Продовжуємо розмову про нашу національну культуру, літературу. Сьогоднішній гість «ГУ» — Михайло Слабошпицький
Досьє: прозаїк, критик, публіцист. Народився 1946 року в с. Мар’янівці на Черкащині. 1971 р. закінчив факультет журналістики КДУ. Працював у пресі. Був головним редактором газет і журналів. Обирався секретарем правління Київської організації Спілки письменників України. Автор понад двох з половиною десятків різножанрових книжок. Серед них — казки, оповідання й повісті для дітей, літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, документалістика й публіцистика, біографічна проза. Найвідоміші його твори: роман-есе «Марія Башкирцева», роман-колаж «Никифор Дровняк із Криниці», роман-біографія «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», біографічна повість «Українець, який відмовився бути бідним, Петро Яцик», збірка біографічних нарисів «Не загублена українська людина».
Лауреат дев’яти літературних премій (ім. Олександра Білецького, Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Коцюбинського, братів Лепких та ін.). Активно займається громадською діяльністю. Був першим головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради. Нині виконавчий директор Ліги українських меценатів та головний редактор видавництва «Ярославів Вал».
Усяка література має своїх видатних трудівників. Людей, які завжди єднають творця і читача. Михайло Слабошпицький — трудівник української літератури і багатьох літератур світу. Він, здається, знає кожне Слово, що варте уваги, кимось написане і вчора, і сьогодні. Має незаперечний смак, феноменальну пам’ять, аналітичний розум. Десятки, сотні імен відкриті ним, визначені словом фахівця. Ніколи повз перо цієї людини не проходять великі літературні події, явища, катастрофи, нові надії. Сам він — також відомий прозаїк. Спілкуватися з нам завжди приємно.
— Які, на вашу думку, помітні зміни відбулися у новій літературі доби відродження України, доби незалежності? Чим ми можемо пишатися перед людством?
— Нині у нас, на мій погляд, відбуваються надзвичайно цікаві процеси. Помітно, як активно українська література зживає постколоніальний синдром, прощається з поетикою та естетикою соціалістичного реалізму. Чи то ми візьмімо творчість прозаїків старшого покоління Павла Загребельного з його книгами «Брухт» та «Стовпотворіння» й Анатолія Дімарова з його «Самосудом» і «Зблисками», чи це будуть представники середнього покоління Марія Матіос з її «Солодкою Дарусею» й Галина Пагутяк з її «Заходом сонця в Урожаї», чи Василь Слапчук або Теодозія Зарівна з їхніми поезіями і романами — у всіх них бачимо нову художню якість, характерну саме вже для літератури нового часу. Такі твори могли бути написані тільки вчора й сьогодні. І просто немислимі в тоталітарну епоху ідеї й оригінальні стильові та формотворчі вирішення, які вирізняють ці — і, звичайно ж, не тільки ці — твори. А головне, в них панує отой дорогоцінний дух внутрішньої свободи авторів, який ми колись навіть і уявити не могли.
Ось тільки недавно видані книги знаних поетів, що після них у мене лишилися найяскравіші враження: «Вівері» та «Кінець навігації» Володимира Базилевського, «Була така земля» Василя Герасим’юка, «Слуга півоній» Миколи Воробйова, «Готель Централь» Наталки Білоцерківець, «Книга перевтілень» Людмили Таран, прозові твори «Аорта Софіївська» Галини Паламарчук, «Через перевал» Романа Іваничука, «Депеш Мод» Сергія Жадана, «Притула» Віктора Баранова...
Хоч і як спокусливо називати імена, котрі визначають обличчя сучасної нашої літератури, але уриваю цей список, бо він може бути справді довгим. Скажу лише, що сьогодні, як певно, ніколи, маємо цілу плеяду яскравих творчих індивідуальностей. Дивно й парадоксально, але все це існує в контексті макабричного пострадянського побуту в країні, яка, здається, не знає, чого хоче, в суспільстві, де мова цієї літератури перебуває у стані й статусі бідної падчірки. Колись про це напишуть історики, цей загадковий феномен аналізуватимуть філософи і соціологи культури.
— А що переважає: чи книги-події, чи «масові» книжки? Серед них, звичайно, талановиті видання, та це буває рідко. Що чекає нас у їх майбутньому «змаганні»? Чи не завалить нас тим самим брухтом, який має на увазі наш класик?
