Хірургія і козацтво

Ігор Степанович переконаний, що лікарня таке саме підприємство, як інші. За його висловом, це фабрика здоров’я. І конкуренція із запровадженням страхової медицини, що не за горами, тільки посилиться, боротьба за пацієнта загостриться. Тернопільська районна лікарня сьогодні на рівних з провідними лікувальними закладами області, а щодо деяких параметрів її матеріальна база сучасніша і потужніша.

Скажімо, тут уперше не тільки в області, а й серед районних лікарень України було відкрито відділення малоінвазивної хірургії. І тепер, незважаючи на високий рівень конкуренції у цьому напрямі медицини, пролікуватися саме у Тернопільській ЦРЛ їдуть із багатьох областей України. На базі районної (!) лікарні діє кафедра хірургії Тернопільського медичного університету ім. Івана Горбачевського. Ігор Вардинець, до речі, доцент університету, хірург високого класу. Попри зайнятість (Ігор Степанович ще й депутат обласної ради), день, коли він не брав до рук скальпеля, вважає втраченим.

Йому немає ціни як організатору. В лікарні зібрано унікальну апаратуру, створено потужну лабораторію, на високому рівні ультразвукова діагностика. Тут роблять різні види масажів, обладнано сауну, фізіотерапевтичний і косметичний кабінети, а стоматологія успішно конкурує з численними приватниками. Усе це дає змогу надавати у межах, визначених Кабінетом Міністрів, платні послуги, формувати позабюджетні кошти. Їхній обсяг цього року становитиме понад 700 тисяч гривень. Кожну четверту гривню колектив лікарні заробляє сам.

Є ще один потужний чинник формування позабюджетного фонду — земля. Підсобне господарство — предмет гордості головлікаря. 20 гектарів лікарня мала давно. Доки були колгоспи, проблем з харчуванням хворих не виникало. Потім для лікувальних установ настали важкі часи: ні фінансування, ні продуктів. Дійшло до того, що просили у людей відро картоплі та інших овочів.

Ігор Степанович запропонував владі: «Давайте в кожному районі одне з господарств спеціалізуємо на вирощуванні продукції для забезпечення лікарень». Але ідея не знайшла підтримки. Тоді він зрозумів: треба діяти самому.

В одному з приміських сіл лікарня взяла в оренду 200 гектарів землі, приміщення під ферму. Частину коштів, що виділялися на харчування хворих, вкладали у розвиток господарства. Згодом вони поверталися з лишком. Спочатку було важко, згадує Ігор Степанович. Інколи самому доводилося сідати за кермо сівалки чи комбайна...

Щорік лікарняне сільгосппідприємство міцніло. У нього з’явилися свої оборотні кошти, почали купувати техніку, добирати землю — нині в оренді 400 гектарів. Підсобне господарство працює в автономному режимі. Справно виплачує селянам орендну плату за паї. Поголів’я худоби і свиней у межах ста штук. Сметана, сир, кури, яйця, м’ясо — усе своє, усе — свіже. Плюс зерно, крупи, овочі, цукор. Печуть самі хліб, відкрили кафе-їдальню для медичного персоналу, де можна за помірними цінами пообідати чи замовити гостину на якесь торжество.

Хворих тут харчують найкраще в області: у межах 4 гривень. А з огляду на те, що продукти лікарня отримує за собівартістю, то виходить усі вісім гривень. Мало того, Тернопільська районна лікарня не тільки пристойно харчує своїх пацієнтів, а й утримує лікарню Червоного Хреста. Коли Ігор Вардинець побачив, як розпорошується гуманітарна допомога, що надходила на адресу Червоного Хреста, то, порадившись з головою районної організації цього товариства Ольгою Нижник, вирішив організувати спеціалізований заклад для знедолених. Адже не таємниця, що нині у селах без догляду і належної допомоги залишилося чимало старих людей. Високий рівень заробітчанства в області робить бездоглядними не тільки дітей, а й стариків. Особливо гостро постає ця проблема взимку: людям просто нема куди подітися. А в лікарні Червоного Хреста їх і підлікують, і нагодують. Дехто тут живе місяцями.

Слід сказати, що Ігор Вардинець створив не тільки потужну лікувальну і господарську бази. Він багато будує. Господарським способом збудовано один корпус лікарні. Незабаром стане до ладу ще один. Умови тут будуть європейськими за усіма параметрами. В обласному центрі він концентрує потужну лікувально-діагностичну базу, а так звану хронічну патологію лікуватимуть у сільських корпусах лікарні — ближче до людей.

Річ у тім, що донедавна всі корпуси лікарні були розкидані у кількох селах. Тепер деякі з них вивільняються. На базі одного з них у селі Великий Глубочок і організовано лікарню Червоного Хреста. Районна лікарня повністю взяла на себе харчування стареньких, оплату комунальних послуг, частково допомагає ліками, а медичне обслуговування і догляд забезпечує Червоний Хрест. Щоправда, тут чимало проблем. Їх вдалося б зняти, якби в Україні діяв закон про медичне страхування. Його запровадження давно назріло, вважає Ігор Вардинець. Декларація про безплатну медицину звучить красиво, але законодавці не можуть не знати, що реальність геть інша. Потрібна конкуренція і в медицині. Вже сьогодні одні лікарні переповнені, інші порожні, а зарплата медиків одна і та ж.

