У масовій свідомості профспілки не вважаються ефективно працюючою організацією. Скажу більше: вони не вважаються взагалі працюючою організацією. Тобто якісь процеси у профспілкових кабінетах відбуваються, але результату — соціального захисту трудящих — розгледіти неможливо. В Україні 90 відсотків населення — це бідні, дуже бідні й жебраки. У нас найкращі у світі чорноземи, талановитий працелюбний народ, небачені темпи розвитку економіки, а соціальні стандарти одні з найнижчих у СНД і світі.
То що ж є наші профспілки? Якщо їх організм не функціонує так, як треба, то вони вмерли чи лише перебувають у багаторічній сплячці?
Останнє запитання — це не просто слова задля слів, це суть, відштовхуючись від якої, можна робити далекосяжні висновки.
Якщо наші профспілки справді вмерли, їх треба поховати, сказати прощальні слова, висловити співчуття тим, хто провів більшу частину свого життя у профспілкових кабінетах і... почати створювати нові профспілки, які відповідали б викликам і завданням часу, стандартам демократичного суспільства й ринкової економіки. Тобто король помер, хай живе король!
Якщо ж профспілки просто перебувають у сплячці, то вони мають відчувати, що життя навколо змінюється, прийшла весна революції, що потрібно прокидатися.
Настав час докорінних змін всієї профспілкової роботи. А саме: вони повинні перебудувати свою діяльність так, щоб забезпечити дієвий соціальний захист працюючих, високі соціальні стандарти життя народу. Що для цього потрібно?
Потрібна досить істотна, мало того, радикальна зміна поколінь профспілкових функціонерів. Ті, хто протягом багатьох років навіювали профспілкам солодкі сни, мають піти.
Вони, які присипляли людей, просто нездатні їх будити. Але проста ротація у профспілкових кабінетах це ще не є революцією. Де гарантія, що нові кадри не чинитимуть по-старому?
Потрібна докорінна зміна форм і методів профспілкової роботи. Потрібно виробити засади нових профспілок, нову програму дій, статут, законодавчу базу їх діяльності.
Потрібна також зовсім нова інформаційна політика профспілок.
Старим профспілкам, які намагалися нічого не робити, не було чого сказати людям. Тому їм не потрібні були засоби масової інформації. Вони обмежувалися газетами й журналами з мінімальними тиражами. Ці ЗМІ призначалися переважно для внутрішнього використання серед свого брата-профспілкового функціонера.
Нові завдання профспілок, програмні засади, зміни в їх діяльності потрібно доводити до найширшого загалу працюючих. Тому новим профспілкам потрібні свої масові видання й свій національний телеканал.
Треба міняти формат взаємодії профспілок із державою. До сьогодні ця взаємодія грунтувалася на принципах невтручання. Держава не втручалася в тихе, дрімотне життя профспілкової номенклатури, а профспілки не втручалися в хижацьку політику держави, у процеси прихватизації, наступ на соціальні стандарти життя народу.
У теорії профспілки мали опонувати з низки питань консолідованому капіталу й державі-власнику. Держава-влада при цьому мала виступати в ролі арбітра й гаранта, що це опонування відбуватиметься чесно, ефективно й на рівних, цивілізовано й у правовому полі.
На практиці держава беззастережно ставала на бік консолідованого капіталу. Адже в цей капітал постійно вливалися високі державні посадовці. Влада й капітал були нероздільними близнюками-братами.
Але й профспілкова бюрократія не прагнула опонувати з кола своїх питань союзу капіталу і держави, не прагнула та й фізично не могла, якби й хотіла, опонувати на рівних. А саме не формальна, задекларована, а реальна рівність сторін, що опонують одна одній, і є найпершою й основною умовою політики соціального партнерства.
До сьогодні гасло соціального партнерства по-блюзнірськи вихолощене. А самі проффункціонери, жартуючи, називають між собою це сексуальним партнерством. У розумінні того, що держава й капітал постійно мають профспілки, які не перестають розслаблятися, намагаючись теж одержати якесь задоволення від спілкування з державою і капіталом.
Кого нині здивує практика, коли власники або керівники установ, підприємств, їх підрозділів самі підбирають зручних собі голів та членів профкомів, профбюро, відсіюють незручних, занадто активних і лише формально легалізують свій вибір через механізм «виборів»? Кого дивує, що активність деяких проффункціонерів зводиться до ролі весільних генералів: де який ювілей установи чи керівника, наш профдіяч тут як тут. І грамоту від імені вручить, і вітальну промову чи тост виголосить...
Нині потрібно повернутися до того стану, який у нас існує, на жаль, лише в теорії, але який притаманний більшості профспілок світу. Потрібно функціонально розвести профспілки, капітал і державу. Кожен має займатися своєю справою.
Сьогодні виголошено: «Багаті допоможуть бідним». Знаючи конкретні прізвища найбагатших людей України, місцевих олігархів, з упевненістю можна сказати: допомогу цю можна чекати вічно. Та й чи треба чекати? Завдання профспілок, щоб люди праці одержали те, що їм по праву належить, щоб серед працюючих узагалі не було бідних.
Тож сьогодні питання не в тому, повернеться О. Стоян у свій кабінет чи його займе хтось інший. Питання в тому, як відреагують профспілки на виклик часу.
Ті профспілки, що є нині, трудящим просто не потрібні. Народ сьогодні почав випростовуватися, почав називати речі своїми іменами. Народ зумів здихатися Кучми та його поплічників у владних коридорах. Народ бажає жити в розвиненій, правовій, демократичній, з високими соціальними стандартами європейській державі. У такій державі старим профспілкам з їх неробством, дрімотою й демагогією просто немає місця.
Чи зуміють профспілки адекватно відповісти на виклик часу, чи зможуть швидко й докорінно перебудувати свою роботу, оновитися? Чи вони мають остаточно вмерти, зникнути, звільнивши місце для нових профспілок європейського зразка? Як довго триватиме процес оновлення чи заміни старих профспілок новими: рік-два чи десять-двадцять років?
Чи усвідомили ті, хто спостерігали за помаранчевою революцією з вікон Будинку профспілок, що Україна стала інша і що вони, вчорашні, такими, якими вони є нині, їй уже просто не потрібні?
Віталій ПОСТОЛАТІЙ.
Кіровоград.
Підготував Олег БОНДАР.
