Читаю заманливе: «Робота плюс навчання для молоді: Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Норвегія, Канада. Страховка. Контракт. Ліц. № ...».
Телефоную до фірми. Там люб’язно пояснюють: якщо вам до 24 років, володієте іноземною мовою, не одружені, не розведені і бездітні — маєте шанс стати щасливчиком.
«Якщо пройдете дуже жорстку співбесіду в посольстві», —додали млосним голосом «по секрету».
Оскільки працювати й навчатися за кордоном мені вочевидь не «світило», продовжив «допит» цікавості заради і користі для. Для вас, потенційні кандидати... у бебісіттери.
З’ясовується, головною умовою працевлаштування в Німеччині, Норвегії, Канаді є знання відповідної мови і досвід роботи... з дітками. Тому що основний обов’язок бебісіттера — догляд за дитиною, а потім уже прибирання квартири, прання, готування їжі тощо. Щасливчик може радувати сім’ю, утім, не більш як рік — відповідно до вимог батьків проекту, наш(а) нянь(я) може працювати на закордонну сім’ю лише 12 місяців.
І все-таки, як завірили мене по телефону, бажаючих посидіти з чужими дітьми хоч відбавляй. Хто вони? Випускники наших вузів. Ті, кого готували для наших шкіл, в яких одним із дефіцитів так і залишаються вчителі іноземних мов.
Людмила З., киянка — одна з небагатьох, хто після університету пішов працювати до рідної школи. Виходить, за покликанням.
— Більшість однокурсників про школу і не думали, — ділиться Людмила Борисівна. — А після випускного наввипередки помчали до фірм, бюро перекладів. Деякі виїхали за кордон.
Шкільна вчителька познайомила мене з колишньою нянькою, пробачте, бебісіттером. Послухаємо її.
— Після 11-го я не збиралася вчитися на педагога. Але що робити, якщо наша держава не визнає фах «перекладач» і майже всім бажаючим вивчати іноземний нав’язує професію «вчитель». А якщо в мене немає дара Божого все життя панькатися з дітворою?.. От я й поїхала на рік няньчитися з канадцем. Працювала й удосконалювала мову — що в цьому поганого? Заробила грошей, повернулася і без проблем улаштувалася в посольство перекладачем. А що дала б мені школа?
Перервемо співрозмовницю, бо знаємо, що дає школа молодому фахівцю. Це в Києві, на Черкащині по змозі забезпечують молодих педагогів житлом, підтримують матеріально. А в селі, де гостро не вистачає вчителів? Чи можуть там похвалитися умовами праці (методична література, оргтехніка) і життя (будинок, зарплата)?
Натомість іноземна мова викладається з другого класу, а з 2005-го другий іноземний будуть вивчати п’ятикласники. Чи забезпечить держава стільки «поліглотів» учителями? Судячи з того, як неохоче випускники вузів сьогодні йдуть у школи, дефіцит кадрів загостриться. Гадаю, мало що зміниться і після того, як дипломників змусять (зобов’яжуть) відпрацьовувати 3 (5) років у загальноосвітніх.
Вихід, на мій погляд, в іншому. Тих, хто не бажає працювати в навчальних закладах, слід навчати за фахом «перекладач» (а потреба в них не така вже й велика). Ну а талановиту молодь, що йде в педагогіку за покликанням, потрібно всіляко заохочувати, створюючи умови кращі, ніж це роблять у фірмах для перекладачів і в закордонних сім’ях для бебісіттерів. Тоді наша молодь скаже: «Вже ніхто нікуди не їде...»