Хоча військові долі підполковника Олега Матіжева та капітана Юрія Заграя складалися по-різному, але трагічна подія поєднала їх назавжди.
Олег Матіжев був не просто офіцером, а бойовим командиром, котрий бачив обличчя смерті ще в Афганістані. Мав орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу», бойову біографію. Але не для нього була тиха кабінетна робота.
Олегу виповнилося уже сорок, а за двадцять років служби і постійних переїздів він з дружиною Наталею так і не встиг заробити на квартиру. Здавалося, справжнє життя от-от почнеться. Він мріяв про навчання в академії Генерального штабу, викладацьку роботу.
Для свого батальйону, котрий перебрався до Іраку, він був справжній батяня — комбат. Багато хлопців погодилися на це миротворче завдання лише тому, що туди їхав Олег Вікторович.
Для капітана Юрія Заграя справжня зірка в житті — чотирирічна донечка Маргарита. Коли постало питання: їхати до миротворчого контингенту чи ні, він погодився поїхати заради майбутнього донечки.
Юра ніколи не марив військовою кар’єрою. Він ще з дитинства був розсудливий, уважний до близьких і відповідальний. Бачив, як батькам було важко виховувати трьох дітей, і тому хотів якомога швидше самостійно стати на ноги.
Після закінчення училища опинився у Болграді, де познайомився з Оксаною. Лейтенантське життя було типовим: квартиру знімали, на руках — немовля. З часом Юра отримав чергове звання, а через п’ять років став капітаном. Хвиля військових скорочень докотилася і до їхньої частини.
Капітану Заграю не ставили ультиматум: «гаряча точка» або скорочення. Але він розумів, надії на квартиру — жодної. Ірак начебто мав розв’язати цю проблему.
...Після трагедії в Іраку родинам Матіжевих і Заграїв обіцяють допомогти розв’язати проблеми з житлом. У Хмельницькому, куди ці сім’ї мають переїхати, зростатимуть маленька Маргарита і молодший син Олега Вікторовича.
Хмельницький.
