Уже в жовтні вугільні підприємства Луганщини почали рапортувати про виконання своєї річної програми і вести лік вугіллю-2005. Такий успіх не може не тішити. Слава Богу, вугільну галузь залишає лихоманка, і вона починає видужувати. Але з’ясовується, що виконання виробничих завдань аж ніяк не позначається на соціальному становищі шахтарів. Їхня заробітна плата так і залишається низькою, а тарифні ставки — мінімальними.
Міна сповільненої дії
Колектив шахти імені Баракова державного підприємства «Краснодонвугілля» перший в області виконав річний план. Новорічна ялинка-красуня, котру за шахтарською традицією поставили в нарядній підприємства, повинна була підняти настрій гірникам. Однак великої радості робітники не відчували, тому що знали наперед: підвищення зарплати навряд чи передбачається. Роз’яснює голова незалежної профспілки шахти Дмитро Калитвинцев:
— У нашого підприємства сьогодні немає боргів перед шахтарями у поточній заробітній платі. Усе виплачується вчасно, без затримок. На перший погляд, це можна вважати позитивним моментом. Але тільки на перший погляд. Гірникам не доплачують за їхню працю, за рахунок чого підприємство і не робить такого роду боргів. На шахті й загалом у «Краснодонвугіллі» тарифна ставка робітників становить 160 гривень. Мало того, у нас є професії, котрі оплачуються навіть нижче встановленого в країні мінімуму. Фонд заробітної плати шахти імені Баракова становить понад 2 мільйони гривень, а має бути вдвічі більший. Наша профспілка не раз намагалася оспорювати таке становище, але марно. У колдоговорі записано, що ми працюємо за наказом серпня 2000 року. За більш як чотири роки змінилася ситуація на краще і у країні, і у вугільній галузі. Але щойно ми починаємо говорити про підвищення заробітної плати, нам показують угоду між Мінпаливенерго і галузевими профспілками — ПРВП і НПГ, датовану 2000 роком. А там сказано, що зарплату гірникам можна і не підвищувати. Та хіба законні пункти договорів, згідно з якими становище робітників погіршується? Ми не раз зверталися до судів, але, як правило, наші позовні заяви повертаються: не так написано, не так оформлено. Одне слово, причини завжди знаходяться.
Виходить так, що міна сповільненої дії закладена в самій галузевій угоді, котра була підписана лідерами двох профспілок гірників — Віктором Турмановим і Миколою Волинцем. Можливо, чотири роки тому встановлені тарифи і були виходом із ситуації, що утворилася у вугільній галузі. Але ж за цей час багато що змінилося. Виробництво запрацювало стабільно, темпи вуглевидобутку ростуть, а оплата праці залишається на рівні 2000 року. Шахтарів можна зрозуміти і підтримати: а що, хіба вони не заробили, не заслужили соціального добробуту? Наприклад, багато хто з тих, хто готується вийти на заслужений відпочинок, небезпідставно хвилюються. Пенсійна допомога, як відомо, нараховується із зароблених грошей. Гірникам сьогодні вигідніше, щоб їхня пенсія нараховувалася із зарплат 1994—1995—1996 років, тому що порівняно з тією, котру вони одержують після 2000-го, вона не зросла, а навпаки зменшилася. І це за умов, повторимося, що шахта працює стабільно, з перевиконанням виробничих графіків.
На думку голови Конфедерації вільних профспілок Луганської області Миколи Козюберди, розмови керівників про нерентабельність вугільних підприємств — лише хитрий маневр. Якби не було вигідно, шахти не купували б. Він наводить такий простий математичний розрахунок. Кілограм вугілля в середньому коштує 15 копійок. З кілограма палива виробляють 4 кВт електроенергії. Населення купує її по 16 копійок, а підприємства — в середньому по 30 копійок. Якщо підрахувати прибуток енергетиків з кілограма вугілля, одержуємо суму 1 гривня 20 копійок. У тому разі, якщо паливо призначено для коксохімічної промисловості, — це добрий прибуток на метал.
Галузь щомісяця продає вугілля на 260 мільйонів гривень і одержує від цього прибутку приблизно 5 мільйонів гривень (250—255 мільйонів гривень йде на зарплату), а енергетики продають свій продукт на 1 мільярд гривень, використовуючи на зарплату лише половину суми. Тож можна сміливо заявити про те, що кошти в Міністерства палива й енергетики є. До речі, на шахті «Никанор-Нова», незалежний профспілковий комітет якої очолює Микола Козюберда, все-таки добилися підвищення тарифної ставки для своїх гірників. Сьогодні вона становить 205 гривень. Фонд заробітної плати збільшився з 1 мільйона 300 тисяч гривень до 1 мільйона 700 тисяч гривень.
Одні не хочуть, інші не готові
Останнім часом з боку уряду вже намітилося розуміння того, що недотримання мінімальних гарантій є порушенням трудового законодавства. На запити шахтарських профспілок про встановлення тарифів Мінпраці підтверджує, що навіть за узгодженням з робітниками роботодавець не має права затверджувати тарифи оплати праці нижче, ніж передбачають норми законодавства. Стосовно невиплачених сум за працю шахтарів, то Дмитро Калитвинцев навів як приклад лише одну, свою, шахту. А якщо говорити про такі борги в масштабах країни, то рахунок, найімовірніше, піде на мільярди гривень. Отак грабують шахтарів. Прикро лише, що самі гірники про це не знають. Не знають своїх прав, розмірів мінімальної зарплати, затвердженої на підприємстві. Експлуатація праці стала можлива ще й тому, що галузеві профспілкові організації, з одного боку, не хочуть, а з другого — не готові їх захистити.
— Наші незалежні профспілки ще нечисленні, дуже слабкі і юридично не підготовлені до того, щоб опротестувати норми, які суперечать законодавству, — вважає заступник голови Конфедерації вільних профспілок Тетяна Кисла. — А державні профспілки продалися владі. Тому ми пішли таким напрямом: навчити незалежні профспілкові комітети працювати із судами. Якщо в нашій області буде хоча б одне позитивне рішення суду, це дасть змогу нам уже у глобальному масштабі захищати права гірників і змушувати роботодавців переглядати тарифи оплати у бік збільшення. Ми нещодавно проводили анкетування і запитували в людей, чи подавали вони скарги до суду? Виявляється, подавали, але ці позови лежать у судах роками.
Луганський правозахисник Микола Козирев вважає, що сьогодні в країні є два правлячі класи: буржуазія, що зародилася, і стара радянська бюрократія. Якщо перші обрали для себе економічну експлуатацію, то другі діють за принципом позаекономічної. Нові господарі не завжди діють відкрито, їх бізнес не персоніфікований, оскільки власність не завжди легальна. Стара бюрократична гвардія, яка досі при владі, тим паче не персоніфікує свою власність. І в першому, і в другому випадку наймані робітники перебувають в абсолютній залежності від такої влади. Вони безправні. Тому люди бояться звертатися до суду, тому людей дарують і продають разом з підприємствами, експлуатують і принижують. На шахтах області, наприклад, склалася така система розподілу зарплати, коли розмір трудової участі кожного підземного робітника визначає не бригада, а керівництво. До того ж так, як йому вигідно, тобто якнайменше. Дискримінаційна система оплати праці призводить до соціальної поляризації шахтарів і зростання соціального напруження. Складається враження, що державна соціальна політика у сфері праці навіть не знає такого виразу, як «дискримінація». Хіба це фактично не маскування позаекономічної експлуатації шахтарів?