— Я припускаю, що хтось обов’язково у відповідь на ваше перше запитання скаже про кризи нашого книговидання, про бурхливі ріки графоманії, які плавом напливають не лише зі скромних обласних та районних друкарень, — не позбавлена такого творива й столиця, й означить наш час як час графомана. Він по-своєму також матиме рацію. Адже так привільно ніколи графоманові не велося. Якщо він знайде (і, як правило, знаходить) спонсора, його екзерсиси оприявлюються на полицях книжкових магазинів. Буреломний ентузіазм графомана здатний здолати все: і видерти передмову в метра, і взяти штурмом Спілку письменників, й домогтися авторського вечора в палаці «Україна». І все це правда. І якщо хтось назве наш час часом графомана, то це також буде правдою. Але ж ми вирішили говорити не про графоманію, а про літературу. А це вже трохи інший кут зору й інша система відліку.
— Як ви, вже відомий критик, вирішили написати першу прозову книжку? Критик — це суддя, справжній критик — більше ніж суддя. Він — і надія, і рятівник, і товариш письменника. Шана ваша, як критика, за той час була високою. І раптом —Башкирцева...
— Є в мене колега, цілковито позбавлений почуття гумору. Він не раз запитував: «Чого це ти раптом узявся за прозу? Хіба тобі мало критики?» Я надувався і з архісерйозним виглядом пояснював: «Та вчу-вчу тебе критичними статтями писати, а до тебе ніяк не доходить, то я вирішив практично тобі показати, як це робиться!» Я пожартував, а потім і пошкодував, бо він цілком серйозно сприйняв мої слова. Мусив я з усіх сил одхрещуватися від сказаного, бо мій колега, чого доброго, міг пустити поголоску, що я абсолютно серйозно таке тверджу.
Книжка про Башкирцеву була логічним розвитком моєї літературної біографії. По-перше, я маю прагнення завжди щось досліджувати, ритися в архівах, у різних раритетах мене цікавлять люди минулих епох (не випадково я мріяв бути істориком). По-друге, я, власне, й починав із прози, але потім її геть відтіснила критика.
Ще в шістдесяті я прочитав про Башкирцеву й почав вивчати все з нею пов’язане. Написав одну статтю, другу, але матеріалу було ще багато, він вимагав для себе іншого жанру. Я вирішив писати біографічний роман. Але взорувався не на наші взірці цього жанру, де, як правило, розріджена інтелектуальна атмосфера і мізерна інформативна насиченість. Шкода, що я тоді не знав біографічної прози В. Домонтовича. Прикладом для мене були Моруа, Перрюшо, Вейс, Стоун. Я намагався подати Башкирцеву в широкому мистецькому контексті тодішнього Парижа, який був (та, мабуть, і нині є) мистецькою Меккою світу. Пишучи, уявляв себе читачем цього твору й думав лише про те, чи цікаво мені було б читати про ту чи ту подробицю.
— Твір мав у читача неабиякий успіх. Сьогодні витримав чотири видання, виходив у перекладах російською і французькою мовами... Як ви живете з ним? Торкаєтеся, щоб щось виправити? Він сперечається з вами, іноді, невдоволено?..
— Кілька разів я намагався щось у романі відредагувати і щоразу відмовлявся від того наміру: я не можу повернутися в той настрій, з яким писав книжку, в те емоційне оркестрування. Я сьогодні інша людина — скептичніша, іронічніша, в чомусь цинічніша. Тієї лірики в душі, з якою писалася «Башкирцева», в мені вже немає. А тому всі доповнення та вставки випирають із тексту зовсім чужорідним елементом. Тому я більше нічого не чіпаю в тексті під час усіх перевидань, хіба що виправлю десь фактичну чи коректорську помилку.
Значно легше доповнювати для перевидань «Никифора Дровняка із Криниці» чи «Поета з пекла» — вони написані в останній час, а тому автор ще не встиг внутрішньо дистанціюватися від них. Час іще так виразно не попрацював над суспільством, а отже, й над автором, щоб вони змінилися до того, що вже не можуть «уступити в свої сліди». Мені зовсім просто було написати другу книжку «Українця, який відмовився бути бідним». Хоч минуло десять років із часу її публікації, однак у мене було таке відчуття, ніби те написано тільки вчора, а сьогодні йому навздогін поспішає думка, що випливає зі сказаного попереду.
— Нині багато хто береться за біографічний роман, заздрячи іншим, шукаючи особистого успіху. На ваш погляд, що чекає людину, яка береться за такий твір?
