Їй і зараз сниться гамірливе сонячне містечко, батько П’єтро і мати Джулія. Сняться брати, сестри — вся їх велика і дружна сім’я. Уві сні вона знову — Леа Сорезіна, іскрометна, безжурна юна італійка, котра любить співати і дотепно жартувати. А ще —ходити з подругами на прогулянки, у кіно. Уві сні вона розмовляє рідною мовою... «Аж чудно мені, — усміхається сивокоса кароока жінка, — скільки літ минуло, скільки води у Ятрані спливло, а я не забула ані словечка італійською. Коли сама у хаті, тихо наспівую маминих пісень. А потім заведу українських, тих, що навчилася тут, в Осітній, і полюбила...»
Шукала заробітків, а знайшла судженого
— Недарма кажуть: свою долю й конем не об’їдеш, —журливо похитала головою 77-річна мешканка села Осітна, що в Уманському районі, Олена Петрівна Лукащук, вона ж італійка Леа Сорезіна. — Довгими зимовими вечорами сиджу сама у хаті, вишиваю і як згадаю, де була, що пережила, то аж серце заходиться від туги та жалю, — пересипаючи оповідь словами місцевої говірки, вела далі.
...Народилася Леа 1927 року у містечку Мантуї на півночі Італії. Родина була велика — батько й мати, дідусь і бабуся, п’ятеро дітей. Коли почалася війна, багато хто з італійців у пошуках роботи їхали до Німеччини. Тільки-но Леї виповнилося сімнадцять, вона також вирушила з батьками на заробітки. Взяли її працювати на сільськогосподарські роботи до бауера. Тут уперше дівчина побачила «руських» — військовополонених і остарбайтерів. Серед них був і Семен Лукащук. «Гарнішого за нього хлопця я ніколи не зустрічала», — подумала Леа. Вони познайомилися. Сміхотлива, співуча італійка також припала до душі юнакові.
Побралися Сеня і Леа у сорок п’ятому. Оселилася молода сім’я у робітничому Мілані. Сеня мав добру пам’ять і золоті руки. Він швидко опанував італійську, і його взяли у фірму працювати електриком. У 1946-му дев’ятнадцятилітня Леа народила первістка, Роберта. У 1948-му — Ганнусю. Молоді батьки почувалися щасливими. Аж поки поріг їх оселі не переступили похмурі люди з радянського консульства...
На краю безодні
— Спочатку я не знала, про що говорили ті люди з моїм чоловіком, — ткалася далі сумовита нитка жіночої долі. — Сеня завжди оберігав мене від будь-яких неприємностей, тож не розповідав і про те, чого вимагали від нього консульські працівники...
Чимдалі частіше навідувалися до Семена Лукащука «дипломати». Після їхніх візитів і довгих бесід він довго сидів зажуреним. А потім почав говорити дружині, що дуже турбується про маму, про брата. Непокоївся, щоб з ними там, в Україні, чого поганого не сталося. Адже батька в нього вже немає. Поховали його рідні у голодний післявоєнний рік. Стало очевидним, що Семена змушують покинути Італію.
— У 1951-му у мене народилася друга донечка, Лія, — ніби вдивлялася у роки свого молодого подружнього життя Олена Лукащук. — Не виповнилося їй і місяця, як ми змушені були лаштуватися у далеку дорогу.
Спочатку їх затримали у Німеччині. Радянська комендатура направила Семена Лукащука прямо з вокзалу в цех. Леї наказали здати дітей до дитсадка і також йти працювати. Не відала тоді 24-літня італійка, що це лише початок страдницького шляху.
Холодна весна п’ятдесят третього
Через два роки подружжя направили до Гродно, у табір для переміщених осіб. Поселили у бараках. Щодня викликали Семена в НКВС на допити. Чому залишився в Італії? Які завдання виконував? Чому зрадив Вітчизну? Мордуванню не було видно краю. Якось, повернувшись з «бесіди», мовчазний зазвичай Сеня озвався до Леї: «Бачу, рідна, не пустять мене додому. Діти не знатимуть, де був, де подівся...»
Через кілька днів після того тужного вечора знайшли Семена повішеним за табірними бараками... Військове керівництво спішно розпорядилося поховати колишнього остарбайтера. І лише тоді викликали до Гродно Івана Лукащука, брата небіжчика. Йому сказали, що Семен помер від запалення легень.
