Прикарпаття має свою Биківню — урочище Дем’янів лаз, що на околиці Івано-Франківська. Нині це поле площею близько 40 гектарів, де студенти і викладачі Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника уже кілька років розбивають ботанічний сад. 65 літ тому тут шумів густий ліс, а сама місцина була дикою й безлюдною. У 1939—1941 роках у цьому урочищі закопували людей, закатованих у станіславській тюрмі.
— У 1939 році прикарпатці виходили зустрічати радянських солдатів із синьо-жовтими прапорами, квітами, вишиваними рушниками, образами святих, портретами Шевченка. Гості куштували хліб-сіль, а на портрет Шевченка дивилися скоса: «Хто такий?», — розповідає директор музею визвольних змагань Прикарпатського краю Степан Каспрук. — Коли радянський чобіт втоптав у болото портрет Кобзаря, люди розгубилися. Вони не могли повірити, що визволення, якого так чекали, може обернутися для них ще страшнішою окупацією. Вони думали: що може їм загрожувати, коли їхня душа відкрита для нової влади? Чи можна карати за те, що любиш свою землю і свій народ? Хіба не заради того, щоб дати волю цим почуттям, прийшли сюди визволителі? Але не минуло й місяця після «золотого вересня», як почалися масові арешти людей.
Найпоширенішою кореспонденцією тих днів стали повістки з НКВС. Найперше брали цвіт місцевої інтелігенції, зокрема колишніх січових стрільців. Звідки «визволителі» добре знали, хто є хто?
— Річ у тім, — пояснює пан Степан, — що польська служба «Орізон» збирала дані про керівників і членів галицьких партій і громадських організацій. Під час відступу «Орізон» нібито забув ці списки просто на столі. Отримавши списки, нова влада розпустила ці інституції. Наказ виконали всі, окрім ОУН, яка пішла в підпілля. Але слухняна покора не рятувала від арештів. Участь у «Просвіті» чи іншому товаристві означала, що людина національно свідома. А це для «визволителів» уже був тяжкий злочин.
Катівень у місті було кілька. Головна — на теперішній вулиці Сахарова, де нині СБУ. Степан Каспрук твердить, що й досі у стінах підвалів цього будинку, як і в інших, де мучили людей, є замуровані тіла жертв більшовицького терору. Люди, отримавши повістки, гадали, що це непорозуміння, бо ніякого злочину проти нової влади вони не вчиняли. Але додому поверталися одиниці. Інші безслідно зникали. Втім, сліди вели до Дем’янового лазу.
Із свідчень очевидців. Михайло Припхан: «Перед самою війною я бачив, як повз нашу хату везли на машинах живих людей до Дем’янового лазу. Везли їх тільки вночі...»
Григорій Федик: «...чули постріли. Але там стояли вартові і нікого не пускали. До тих, кого розстрілювали в лісі, підвозили розстріляних із станіславської тюрми. Вранці на шляху, що вів до лісу, селяни бачили свіжу кров. Вона капала з машин, якими перевозили небіжчиків...»
Ярослав Кантор: «Ми, парубки, дуже цікавилися нічними рейсами автомобілів у Дем’янів лаз, але навколо місць, де розстрілювали людей, на певній відстані були три пояси окопів, тут постійно чергували вартові. Крім них, урочище охороняли вершники. Одного разу ми почули шум машини. Вилізли на дах стодоли подивитися, що везуть. У кузові спереду і ззаду були вартові. Коли в одному місці брезент піднявся, вартовий ударив по ньому прикладом. До нас донісся стогін людини».
Криваві рейси тривали до приходу фашистів. Вперше вголос заговорили про звірства в Дем’яновому лазі німці. У них був свій розрахунок: викликати у людей ненависть до своїх попередників. Німці почали розкопки в Дем’яновому лазі, але важкий трупний запах і боязнь інфекцій зупинили їх. Вони сфотографували ями, тіла замордованих людей, і знову закидали землею. Ольга Бігун пізніше згадувала: «Ми, діти, першими побігли подивитися, що там розкопують. Того я не забуду, скільки житиму! Першою відкопали жінку з дитиною. Вона і після смерті притискала немовля до грудей...»
