Треба навчитись організовувати її на доброму рівні
На порозі нового року традиційно підраховують здобутки та прорахунки минулого, складають плани на майбутнє. Що чекає Хмельниччину, чим зможе похвалитись її економіка, чи скажуть нарешті подоляни, що живуть у фінансово забезпеченому краї — ці питання зовсім не риторичні для заступника голови облдержадміністрації, доктора технічних наук, заслуженого працівника промисловості України Сергія Василишина, який відповідає за промисловий комплекс. Від надійності цієї галузі значною мірою залежатиме спокій і стабільність тисяч подільських родин. Чи вдасться її досягнути?
— Сергію Афанасійовичу, древні не випадково казали: не дай, Боже, нікому жити в часи змін. Вам довелось очолити надзвичайно важливу ділянку роботи саме в такий час. Та й нам усім, і нашій економіці випала саме така доля. Не дивно, що у багатьох на душі неспокійно, а прогнози звучать дуже різні: від надто оптимістичних до вкрай негативних. Як житимемо?
— Не прогнозуватиму політичні події, це не моє завдання, але економіку без аналізу і прогнозу залишити неможливо, які б революції не вирували за вікном. І, гадаю, не потрібно змішувати ці поняття і сфери, бо кожна живе за своїми законами. А дехто вже намагається прикрити свою господарську безпорадність саме подіями останніх днів.
Чому, приміром, постає питання про те, що падають розрахунки за енергоносії? Адже протягом десяти місяців в області забезпечувалися практично стовідсоткові розрахунки за електроенергію, то що змінилось у листопаді? Інша річ, що є певні претензії до цінової політики енергетиків. Принцип, коли області щомісячно доводяться роздрібні тарифи на енергію, призводить до того, що Хмельниччина, котра має розгалужену електромережу і невелику кількість потужних споживачів, потерпає від високих розцінок. А при тому ми не найбагатший край, що може дозволити собі платити більше від інших.
— У тім-то й наші біди, що заробити гривню багатьом дуже важко. Сотні підприємств потрапили в розряд збиткових. Хто і як їм допоможе?
— Коли три місяці тому я прийшов на цю посаду, був просто вражений їх кількістю — понад сорок відсотків, до того ж банкрутство багатьох тягнеться вже роками. Цей показник добряче відтягує область назад, і, звичайно, багатьом хотілося б одним махом позбутися цих боргів. Але процес триває дуже повільно: за рік вдається пройти шлях у кілька відсотків. Чому? Мабуть, річ не тільки в тому, як зуміли пристосуватися до нового життя на окремому заводі, а в тому, як працює загальний економічний механізм. Не може зі збитками працювати майже третина районів області тільки через поганих керівників.
Наведу такий приклад: ВАТ «Красилівський машзавод» останнім часом стабільно нарощує обсяги виробництва, і продукцію шукає сучасну, і ринок відчуває добре, а при цьому залишається збитковим. Почали розбиратися, в чому справа. На мій погляд, збитковість принесла система оподаткування. І приклад цей непоодинокий. За рік в області стали збитковими близько півсотні підприємств саме з цієї причини. Отже, лікувати потрібно не один хворий орган, а цілу систему, щоб оздоровити економіку.
Часто спостерігається розбіжність між цифрами і тим, що бачимо в житті. Дехто дивується: яке може бути зростання економіки, коли найпотужніші підприємства не працюють? Від фактів, проте, нікуди не дітися — за одинадцять місяців зростання обсягу промислової продукції порівняно з таким само періодом минулого року становило понад 112 відсотків, практично дві третини районів наростили промислове виробництво.
— То чому це не завжди відчуває пересічний хмельничанин? Сильна економіка має приносити насамперед добрі доходи її працівникам.
— Так. Але, називаючи цифри зростання, ми не можемо говорити, що така тенденція спостерігається абсолютно скрізь. Приміром, у районі такі показники дає кілька підприємств, а решта так і не може подолати кризи. Звідси і загальне враження, що жодних поступальних кроків немає.