Пригортала трьох своїх сиріток до серця і повторювала як молитву: «Додому, в Італію, додому...»
Проте інакше думали «компетентні» органи. Вдові не дозволили оформляти документи на виїзд із СРСР. Збагнувши, що шлях на батьківщину відрізано, вона кинулася до Семенового брата, єдиної рідні у чужій стороні. Іван Лукащук змилостивився: «Збирай дітей, поїдемо в Осітну. Поживеш з матір’ю, а там побачимо...»
Пізньої весни 1953 року переступила Леа поріг старої хати під соломою, де курила піч і гриміла кочергами непривітна свекруха. «Нема зерна — нащо полова?» — не раз дорікатиме Федора гірким словом свою невістку, до кінця свого віку не змирившись із втратою молодшого сина.
Друга батьківщина
— Більш як півстоліття минуло відтоді. З Леї я стала Оленою. Біда навчила все робити: і в печі борщ варити і хліб пекти, глиняну долівку мастити і хату білити, прати на річці, дрова на плечах носити, серпом жати. І беззвучно плакати...
Метку, приязну до всіх італійку, котра не цуралася жодної роботи, направив голова колгоспу на свинарню. Хоч там і не парфумами пахне, міркував, а якусь копійчину заробить. Їй бо трьох діток годувати. Згодом перевели на «підвищення», до корів. Двадцять років працювала Олена Лукащук дояркою. Навіть орден за сумлінну працю заробила. А додому писала, аби не засмучувати маму, що працює на «чистій» роботі, у бібліотеці.
Полюбили Лею-Олену у селі. За працелюбність, чуйність, щирість. А ще — за чудовий голос, дотепність. Вона швидко навчилася співати українських пісень, і без неї не обходилося жодне весілля, хрестини чи проводи в армію. Весела, жартівлива, моторна — вона подобалася багатьом. Коли їй виповнилося тридцять, вийшла заміж вдруге. Народився син, Миколка.
— Та, очевидячки, на роду написано мені вдовіти, —скрушно зітхала сива жінка, оглядаючись на молоді роки. — Недовго прожили ми з Федором у парі. Занедужав він тяжко і помер. Тим часом підросли вже діти. Слава Богу, всі роботящі, добросердечні. Сини своїми руками змурували хату. Доньки разом зі мною мастили її. У ній я живу й донині. Виглядаю, коли тепер вони приїдуть у гості. Роберт і Ганя живуть у Черкасах, Лія — в сусідньому селі, Миколка — у Білій Церкві. Всі кличуть жити до себе, бо не сила мені нині город порати та на обійсті і коло двору ходити. Та я не хочу кидати своєї оселі. У мене добрі сусіди, у хаті тепло — що мені ще треба?!..
До світлиці Олени Петрівни заглянула сусідка. Почувши, про що йдеться, вигукнула: «Та ми свою бабу Лєну нікуди не відпустимо. Її он в Італії хотіли залишити, а вона затялася: везіть, каже, додому. Бо краще за Осітну нічого на світі немає!..»
В жагучо-карих очах моєї співрозмовниці спалахнули жартівливі іскорки, вона посміхнулася. Авжеж, правду, мовляв, каже Галина. Гостювали у неї брат Еміліо з сестрою Лаурою, вона до них їздила. Пропонували перебиратися назад, в Італію, у теплі краї. Та навіщо їй обіцяні комфорт і розкіш, коли вдома, в Україні, її діти, онуки, правнуки. Навіть дочці Ганні, вчительці, яка добре знає материну мову, заборонила їхати на заробітки до Італії. «Мама у нас дуже горда, незалежна, — з теплотою каже про неньку Ганна Семенівна. — Вона вважає, що їдуть на чужину знедолені люди. А мені, педагогу з вищою освітою, є добра робота й дома. Нема чого, переконувала, принижувати себе наймитуванням...»
— Чимало українців нині заробляють на шматок хліба в Італії, — продовжила тему Олена Петрівна. — Багато хто хоче осісти там назавше. Це їх воля. А я з рідного дому нікуди не виїду. Хай я буду, — знову веселим вогником заіскрилися карі очі, — бодай однією італійкою, що емігрувала в Україну і стала справжньою українкою...
Черкаська область.
