Борщ і вареники також можуть виконувати роль «платформи» примирення.Якщо готувати й подавати їх з любов’ю.
Напередодні другого туру виборів у львівських ЗМІ було оприлюднено пропозиції для спостерігачів зі Сходу. Їм рекомендували не вступати в контакти з місцевими. Не оглядати вгодованих свинок на їхніх обійстях, не їсти вареників і не співати разом пісню із кінофільму «Весна на Заречной улице». Було б смішно, якби не було сумно. Втім, поради щодо такої лінії поведінки були зумовлені «революційною доцільністю». Бо й справді вареники вкупі із товариським доброзичливим спілкуванням відіграли свою роль. На одній із дільниць у Миколаївському районі було четверо спостерігачів зі Сходу, а після підрахунку голосів з’ясувалося, що за Віктора Федоровича віддали лише два голоси. Хлопець із Донеччини зізнався, що мати проводжала його, мов на війну. Плакала і благословляла. «А ви — нормальні люди», — зробив він відкриття...
Користуючись нагодою, передаю щире вітання і запрошення приїхати в гості від усієї дільниці № 64 педагогові із Макіївки Анатолію Чорноволу. Він двічі був спостерігачем у Львові від штабу Януковича. Усі члени виборчої комісії незалежно від «кольороподілу» працювали злагоджено. Кожний робив свою справу і не вишукував штучні підстави для протоколів. Відтак роз’їхалися із найкращими враженнями. Пан Анатолій розмовляв українською мовою. Казав, що він — Чорновіл родом із Черкащини, але записали його в паспорті Черновол.
Взаємні східно-західні відкриття на кшталт «а ви — нормальні люди» ми робитимемо ще не раз, коли розчистимо у своїй свідомості завали упередженості, стереотипів та, зрештою, й інформаційні токсини, які не так просто вимити із мізків.
Спілкування віч-на-віч — без посередництва — значної частини ЗМІ (хоч як це прикро — треба визнати) може сприяти порозумінню й розтопити кригу штучно вибудованого антагонізму. Щоб не бути голослівною, поділюся цілком конкретними «дореволюційними» спостереженнями.
Кілька років тому читач із Донеччини побачив у газеті «Голос України» мій номер телефону і подзвонив.
— Это — Михаил Теленчи. Вот прочитал вашу фамилию и хочу узнать, откуда вы родом. Может быть, вы моя сестренка?
Той дзвінок зворушив до сліз. Прикро було розчаровувати чоловіка і пояснювати, що незвичне прізвище дісталося мені від світлої пам’яті свекра — В’ячеслава Івановича Теленчі, котрий походить із маріупольських греків. Очевидно, як і мій співрозмовник, що також із тих країв.
Той вислухав і зітхнув розчаровано:
— Жаль, а я думал — сестренка. Но ты все равно приезжай, сестренка. Я и моя семья будем рады. У нас — дом на берегу моря.
Нині мене, львів’янку, заторкує, коли хтось зопалу мало не всіх донецьких охрещує «бритоголовими». А ті по-своєму реагують на «націоналістів» і «бандер», навіть не розуміючи, що ці слова — не образливі. Я з теплотою згадую свого «брата», з яким так і не випало познайомитися. Чи порозумілися б ми нині?
Моя свекруха — донеччанка Раїса Іванівна — привітала мене телефоном з Різдвом і... «вашою перемогою». По тому, як було вимовлено два останні слова, я все зрозуміла, хоча ми й не говорили про політику, а про своє, родинне. І все-таки у неї несподівано вихопилося: «Може, й гріх казати таке, але добре, що мої батьки не дожили до цих подій. Їм було б страшно дивитися на те, що відбувається на майдані».
Розмова залишила по собі гіркий осад, але коли я подалася на кухню і почала готувати борщ, відлягло. Саме Раїса Іванівна навчила мене свого часу готувати борщ «по-донецьки» —за двадцять хвилин. Бо хіба бізнес-леді має більше часу? Я, зізнаюсь, спочатку не йняла віри, бо раніше готувала борщ із галицькою розважливістю — не менш як півтори години. А секрет простий: поки закипає вода — треба тушкувати всі овочі у сковорідці, а наприкінці додати склянку кефіру. Такий борщ — не червоного, а яскраво помаранчевого кольору. І на смак —неперевершений. Не раз чула похвалу, але ніколи не приписувала собі авторство, а згадувала добрим словом Раїсу Іванівну — жінку гостинну і щедру. Мені безмежно жаль, що нині в неї болить серце «за все, що твориться на майдані». Як же полікувати цей біль? Я цілковито впевнена в тім, що «борщі і вареники» (образно висловлюючись) —то найкращий будівельний матеріал для мостів взаєморозуміння...
Для підтвердження свого оптимізму розповім про ще один донецько-львівський епізод. Кілька років тому написала в «Голосі України» про трагікомічну історію: львівська пенсіонерка випасала в Стрийському парку стадо кіз, щоб підтримати скромний бюджет сім’ї. Однак напередодні зими змушена порізати їх, бо якийсь хуліган спалив дві копиці сіна. Першим мав пропасти «ні за цапову душу» козлик Місько.
Наступного дня після публікації телефонує до Львова директор великого підприємства в Ясинуватій на Донеччині Віктор Іванович Трубчанін і каже:
— Я, конечно, не могу послать для коз сено из Донецка, дай мне адрес той женщины, я вышлю ей денег.
Так він і зробив. Ми розговорилися. Успішний бізнесмен Віктор Трубчанін з гордістю сказав, що його підприємство, яке випускає конкурентоздатну гірничовидобувну техніку, це — «територія любові». Здавалось би, що йому — офірний козлик і сльози його господині? Тепер, згадуючи той епізод, розумію, що козлик і справді ні до чого в міжрегіональних взаєминах. Понад усе важливо, щоб усі ми — незалежно від географічної прописки —перебували на території любові. Вітаю вас, Вікторе Івановичу! І ласкаво прошу в гості...
Львів.