— Щоб мав читача, тираж, гонорар?.. Біографічний роман — найсуб’єктивніший жанр. То лиш позірно все видається зрозумілим у фактах життя, до якого наближаєшся. Починаєш вдумуватися в ті факти, аналізуєш їх... І — дикі суперечності. Звертаєшся до документів, але й документи, за висловом Юрія Тинянова, брешуть так само, як і люди. Наші наївні історики часто наголошували: це — абсолютна правда, бо так написано в тому чи в тому літописі. Але ж кожен літописець служив котромусь із князів. І свого князя він возвеличував, канонізував у найнепогрішимішого й найправеднішого, а вже на його політичного суперника не жалів чорної фарби. Біографічний роман — це твоя версія життя, про кого ти оповідаєш. Французький письменник Анре Жід знищив сторінки щоденника про свої зустрічі з Оскаром Вайлдом. А Джонатан Долімор їх «реконструює», виходячи зі своєї логіки. Книги Сартра «Ідіот у сім’ї» і «Папуга Флобера» про одну людину — Густава Флобера. Три біографії Бальзака. Автори Моруа, Цвейг, Вюрмсер. У кожного — інший Бальзак. Нині намагаюся писати біографічний роман про Михайла Коцюбинського. Кому вірити? Спогадам про письменника чи його листам?
— Ви добре знаєте зарубіжну літературу. Які можливості співпраці з провідними літературними країнами? Проблеми перекладу? Що читати у них? Що читаєте ви?
— Прагну перечитувати все, що, на мій погляд, найголовніше. Маркес, Еко, Фауллз, Паллисер, Томас, Барнс, Браун, Павич, Кундера, книжки чергового Нобелівського лауреата Ж. Сарамаго, Дж. М. Кутзее. В російських перекладах, українською — лише кілька книжок. Уявляю, що всі ці бестселери могли б з’являтися в українських перекладах. Вони б могли стати поважними фактами української культури. Маємо велику перекладацьку школу. Українські переклади «Фауста» Гете, «Декамерона» Бокаччо, «Дон Кіхота»... Це — незабутній Микола Лукаш. «Орлеанська діва» Вольтера й «Пан Тадуеш» — подарунок нам Максима Рильського. Україна мала Бориса Тена, Григорія Кочура, Юрія Лісняка, Дмитра Паламарчука. І сьогодні має — це Іван Дзюба, Євген Попович, Ольга Сенюк, Віктор Шовкун, Анатоль Перепадя, Олекса Логвиненко, Олександр Мокровольський... Це навіть не школа — університети для літераторів! Прекрасна мистецька версія українською Маркесового шедевра «Кохання в час холери» Віктора Шовкуна. Але це — одиниці. Перекладачі не радують не тому, що не хочуть працювати. Це провина нашої держави. Вона чи не хоче, чи не вміє захистити своє книговидання. Дивно, як ще працює колись популярний журнал іноземної літератури «Всесвіт»! Наша книжка на ринку тотально програє російській, бо у сусідів інші податки. Маємо нарешті надати пільговий режим українській книжці.
— І все ж таки... Якою вам бачиться українська література завтра?
— У нас ще як священне заклинання повторюють на кожному кроці: «постмодернизм!.. постмодернізм!..» У світі потихеньку забувають про нього. Настала доба еклектизму. Письменники використовують набутки різних шкіл і напрямів, дедалі більше вдаючись до прийомів масової белетристики. Один із прикладів — роман «Ім’я троянди» італійця Еко. Література активно бореться за читача, в хід іде все, що може втримати людину біля книги. Роман-диспут убирає в себе елементи детективу, філософський пожвавлюється елементами любовного і т. д. Здається, остаточно в минулому лишаються такі архісерйозні, але нуднуваті для пересічного читача твори школи «нового роману», представленої іменами Мішеля Бютора, Наталі Саррот, Алена Роб-Грійє, Клода Сімона...
Ця тенденція помітна й в Україні. У творах прозаїків різних поколінь спостерігаємо набагато більше уваги до сюжетів, цікавого, просто екзотичного матеріалу. А ще є ота дорогоцінна авторська розкутість, артистична вигадливість. Рідко зустрічалося це десяток років тому. Наша проза в цьому розумінні створювала враження ніби трохи дерев’яної.
Щодо поезії... Вона сильніша за прозу. Важко показати її світові у всій досконалості. Поезія — це те, що здебільшого зникає у перекладі. Хіба що переклад буде геніальний. А геніальне в усі часи в усіх літературах зустрічається рідко.
Розмовляв Володимир ЮГОВ.
