РУШІЙНІ СИЛИ «ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»

«Помаранчева революція», початкова фаза якої припала на період з 21 листопада по 8 грудня 2004 року, підпадає під класичне визначення революції не за всіма параметрами. З одного боку, вона була здебільшого ініційована і проведена «знизу», а з другого — поки що не привела до радикальної зміни еліти і механізмів легітимації. До 8 грудня, коли у Верховній Раді було проголосовано відомий конституційно-виборчий «пакет», значною мірою можна було казати не так про політичну, як про громадянську революцію. Якщо перша має на увазі широку елітно-класову ротацію і структурно-інституціональну трансформацію, то друга припускає у першу чергу зміну якості самого суспільства. Підтвердженням адекватності такого судження є те, що учасниками подій «на майданах» стали практично всі прошарки населення. До того ж вони орієнтувалися не так на програмно-ідеологічні, як на морально-етичні позиції і можливість реалізації своїх конституційних прав.

Водночас старт конституційної модернізації, що зафіксовано утвердженням погодженого варіанта законопроекту 4180, вивів суспільство на нову фазу свого розвитку — громадянська революція почала послідовно трансформуватися в політичну, що виявилося в революційних для України змінах системи влади.

Перший і головний підсумок: сьогодні очевидно, що Україна (суспільство, народ, нація) стали якісно іншими. Те, що вважалося деклараціями, затертими штампами —цінності демократії, громадянського суспільства, свободи — одержало нове, реальне звучання.

Другий: події листопада—грудня цього року каталізували процеси формування української політичної нації. Крім того, було зруйновано стереотипи, що насаджувалися, і міфи про соціальну пасивність і громадянську апатію.

Третій (дуже важливий у стратегічній перспективі проміжний підсумок): дано імпульс переструктуруванню політичного поля і зміні формату політичного процесу. «Помаранчева революція», можливо, і не зовсім у згоді із задумами політичних лідерів, які її очолили, змусила консервативну в основній своїй масі політичну еліту зробити нехай тільки перший, але дуже важливий крок у напрямі модернізації державно-політичної системи.

Четвертий: можна досить упевнено казати про медійну революцію, що відбулася у вітчизняному інформаційному просторі. Політика в Україні ніколи не була настільки публічною.

І ще один дуже важливий підсумок: Верховним Судом України було створено, без перебільшення, історичний судовий прецедент у пострадянському просторі, коли рішення такого рівня, незважаючи на тиск з боку чинної влади, було прийнято, виходячи з духу закону, логіки Конституції і верховенства права. Саме цей момент можна вважати реальною датою початку формування в Україні повноцінної незалежної гілки судової влади — одного з базових елементів у каркасі демократичної системи.

Те, що за формою виявилося як підтримка кандидата в Президенти Віктора Ющенка, за суттю у змістовному плані являє собою спробу розв’язати системні суперечності, що нагромадилися.

Такий взаємозв’язок обумовлено тим, що кандидат від опозиції і його команда, незважаючи на скептичні оцінки щодо їхніх реальних намірів і компетентності, об’єктивно репрезентують ту частину політичної еліти, що орієнтована на демократичні і ринкові цінності.

Однак звертає на себе увагу те, що в актуальній політичній риториці частини опозиційної коаліції періодично відбувається підміна понять, за якої під владою розуміють не саму систему, а переважно її персональних носіїв. Треба розуміти, що проста зміна глави і виконавців за збереження нинішньої структури владної піраміди, яка вибудувана під цілком певне завдання, не дасть позитивного результату.

Сьогодні Україна зіштовхнулася з результатами серйозних мутацій, що відбулися за останні роки під час державного будівництва.

Якщо взяти найбільш загальне визначення сучасної держави, то її можна охарактеризувати як «апарат управління плюс асоціація громадян». У наших умовах асоціація громадян, на жаль, є, якщо використати відому метафору, «собакою», котрим намагається крутити власний «хвіст» у вигляді владно-бюрократичного конгломерату, що живе на гроші платників податків і за своїм функціональним призначенням зобов’язаний саме волю цих самих громадян реалізовувати, обслуговувати і забезпечувати. Тобто ми маємо в системному плані перевернену піраміду. І, цілком природно, що збереження такого нерівновагового положення в суспільній структурі впродовж тривалого періоду було можливе тільки в разі використання прихованого або очевидного примусу. В результаті, через 13 років після розвалу Радянського Союзу, ми отримали державну конструкцію, будівельники якої керувалися переважно ленінським розумінням держави передусім як апарата насильства. Це переконливо демонструється величезним обсягом реальних повноважень, матеріальних і людських ресурсів, зосереджених саме в репресивному блоці державної машини.

