Рік тому йшов не поспішаючи засніженим Майданом Незалежності. Просто так зупинився біля розкладки української музики. Зраділий продавець кинувся з традиційним: «Вам допомогти? Чого бажаєте?»
— Бажаю компакт-диск Тараса Петриненка! — несподівано для самого себе відповів блискавично.
— А в Петриненка дисків немає... — ніби трохи ніяково, так здалося, відповів продавець.
— Як так немає? — щиро здивувався я і показав на розмаїття дисків, яке, проте, сприйнялося як невиразна сіра маса.
— Мабуть, грошей Тарасові не вистачає, — похитав головою продавець.
— А в цих що, вистачає? Що, вони справді заробили?! — саркастично випалив я, готовий до рішучої полеміки. Але посинілий від холоду чоловік, вочевидь, радий був запропонувати мені все, що забажаю, і тому я спитав примирливо:
— А оголошені архівні диски Гмирі?
— Є, є! — радісно відгукнувся молодик і посунув до мене цілу купку новеньких дисків, на кожному з яких була приліплена ціна — гривень десь під сімдесят.
— А ці що, золоті? — розсердився я. — Це ж архів державного радіо, а штампувати диски за копійки може нині, мабуть, кожен, кому не ліньки...
Винувато усміхаючись, чоловік лише мовчки красномовно розвів руками.
Урочисте вбрання головного майдану країни поблякло в моїх очах, а відомі архітектурні новації здалися банальним імітаційним муляжем. «Як же так, — пульсувала думка, — недолугих рок-експериментів та відвертого бездару — досхочу, а для вражаючих своєю музичною досконалістю й безмежним патріотизмом справжніх пісенних шедеврів, таких, як «Україна», «Пісня про пісню» та «Боже, Україну збережи», забракло коштів?!..» Дарма я силкувався згадати, коли останній раз чув Петриненка по радіо чи по телебаченню — дарма! Та й уславленого Бориса Гмирю зрідка транслюють лише у закутках ефіру... І нічого дивного тут і не вбачається: наша сучасна достеменна гордість — Тарас Петриненко — геть-чисто витіснений на узбіччя музичного бізнесу, де процвітає ширвжитковий сурогат, а наша українська слава — Борис Гмиря — практично недоступний для своїх вірних шанувальників через, либонь, штучно накручену космічну ціну за компакт-диски з його записами.
І от прийшов час Петриненка, зоряний час. Разом з ним на Майдані співала «Наша Україна», підспівував просто неба гігантський вир люду, схвильовано ворушила губами багатомільйонна телеаудиторія. Він співав, гордо розправивши плечі, і разом з ним випросталися й усі ми, кому стало зле від спроби спаплюжити нашу людську гідність і наше сподівання на торжество справедливості. Приспана совість наша нарешті прокинулась, і будять її чистий голос, шляхетні слова, народжені в душевних муках. Саме на сплячу совість народну розраховували ті, хто розкладав премудрі зловісні пасьянси. Але межу перейдено, і тут, на новому полі, кандидати у владу вперше в новітній історії прийшли до людей зі словом про Господа нашого. І ця задекларована відповідальність перед Богом за виголошені народові передвиборні обіцянки спонукає і синьо-білих замислитися над тим, що помаранчеві, мабуть, не такі вже «поморочені», а помаранчевим подумати про небезпідставність віри своїх східних побратимів в організаторські здібності та господарську хвацькість свого кандидата. Лише не йнятимемо віри прихватизаторам усіх кольорів та обслуговуючому їх чиновництву, котрі плекають надію отримати від нової влади лише одне: новий дах, міцний та надійний, замість трухлявого старого... Без даху, бодай навіть російського, їм не жити, і за місце під ним вони здадуть будь-кого — чи то Ющенка, чи Януковича, і саму душу ладні продати! І те божественне начало, котрим пройнялися наші кандидати у Президенти, нехай наверне нас у хвилини гнівно-хвацьких вигукувань: «Ми не козли!» — на більш глибоке, достойне й толерантне та перевірене історією гасло, хай і позичене в наших чеських побратимів по оксамитовій революції: «Ми не вони!» Бо ми, зрозуміла річ, не козли, але найголовніше — ми вже не вони!!..