Нерозв’язані проблеми історії Великої Вітчизняної та Другої світової воєн

До початку 90-х років минулого століття в Радянському Союзі видано понад 20 тисяч праць з історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. У цей час закладено потужну фактологічну базу, яка дала можливість вийти на рівень фундаментальних узагальнюючих досліджень.

Однією з головних передумов нового етапу воєнно-історичних досліджень стала демократизація суспільства, зняття табу з дражливих тем, відсутність ідеологічного тиску і цензури, а також більш відкритий доступ до архівних документів, зняття грифу таємності з багатьох архівних справ.

Підвищену увагу дослідників до проблематики Великої Вітчизняної та Другої світової воєн засвідчує і такий факт: протягом 1992—2003 років в Україні захищено понад 100 кандидатських і докторських дисертацій, присвячених цьому періоду.

Поряд зі здобутками слід вказати і на певні прогалини у висвітленні подій 1939—1945 років. На початку 90-х частина авторів дещо захопилася публікацією сенсаційних матеріалів, негативними оцінками заходів радянського уряду в роки війни, надміру ідеологізованою характеристикою військово-політичних процесів у країні та її збройних силах. Найвідчутніше ці тенденції виявилися в тематиці, що стосується ОУН та УПА, діяльності радянських силових структур, політичній історії.

Є чимало питань, які потребують кропіткої роботи з документами, обробки значних статистичних масивів, уточнення даних. З бойовими діями на фронті все більш-менш ясно. Та маємо чимало інших проблем. Так, до середини 90-х років у науковій літературі кількість громадян України, які одягали червоноармійську уніформу, визначалась у 4,5 мільйона осіб. Виявлені вітчизняними дослідниками звіти обласних військкоматів дали можливість підняти цю цифру до 6—7 мільйонів (такий «люфт» спричинений тим, що, за різними оцінками, від 600 до 900 тисяч червоноармійців, які потрапили в німецький полон на початку війни, були відпущені по домівках, а протягом 1943—1944 років мобілізовані до радянських збройних сил повторно).

Значно складніше підрахувати кількість людських втрат. Відсутність вичерпних статистичних матеріалів змушує вітчизняних істориків використовувати вторинні дані, виведені авторським колективом російських військових істориків на чолі з генералом Г. Кривошеєвим і екстраполювати їх на Україну.

Альтернативними даними є ті, що наведені в серії «Книга Пам’яті України» по кожній області. Згідно з отриманими науковцями й пошуковцями результатами загальні людські втрати оцінюються у 7,6— 8 мільйонів осіб.

Складовою частиною військових втрат були полонені. До проблеми військового полону вчені звернулися лише в останні 7—8 років. Водночас вбачається помітний дисбаланс: кількість публікацій про полонених червоноармійців поступається тим, в яких викладено правову базу, регламентацію, умови утримання і праці іноземних військовополонених та інтернованих, які перебували на території Радянського Союзу. Очевидно, головною причиною такого співвідношення є насамперед важкодоступність зарубіжних архівних джерел.

Загалом проблема джерел — одна з найскладніших. Росія, Німеччина, США володіють основним комплексом документів, які стосуються Другої світової війни. У початковій фазі перебувають дослідження такої складної та суперечливої проблематики, як колаборація. Тут труднощі починаються вже на рівні понятійного апарату, оскільки є розбіжність у визначенні смислової межі дефініції. Якщо з характеристикою військової колаборації перешкод не виникає, то класифікація різноманітних виявів та форм співпраці з окупантами цивільного населення ускладнюється несумірністю тодішньої нормативної бази і юридично-судової практики з реаліями життя під займанцями. Крім того, слід враховувати, що поряд зі статтями Кримінального кодексу час від часу набирали чинності численні підзаконні акти, наприклад, циркуляри НКВС.

Для історико-правових оцінок не лише окремих явищ воєнного періоду, а й усієї війни загалом необхідно користуватися документами, в яких викладено рішення міжнародних конференцій, військових трибуналів, двосторонніх угод. Однак донині оприлюднено тільки деякі з них, до того ж зі значними купюрами. Так, найбільша підбірка матеріалів Нюрнберзького процесу над військовими злочинцями, видана російською мовою у 80-х роках, налічує лише вісім томів, тоді як німецькі й англійські видання —  десятки томів.

Фактично «білою плямою» залишається функціонування органів суду і прокуратури в роки Великої Вітчизняної війни. У більш широкому форматі Феміда воєнної доби має стати об’єктом окремого напряму досліджень.

Історія радянських і зарубіжних спецслужб (зокрема військових), Служби безпеки ОУН(Б) та відповідних структур Армії Крайової також потребує комплексного, повноцінного й об’єктивного висвітлення.

Останнім часом гостро дебатують обставини, які супроводжували польсько-український трансфер населення, який тривав протягом 1941—1946 років згідно з відповідною міждержавною угодою. Йдеться про визнання цієї акції депортацією, а отже, надання її жертвам відповідного статусу й матеріальної компенсації. Розв’язання цієї проблеми вимагає її ґрунтовного опрацювання істориками, підготовки відповідних матеріалів і рекомендацій для вищих органів влади та управління.

Історикам належить з’ясувати всі обставини й перебіг процесу використання нацистами примусової праці українських громадян (засобів залучення і працевикористання, побуту на чужині, адаптації до незвичних умов, повернення на батьківщину, проходження процедури перевірки тощо). Практично незайманою залишається проблема використання праці населення на окупованих територіях України.

На часі створення узагальнюючої праці, в якій буде подано об’ємну характеристику форм і методів «освоєння життєвого простору» нацистами на Сході, з’ясовано специфіку окупаційної політики і режиму в рейхскомісаріаті «Україна», дистрикті «Галичина», «Трансністрії», так званій «воєнній зоні».

Окремо слід зупинитися на оцінці досліджень історії ОУН і УПА. Антиномічна за своїми змістом тематика поділила не лише суспільство, а й науковців на кілька таборів: від беззастережних апологетів до тих, хто вбачає в діяльності самостійницьких сил винятково негативні моменти.

Насамперед потрібно звернути увагу на відсутність цілісного комплексу джерел, які значною мірою розпорошені та знищені. Так званий «Празький архів», що зберігається у ЦДАГО України, донині не впорядкований і доступу до нього дослідники практично не мають.

У публікаціях багатьох авторів відсутні цілісна картина технології прийняття рішень провідниками Організації, аналіз, вплив зовнішніх (німецького, польського, радянського) чинників, ступінь керованості місцевих ланок ОУН(Б), втрати і реальні результати боротьби; ставлення місцевого населення до самостійницького руху й ефективність пропагандистської діяльності ОУН та УПА; неупереджене відтворення місця збройних формувань націоналістичного підпілля в ескалації польсько-українського протистояння; з’ясування причетності до винищення цивільного, в тому числі єврейського, населення.

Під час війни Україна стала не лише театром бойових дій, а й ареною гострого ідеологічного протистояння. На перший погляд здається, що тут нічого нового сказати вже не можна. За більш уважного погляду проблема приховує в собі досить багато недостатньо розроблених питань, адже йдеться не тільки про ідеологічну діяльність партійних і радянських органів, а й також про аналогічні зусилля німецьких, румунських, польських пропагандистських відомств, відповідних структур ОУН, УПА та інших політичних сил української еміграції. Рівень, на якому розглядається феномен ідеології в зарубіжній історіографії, переконує в доцільності поглибленого його опрацювання на матеріалах воєнного періоду.