Народного депутата Олександра ВОЛКОВА свого часу називали «директором парламенту», «батьком політреформи» та одним із політиків, найвпливовіших та найнаближеніших до глави держави. Нині Олександр Михайлович перебуває у лавах позафракційних депутатів, його висловлювання нерідко мають яскравий опозиційний відтінок, однак у великій політиці він, безсумнівно, продовжує грати далеко не останню роль.
— Чому ідея політреформи не змогла втілитися після референдуму 2000 року, а нині парламент усе-таки вніс до Конституції зміни?
— Процес політреформи було розпочато ще в 1998 році. Ще балотуючись до парламенту в 208-му окрузі на Чернігівщині, я казав: треба реформувати владу і розпочинати реформу знизу, з місцевого самоврядування. Керівники регіонів повинні бути підзвітні й відповідальні перед народом, тому голів районних і обласних адміністрацій потрібно не призначати, а обирати. Я не раз говорив це і Леоніду Даниловичу.
Однак після проведення Всеукраїнського референдуму в 2000 році парламент ще не був готовий до внесення змін до Конституції. Головне, що зупинило депутатів, — питання про позбавлення депутатської недоторканності. Згодом я теж зрозумів, що цього робити не можна. У суспільстві розпочалася гостра політична боротьба, змінилися роль і вага партій та фракцій. І якби народних обранців позбавили імунітету, над депутатом із опозиційної фракції зміг би знущатися будь-який сержант на вулиці.
— Чому ви не голосували за політреформу у квітні 2004, а в грудні вже віддали свій голос? Упевнені, що зміни до Конституції буде втілено в життя, що їх не скасує новий Президент?
— Законопроект про політреформу приймався у пік загострення протистояння у суспільстві. Неприйняття політреформи у пакеті з іншими законопроектами могло привести до ще більших загострень політичних протистоянь. Тому я вирішив підтримати голосування і попросив це зробити всіх своїх друзів у парламенті, і переконав, до речі, не одного депутата з «Нашої України». На мій погляд, відмінити ці зміни мало реально. Адже знову треба буде шукати більш як 300 голосів депутатів. Коли хтось спробує внести пропозицію скасувати політреформу, може виникнути серйозне обурення суспільства і депутатів Верховної Ради, яке може привести до чергової політичної кризи. Думаю, на це не піде ніхто. Інша річ, що деякі недосконалі статті політреформи можна змінити, а поки відкласти термін введення їх у дію.
— Розкажіть, що ж трапилося між вами та Леонідом Кучмою? Які у вас нині стосунки?
— Зараз, на жаль, ніякі. Найближче оточення весь час шептало йому на вухо, що він зможе або залишитися на третій термін, а в разі прийняття політреформи всю владу буде передано прем’єру і парламентська більшість зможе проштовхнути Леоніда Кучму на цю посаду. Знаю на всі 100 відсотків, що Леонід Данилович ніколи не думав передати Віктору Януковичу реальну владу. Однак сьогодні все розлетілося, як мильна булька. Мені дуже шкода, що Леонід Кучма не зрозумів політичних перетворень, які відбулися у країні, що люди бажають насамперед не тільки політичних та економічних перетворень, а зміни влади. Щодо моїх почуттів до Леоніда Даниловича як до людини, громадянина, товариша, вони залишилися теплими. Але повністю змінилося до нього ставлення як до гаранта Конституції, лідера нації. Найголовніше, чого не зрозумів Леонід Данилович, це те, що відбулася революція у мізках людей. Людям набридло шарахання: два дні йдемо до Європи, потім два дні до Росії, а насправді тупцюємо на місці.
— Коли ви востаннє бачилися з Леонідом Даниловичем?
— Майже два роки тому. Я не раз хотів із ним зустрітися, поговорити, телефонував йому, все-таки думав, що вдасться його переконати і він прислухається до думки народу України. Але, на жаль, мені це не вдалося.
— Яку роль в останніх політичних подіях відігравали ви?
— Про це мені некоректно казати. Краще поставте це запитання або Віктору Андрійовичу, або Юлії Тимошенко, або Олександру Зінченку.
— Як, на ваш погляд, вплинули останні політичні події на парламент?
— Ще після парламентських виборів 2002 року, коли Президент створював більшість, я казав — більшості немає. Була лише ситуативна більшість. Нині в парламенті відбувається перегрупування. Сьогодні, на мій погляд, є три потужні політичні групи: Ющенка—Тимошенко, Литвина і Януковича; інші ситуативні — або туди, або сюди. Я думаю, що саме групи Ющенка—Тимошенко і Литвина можуть стати ядром для утворення сталої політичної більшості в парламенті.
— Ви довго залишатиметеся позафракційним? Не думаєте над створенням нової політичної партії чи фракції?
— Я належу до позафракційних тому, що не можу зрадити політичній силі, від якої ішов у депутати, — це партія «Демократичний союз». Єдине, що, на мій погляд, доцільно створити у парламенті, — це групу позафракційних депутатів, яка так і називалася б — «Позафракційні». Але не подумайте, що я хочу стати лідером цієї групи. На мою думку, вона не повинна мати одного керівника, уповноваженими представниками групи мають бути всі депутати — професіонали з тих чи інших питань.
— Колись шкодували за чимось у своєму житті?
— Кожен мій політичний крок було зроблено цілком усвідомлено. Крім одного — коли я вступив до фракції СДПУ(о). Леонід Данилович передав через Віктора Медведчука своє прохання вступити до цієї фракції. Я виконав його прохання, але за тиждень Леонід Данилович запитав мене: «А чого ти туди пішов?». Як з’ясувалося, він нічого не просив мені передати. Я зрозумів, що мене підставили, і дуже швидко став позафракційним депутатом.
— На що найболючіше реагуєте?
— На неправду. Якщо розповідають, що біле — це чорне, і я не маю жодних аргументів, щоб переконати людину, починаю казати, куди кому треба піти. І коли бачу брехню чи несправедливість, завожуся з напівслова і розказую про ще довший шлях, куди можна не тільки піти, а й побігти. Доходить.
— Чого очікуєте від нового 2005 року?
— Дуже багато. Передусім — демократичних перетворень у нашій державі. Хочу, щоб у парламенті було створено не ситуативну, а справжню політичну більшість, коаліційний уряд, щоб розпочала діяти конституційна реформа. Не дай Бог, щоб країну було поділено на Захід і Схід. Два політичні лідери — Віктор Ющенко і Віктор Янукович — усе-таки повинні знайти між собою спільну мову, домовитися, поставивши на перше місце інтереси Українського народу та держави. За це їм буде честь і хвала.