«Коли прийшли німці, нам закортіло подивитися, що ховали в лісі радянські солдати, — свідчить Іван Івасютяк. — Ми побачили в трьох місцях висохлу траву. Зверху хтось посадив дерева, але вони не прийнялися. Де була розрита земля, виступали темні плями. В одному місці ніби хтось вигріб ямку. З неї виднілися обгризені звіриною людські ноги, стирчали кості. Перелякані, ми побігли додому...»
Дем’янів лаз особливо пильно зберігав свою страшну таємницю після війни. Аби ніхто ніколи не докопався до правди, радянські чиновники і кадебісти почали будувати неподалік свої дачі, а через урочище прокладати різні комунікації. Взагалі, в компартійців, каже Степан Каспрук, було правило — на місці своїх злочинів зводити дитячі садки, школи, лікарні, громадські туалети, спортмайданчики, житло. Таємниця урочища зберігалася до 1989 року. Потім активісти місцевого осередку «Меморіал», що був створений при культурно-науковому товаристві «Рух», вирішили з’ясувати правду Дем’янового лазу — провести розкопки. Влада всіляко опиралася. Активістам «Меморіалу» навіть погрожували кримінальними справами, аби вони нічого не знайшли. Шукати справді було важко, бо за ці роки бульдозери до невпізнання змінили Дем’янів лаз. Замість лісу тут тепер було голе поле. Єдиним орієнтиром для пошуку могил стало джерело, яке пробивалося на поверхню.
Розкопки тривали місяць. Екскаватор у шаховому порядку робив пробні ями, але безрезультатно. Та Роман Круцик, ініціатор і тодішній голова місцевого осередку «Меморіал», Зіновій Дума (обоє — колишні народні депутати), Іван Павликівський, Богдан Вінтоняк та інші не відступали. І врешті-решт ківш витягнув зітлілі клапті одягу і людські кістки. Затим в яму спустилися добровольці, продовжили роботи вручну. Кожних п’ять хвилин їх змінювали, бо протриматися довше було важко. Хоч як дивно, розповідає Іван Павликівський, але ніхто не захворів. З трьох ям викопали скелети 524 людей. 29 жовтня по-християнськи перепоховати їх у братських могилах прийшло сотні тисяч галичан. Судмедексперт-криміналіст Омелян Левицький засвідчив: знайдено останки 359 чоловіків та 151 жінки, решта —не встановлено. Більшість загинула від вогнепальних ран у голову. Стріляли, як правило, у потилицю, по кілька разів. Тортури, яких зазнали люди, вжахнули. У багатьох з хребтів і черепів стриміли забиті цвяхи, а руки і тіла скручені колючим дротом.
З тих тисяч, кого привозили до Дем’янового лазу, вийти живими вдалося лише трьом. Один з них — Василь Ніньовський з Жукотина Коломийського району — доживе до 2002 року. Коли його завезли у Дем’янів лаз, у нічному небі вже гуділи німецькі літаки. Це й відвернуло увагу конвоїрів. Товариш Ніньовського різко штовхнув його, і він впав, не встиг отримати кулю. Коли машини поїхали, Ніньовський вибрався з ями і витягнув ще двох поранених. Вранці в копиці сіна їх знайде газда і переховає у своїй хаті. Далі буде війна, у вирі якої загубляться двоє врятованих людей. А Ніньовський виживе. І напише про ті події книгу, яку назве «Відлуння ленінського пекла».
У пам’ять про жертви сталінських репресій в урочищі споруджено церкву-каплицю. А в музеї визвольних змагань є експозиція, де виставлені речі розстріляних: люльки з ініціалами, які так і не розшифровані, гудзики, гребінці, голки, шпильки, копійки, дерев’яні ложки, дівоча коса, перстень з написом «Євдокія». Багато зубних щіток... Радянські кулі, що застряли в черепах. Кілька довідок і вироків, знайдених у кишенях. До речі, у деяких вироках йшлося не про розстріл, а про кілька років ув’язнення — тут розстрілювали і таких. Люди сподівалися опізнати своїх рідних, але вдалося встановити особи лише 17. Фото декого з них — на стендах музею: інтелігентні молоді обличчя, адже там найбільше було 20—30-річних. Здається, їм усміхається життя. Насправді воно з ними прощалося...
Івано-Франківськ.