Далекий від думки, що треба реанімувати таке підприємство, яке простоює ледь не десяток літ — є і такі! Розумію, що за кожним стоїть колектив, стоять люди зі своїми житейськими проблемами. Однак треба визнати: більшість із них давно не розраховує і не живе на зарплату зі свого робочого місця. Хто хотів мати більші статки, давно знайшов їх. А жити за інерцією, спогадами про колишні здобутки просто неможливо. Ні робітнику, ні підприємству. Багато говоримо про інвестиції, фінансову підтримку економіки. Але якщо навіть величезні кошти вливати, як воду у пісок, у кожний збанкрутілий завод, не тільки не збагатіємо, а й станемо ще біднішими. Знаю виробництво, котре свого часу отримало доволі серйозну державну підтримку для випуску нової техніки. Ця разова підтримка повинна була запустити конвеєр, проте цього не сталося. Надто дорога продукція не знайшла збуту, і виробництво хоча й існує, проте не рухається вперед. Виходить, тепер знову треба вимагати бюджетного вливання, щоб випустити наступну партію?
Це — неперспективний шлях, і рано чи пізно він знову призведе до банкрутства. Мені пощастило в житті, бо тридцять років працював у промисловості, понад два десятки років очолював потужне машинобудівне підприємство, але разом із тим займався науковою роботою. Отож можу поглянути на проблему з точки зору і теоретика, і практика. Пригадую, як свого часу ми освоїли на заводі виріб для залізниці. Скажу відверто: технологія його виготовлення була на рівні позаминулого століття. Такою вона й проіснувала кілька років, і ця продукція хоча й давала зарплату кільком десяткам людей, що були причетні до її випуску, проте так і не принесла серйозних прибутків підприємству. Але ринок, і український, і наших найближчих сусідів, потребує мільйони таких нехитрих деталей і, що цікаво, платить посередникам непогані гроші за нього. Якби тоді ми змоделювали цю ситуацію і заклали під нього новітні технології, тепер могли б казати про зовсім інший фінансовий рівень заводу.
Багатим може стати не тільки той, хто випускає якусь надскладну техніку. Історія знає безліч фактів, коли мільйонні прибутки починали приносити дуже прості і дешеві речі, але при цьому провідну роль відігравали технології і продуктивність праці.
— Останні два поняття можуть здатися багатьом керівникам академічними визначеннями з підручника економіки, але аж ніяк не такими, що їх можна застосувати на практиці. Вони просто не можуть вирватися із глухого кута бідності й безперспективності.
— І не вирвуться, якщо до основних засад економіки ставитимуться лише як до теорії. Ми розробляємо в області програму, котра все-таки має поєднати зусилля науковців і виробничників. Адже у вузах краю готують фахівців практично для всіх галузей. Тому й хочемо кожну кафедру закріпити за конкретним виробництвом. Майбутній інженер, економіст, технолог зможе уже з перших років навчання не лише ознайомитись із виробництвом, а й вжитись у нього. А в тому, що там чекають на добре поповнення, можна не сумніватись. Для заводу велика біда, коли старіють його виробничі фонди. Але ще більша, коли старіє кадровий потенціал. Верстат можна замінити, головне, щоб знайшлися розумні голови, які придумають його. До того ж і наші вчені повинні підтримати заводчан. Знаю, як їм непросто орієнтуватися в ринковій стихії. Тому дуже часто все й зводиться до того, що вхопляться за якийсь новий виріб, а перспектив розвитку не бачать. А потім усі разом дивуємось: як же так, працюємо, працюємо, а з місця зрушити не можемо?!
Саме через це і зарплатний борг не можемо подолати. Надзвичайними зусиллями в області вдалося на початок листопада ліквідувати його в легкій промисловості, галузі металургії та обробки металу. Нарешті зроблено перші кроки в целюлозно-паперовій промисловості. Загалом майже на дві третини зменшили ці борги. Але, як правило, це відбулося там, де виробництво змогло оновитися. Старі ж вироби і технології «з’їдають» під час їх випуску більше, ніж потім можна закласти в ціну товару. А в результаті страждає той, хто їх виробляє. Замкнене коло? До певної міри так, і, не розірвавши його, будемо просто прикуті ланцюгами до старих боргів і збитковості.
Було б нечесно обіцяти, що вже з нового місяця, кварталу, року в нас може все змінитися кардинально. Однак дорогу здолає той, хто йде. Додам: йде не манівцями, а добре продуманим і розрахованим шляхом. Не варто себе обдурювати і придумувати роботу лише заради роботи. Вона має приносити прибутки для економіки і достаток для кожного, хто в ній зайнятий.
Хмельницький.
