є в ньому щось, гм, «панське». І обійстя, і стіни старого будинку, збудованого ще «за бабці Австрії», схоже, тримають гонор роду.
Мати Віри Петрик — Євгенія Дмитрівна — походить із заможної родини. 1939 року, коли прийшла радянська влада, сім’ю ледь не вивезли до Сибіру як куркулів.
— Село заступилося, — розповідає Євгенія Дмитрівна. — Люди, які працювали у нас, сказали, що господарі розрахувалися з ними, добре ставилися. А потім на нашому ж обійсті організували... колгосп. У коморі тримали сіль, зерно. Згодом комору разом із усім нашим реманентом хтось спалив. Я добре вчилася і дуже хотіла піти в медицину. Але не змогла, бо не записалася до комсомолу. Мені сказали, що треба було б плювати на образи і зректися Бога.
Євгенія Петрик Бога не зреклася. Ще в підлітковому віці її осінило: народяться колись доньки і називатимуться — Віра, Надія, Любов.
Так і сталося. Щоправда, тепер Євгенія Дмитрівна докоряє собі за те, що трохи порушила порядок імен: Надією назвала найстаршу, а Вірою —наймолодшу. Але так, певно, мало бути. Бо Вірі її знакове ім’я допомагало вижити, триматися, рухатися, не здаватися на поталу обставинам. Та й старшим сестрам їхні імена — мов путівна зірка. Усі троє здійснили мамину мрію — закінчили на відмінно Самбірське медичне училище. Середульша донька Любов зуміла здобути ще й вищу освіту. Під час навчання у Львівському медінституті мати надсилала їй тридцять рублів на місяць — більше не могла. Однокурсники вечорами ходили гуляти, а Люба — в нічні зміни у реанімацію, до важкохворих. Та врешті всі онуки «куркулів», діти швачки і робітника-вантажника вийшли в люди, виїхали із села — «видряпалися» самі.
А батьки-пенсіонери продовжують «видряпуватися». — Вікна в хаті я сама ставила, — не без гордощів каже Євгенія Дмитрівна. — В мене стільки задумів, якби ще трохи грошей...
Упродовж кількох годин, поки ми розмовляли у кімнаті, я не знімала верхнього одягу. Не лише тому, що тут тримали прохолодний температурний режим для небіжчиці. Взимку Іван Васильович та Євгенія Дмитрівна (зрештою, як і багато інших селян) зазвичай переселяються у літню кухню. Опалюють її хмизом, що його впродовж літа господар наносить з лісу. Приголомшені горем батьки говорили про суворі реалії життя із якоюсь філософською смиренністю і готовністю нести свій хрест далі.
«Небо не любить боргів»
Під таким заголовком три роки тому у військовій газеті було опубліковано знімок Віри і інформацію про те, що вона сповна виконала програму парашутного стрибка. Мама сплеснула руками: «Дитино, та ти ж не на перину стрибаєш!».
Було чого хвилюватися. До трьохрічного віку Віра перенесла п’ять складних операцій. Потім її три місяці лікували в Євпаторії із діагнозом остеомієліт стегнової кістки (одна ніжка дитини була коротшою на сім сантиметрів). Лікарі надіслали батькам листа і повідомили, що термін путівки закінчився, але дитину не вдалося сповна вилікувати. І знову Євгенію Дмитрівну осіняє провидіння. Вона пише лікарям листа: «Моє серце відчуває: якщо Віра пробуде у вас ще три місяці, вона буде здоровою». Так і сталося. Пережиті травми виховали у Вірі і особливу чуйність, і вольовий характер.
Коли прийшов свататися майбутній зять, військовослужбовець Ігор, мати запитала його: — Ти все знаєш про Віру? Ти бачив її ногу? Прошу тебе: не скривди її, бо вона свою кривду вже пережила.
Зять пообіцяв, і молода пара подалася в світи, опинилася аж в Улан-Уде. Там служив чоловік старшої сестри Надії. Там народилися діти Віри й Ігоря —Віталій та Христина. А потім розпочалося безквартирне і не надто забезпечене життя в Україні. Десять років тому 27-річна Віра пішла на військову службу за контрактом у Житомирі — звідти родом її чоловік. Сім’я з двома дітьми жила в маленькій кімнатці гуртожитку. Чому розпався шлюб, сказати важко. Сестра Люба припускає, що побутові негаразди теж спричинилися до розриву. Віра залишилася з двома малими дітьми сама. Сестри допомагали, як могли, бо Віра, бувало, отримувала сім гривень аліментів на місяць. Мрія про власне помешкання стала чи не головною метою життя. Може, поїхати в Італію і там підзаробити, як ото старша сестра Надія? Вірі ця пропозиція не надто подобалася, шкода було залишати службу, адже до військової пенсії залишалося лише сім років. Згодом зародилася ідея податися в Ірак і в такий спосіб заробити на квартиру.