Є в Ігоря Степановича ще один задум: організувати хоспіс для невиліковно хворих. У Тернопільській області таких закладів ще немає, а потреба у них велика. Багато хворих у муках покидають цей світ. Треба полегшити їм останні дні. Вірю, що і цю ідею Ігор Вардинець реалізує. Організаторського хисту йому не позичати. Ще б пак! Головним лікарем Вардинець по суті із студентської лави. Після закінчення Тернопільського медінституту мав скерування до Підволочиської районної лікарні на посаду хірурга. Але тодішній керівник цього закладу, а нині головний лікар Інституту кардіології імені Стражеска Василь Корнацький розсудив інакше. Одна з дільничних лікарень вже два роки була без головного лікаря, його посаду і запропонували випускникові вузу. Там, у Новому Селі, й відточував Ігор Степанович свої фахові й організаторські здібності.

Його помітили, перевели до Тернополя. За 20 років зробив з непримітної районної лікарні, на яку з погордою дивилися керівники обласних і міських лікувальних установ, потужного конкурента, готового до праці у ринкових умовах.

Друге крило Ігоря Вардинця — козацтво. Нині він верховний отаман Галицько-Волинського округу, до якого входять вісім областей. А почалося все з давнього, ще дитячого захоплення кіньми, верховою їздою. Звідки воно у міського хлопця, котрий виріс на львівському асфальті, сказати важко. Хоча... Одна з гілок батькового роду із Сірків. Ігор Степанович переконаний, що йдеться про того самого отамана Сірка.

До мандрів Ігоря тягнуло давно. У десятому класі зібралися з другом у Тунгуску, але сіли у потяг, який прямував у протилежний бік — на захід. Мандрівників зняли з поїзда. Коли Ігор повернувся додому, мати з горя посивіла, а його поставили на облік у міліції. У школі деякі педагоги вже махнули на хлопця рукою: вчився добре, а ось поведінка... Міг повести з уроків половину класу. В школі був шок, коли повідомив, що вступив до медінституту.

Тож, коли сім років тому Ігор Вардинець разом з однодумцями сів верхи і вирушив у похід, це, мабуть, було логічним продовженням школярських мандрів. Свій перший похід десять ентузіастів присвятили 350-річчю визвольної війни Богдана Хмельницького. Спогадів і вражень про похід у Крим вистачить на книжку. На місцях найвизначніших битв тернопільські козаки ставили дубові хрести і пам’ятні знаки. Місцеві люди збігалися подивитися на це видовище, плакали від розчулення.

Ідеї козацтва, переконаний Ігор Степанович, однаково сприймають на заході й сході, півночі й півдні України. Це те, що може нас об’єднати, особливо у світлі останніх подій, пов’язаних з виборчими баталіями. Недарма у важкі періоди нашої історії лунають заклики згадати, що ми козацького роду. В Україні завжди був спокій, коли керував один гетьман. Об’являлися кілька гетьманів — починався розбрат.

Щось схоже спостерігається тепер, коли українське козацтво розгалужилось і кожну гілку вінчає свій гетьман. Верховний отаман Вардинець проти цього. Він вважає, що гетьман має бути один — Президент України. А козацтво давно переросло рамки громадської організації. На його думку, доцільно створити департамент козацтва, який узяв би на себе функції виховання молодого покоління через організації, аналогічні колишнім ДТСААФ, ДНД, іншим. Це справа державної ваги.

На Тернопільщині традиції козацтва дуже сильні. Варто лише згадати славні імена Морозенка, Наливайка, Байди Вишневецького — вихідців з нашого краю. Слід сказати, що Зборівський курінь, який очолює Тарас Лобур, створений 25 років тому ще за радянських часів, за що деяким керівникам району перепало. Щороку у Тернополі відбувається всеукраїнський фестиваль козацької пісні «Байда». Для дітей і підлітків організовано змагання спортивно-розважального характеру «Козацькі забави». Є жіноча організація «Козачка». Ігор Степанович переконався, що ідеї козацтва дуже добре сприймаються у молодіжному середовищі. Принаймні в походи він завжди бере сина. І захоплення комп’ютерами, сучасною музикою не вивітрює у молодого покоління козацького духу.

Дорогою до підсобного господарства Ігор Вардинець їздив сотні разів, бачив дуб, що ріс неподалік у полі, але ніколи не надавав цьому значення. А дуб виявився ще з козацьких часів, посадженим у казані, щоб коріння не пускав униз і не витягувався догори. Поряд з дубом — мальтійський хрест з написом: «Сей хрест сооружено воїнам». Історики підказали, що це відгалуження Чорного шляху, тут була відома битва з татарами, прозвана Баворівською. Тут загинуло до 800 козаків. Старожили згадали, що до 1952 року тут було вісім козацьких могил і дуб пам’ятають з діда-прадіда. Залишилася тепер одна могила.

З ініціативи Ігоря Вардинця біля козацької могили поставили каплицю, викопали криниченьку. Коли відбувалася посвята могили і каплиці, а було це у серпні, над головами людей закурликали журавлі. Як несподівано з’явилися, так і зникли... Ніби невмирущі душі козаків. Випадково серед гостей виявилася знімальна група з Італії, яка робила фільм про українське козацтво. Потім його демонстрували на італійському телебаченні і схвильовані земляки-заробітчани телефонували Вардинцю: «Що за хвилювання ми пережили — не уявляєш».

А я згадала розповідь Ігоря Степановича про те, як опікувались у козацькому товаристві про хворих і немічних — тих, хто здоров’я поклав за Україну. Для них були створені притулки при монастирях. Чи не звідси беруть початок ідеї організації лікарні Червоного Хреста, хоспісу? Козак козака ніколи не залишить у біді.

 

    Тернопільська область.