Зима — традиційно не фартовий час для Мінагрополітики. Пам’ятний січень минулого року, коли президентський розчерк пера викликав у стані «трудівників» Хрещатика, 26 кадрову чехарду. Шукали «стрілочника», який повинен був нести відповідальність за хлібну кризу 2003 року. Міністр Сергій Рижук, який підтримав свого часу передвиборні радіння Л. Кучми та протримався на цій посаді мало не два роки, і отримав заслужене «суворе» покарання: його було переміщено керувати Житомирською облдержадміністрацією. Кермо влади МінАП Указом Президента від 11 січня було передано в руки народного депутата Віктора Слаути, котрий на час призначення значився в тоді ще не-народній Аграрній партії.
Історія знову повторюється. Агрополітика зазнала тяжкої втрати. Передчасно (хоча, як знати) керівне міністерське крісло залишив Віктор Слаута.
Заступаючи торік на посаду, Слаута погрожував міністерським: ті, мовляв, хто крокуватиме «не в ногу», зійдуть з дистанції. Але біг з перешкодами, зокрема у вигляді м’ясо-молочної кризи (злету — до позахмарних — цін на м’ясо і сало), збив його самого з аграрного олімпу.
Та і цей міністр без крісла не залишився. Слаута на високій аграрній посаді керувався скоріше не багатим досвідом, набутим за довгі роки роботи на сільськогосподарській і партійній ниві Донеччини (головний агроном, голова колгоспу, секретар у райкомі партії і голова в райвиконкомі, заступник голови АПК області, завідувач аграрного відділу обкому партії, перший заступник голови облвиконкому, заступник голови облдержадміністрації, генеральний директор «Елеваторзернопрому», голова філії ДАК «Хліб України», заступник голови облдержадміністрації з питань АПК), а політичним чуттям. Усупереч законові, йому вдалося поєднувати міністерський портфель з депутатським мандатом.
Багатьох талановитих аграрних керівників турбує ще одна посада. Очікується, що захитається стілець і під тепер уже виконувачем обов’язків віце-прем’єра з питань АПК «непотоплюваним» Іваном Кириленком. Він керував агросектором і за часів Ющенка, і за часів Кінаха. Хоча крісло може і не похитнутися. Адже вдалося йому втриматися біля керма у тяжкі дні хлібної кризи 2003-го. Та й позиція віце-прем’єра не особливо приваблива з погляду розподілу ресурсів (бюджетні гроші розписує міністр). Зате яка престижна! Очі розбігаються від кількості колег, а також політичних опонентів Івана Григоровича, що бачать себе аграрними віце-прем’єрами. Авангард старих нових високих професіоналів, гідних, на їхню думку, жаданого крісла, з тих, хто встиг вчасно перебудуватися і пов’язати жовтогарячу стрічечку, налічує чоловік з двадцять. А керівних портфелів — один, другий та й край. Тому і «бійка» за них, пряме продовження помаранчевої революції, триває не на жарт. Але тут думку народу враховувати не будуть. Цього разу не до нього.