— Я зустрілася з Вірою, коли вона проходила підготовку в Болграді, — ділиться її сестра Люба. — Схудла страшенно, бо бігала у спеку в бронежилеті. Кажу їй: Віро, але ж там війна, всяке може бути. А вона мені: «Так, нам казали, що ми можемо повернутися і в цинкових гробах...» Коли батьки підписували у Старому Самборі свою згоду на контракт (це обов’язкова умова. — Авт.), нотаріус запитала їх: а вам не страшно? Страшно, відповіли тато з мамою. Але ми нічим не можемо допомогти дочці. Її рішення було таким непохитним, а самопідготовка такою наполегливою, що залишається лише здогадуватися, чому лікарі не помітили її понівечену ногу. А втім, давня вилікувана чи залікована хвороба справді не заважала нести службу і тягар життя. Дзвінки Віри з Іраку були веселими. Казала, що вже поправилася на 10 кілограмів і що у неї все гаразд.
На Різдво в Боневичах зібралася вся родина, приїхали на канікули діти — Христя з Віталиком. Христині акурат на Свят-вечір виповнилося 14 років. На час маминого перебування в Іраку її взяла до себе в Дрогобич тітка Надія. А 17-річний Віталій залишився в Житомирі сам. Трохи повчився в ПТУ, трохи підробляв і дуже тривожив усю родину своєю самостійністю. Втім, до завершення контракту матері залишалося три місяці, і всі вірили, що ось-ось все буде гаразд.
І знову про віру, надію, любов...
9 січня під вечір Євгенія Дмитрівна й Іван Васильовоч почули по радіо про трагедію в Іраку. Прізвище Віри Петрик прозвучало останнім. Не йняли віри: а може, це хтось інший? Близько десятої вечора на обійсті з’явилися сільський голова, офіцер, медсестра. Родичам не було коли викричатися-виплакатися: одразу розпочалася ділова розмова. Де рідні воліли б отримати квартиру для дітей? Що потрібно для похоронного обряду тощо. Одразу ж по мобільному телефону передавалися відповідні повідомлення, розпорядження. І наступні три дні сім’я не залишалася наодинці з горем. Поріг хати раз у раз переступали високі військові чини — включно із генерал-майором, заступником командувача Західного оперативного командування Володимиром Рябоконем. І справді, місцева влада, військові взяли на себе все, що тільки можна було взяти на надійні чоловічі плечі.
Поки родичі чекали на ескорт зі Львова (тіло Віри спочатку повезли на судмедекспертизу.— Авт.), до домівки Петриків навідалися голова райдержадміністрації Михайло Дмитрук, голова районної ради Микола Цепенда.
Вони пообіцяли посприяти з підведенням газу, радили, як краще підготувати до навчання у вузах дітей, висловлювали слушні пропозиції. Хоч як це гірко визнавати, але своєю трагічною загибеллю Віра «відкрила» для дітей і батьків значно більші перспективи соціального захисту, аніж зробила це за життя. Але...
— Мені нічого не треба, я хочу маму!!! — кричала у розпачі Христя.
Чому жінка, медсестра опинилася в зоні вибуху? — гомонить розтривожене село.— Хіба вона мала там бути?
— Так, мала, — пояснює член комісії із організації поховання Віри Петрик підполковник Олег Бодак.— Її безпосереднім завданням було надання в разі необхідності першої медичної допомоги.
— І все-таки, хіба це нормально, що жінка потрапила в «гарячу точку» і загинула там?
— В армії немає чоловіків і жінок, усі рівні і несуть однакову службу, — продовжує Олег Бодак. — Я був у Сполучених Штатах і спробував подати руку жінці-військовослужбовцеві, яка виходила з машини. Вона образилася, я таким чином принизив її. У нас інші традиції, інше ставлення до жінки. Тому є якесь почуття вини...
— Як ви ставитеся до рішення Верховної Ради про виведення українського контингенту із Іраку?
— Ми — люди військові і виконуватимемо наказ. В Іраку показали себе цивілізованою державою, яка має сильну, добре підготовану армію.
— Показали ціною життів?
— А хіба журналісти не гинуть у «гарячих точках»? Хіба вирушають туди лише заради грошей?
Нехай це та інші запитання залишаються відкритими. Усі сумні розмови (у день, коли ось-ось мали привезти домовину) все-таки завершувалися на якійсь оптимістичній ноті: мовляв, далі так не буде, бо... бути не може.
— Хтось, може, думає, що прийде новий Президент і все за нас зробить? — розмірковувала вголос Любов Петрик. — Це нам треба працювати, працювати і працювати...
І по тому, як вона це сказала, я зрозуміла, що родина витре сльози і «видряпуватиметься» знову і знову. З вірою, надією і любов’ю. Як заповіли діди, батьки...
Старосамбірський район
Львівської області.