Ще небезпечнішим є те, що з метою примусу і тиску, насамперед на бізнес, фактично використовуються інститути, які формально не мають до цієї функції жодного стосунку, — пожежна інспекція, санепідемслужби тощо. Названі й подібні їм деформації ставлять під загрозу можливість реалізувати основне завдання демократичної держави, закріплене статтею 3 Конституції України: «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Небезпека полягає в тому, що система, орієнтована винятково на власне самозбереження, нездатна діяти творчо. Поєднання кланово-олігархічного режиму з адміністративним апаратом мало своїм наслідком вибудовування державної машини репресивного типу. І зміна тих, хто стоїть за цим «верстатом», мало що дасть. Потрібно усвідомлювати те, що гільйотина, хоч би в чиїх руках вона була, залишається гільйотиною, про що переконливо свідчить досвід французької революції XVІІІ століття.

Історичні зміни вимагають історичних рішень. Відомо, що перш ніж вирішувати окремі завдання, хоч би якими важливими вони були, треба вирішити завдання загальні. У противному разі, як говорив класик, ви несвідомо для себе натраплятиме на ці загальні питання, а ваша політика зазнаватиме гірших коливань і безпринципності. Тому нині неприпустимо знову наступати на історичні граблі, розв’язуючи тактичні завдання, і забуваючи при цьому про ті нагальні, глибинні завдання і проблеми, які власне й породила гостра системна криза в Україні. Не можна, вже вкотре, зводити наші дії до сумно відомого сценарію: галас, плутанина, пошуки винних, покарання невинних, нагородження непричетних. Треба боротися з причинами, а не з наслідками. Симптоматичне лікування, крім чергових втрачених можливостей, нашій країні сьогодні нічого не дасть.

Реальні соціальні й економічні зрушення принципово неможливі без масштабної політичної і управлінської модернізації. Очевидно, що наявна система концентрації і здійснення влади в Україні є не чинником зростання, а перешкодою, що не тільки стримує розвиток, а й розкладає суспільні відносини, породжує гострі конфлікти і протиріччя. Необхідно чітко усвідомити, що розв’язання системної соціально-економічної кризи в країні загалом неможливе без розв’язання завдань політичних.

Нині ми маємо унікальний шанс. Голосуванням 8 грудня про внесення змін до Конституції України зроблено перший крок на шляху системної суспільної модернізації, конструктивізації політичного процесу і консолідації суспільства.

Наступним кроком має стати проведення чесних демократичних виборів, обрання легітимного Президента, формування нової парламентської більшості та нового уряду. Якщо все це відбудеться в рамках нормального політичного процесу, ми, нарешті, знайдемо тверду платформу для головного — розробки комплексної державної програми модернізації і розвитку країни, яка, об’єднавши широке коло політичних і суспільних сил, дасть змогу реалізувати весь спектр соціально-економічних реформ.

Саме створення і реалізація такої програми можуть стати для України консолідуючою ідеєю, що надзвичайно важливо. Адже сьогодні ми маємо фактично негативний суспільний консенсус, що склався на базі широкого невдоволення нинішньою владою і об’єднав більшість громадян, незалежно від політичних переконань та ідеологічних уподобань.

Проте на новому творчому етапі неминуче будуть актуалізовані протиріччя вже іншого порядку — різне бачення шляхів, способів і методів вирішення поставлених завдань. Це цілком закономірне явище. Мета не в тому, щоб усі мислили однаково, а в тому, щоб усі керувалися національними інтересами і за рахунок цього рухалися в одному напрямку. Неприпустимо втягувати суспільство в нову «спіраль мовчання», коли частина громадян, не згодних з думкою переможця, змушена приховувати свою точку зору. Категорії «переможець» і «переможений» можуть використовуватися тільки стосовно певних політиків або груп, але в жодному разі не стосовно виборців. В Україні не може бути виборців, які програли, думка всіх громадян має бути обов’язково врахована і реалізована в політичному процесі. Новий легітимно обраний Президент повинен стати Президентом усього українського народу, зокрема й тієї його частини, яка проголосує за іншого кандидата.

З огляду на це слід вибудувати таку систему, такий «політичний паралелограм сил», каркас якого у вигляді законів, процедур, норм і стандартів діяльності буде здатний забезпечити перетворення різноспрямованих соціально-політичних імпульсів у результативний рух суспільства вперед. Саме така модель у ході історичного розвитку була сформована в тих державах, які ми називаємо демократичними.

Тільки на базі предметної програмно-процедурної дискусії можна вибудувати реальний вектор руху вперед, навіть за розбіжностей і несхожості світоглядів. Стратегічна комплексна програма має бути створена за участі представників законодавчої і виконавчої влади, вчених і професіоналів-практиків і містити в собі всі елементи, що дають змогу завершити перехідний період, що затягнувся на 13 років. Такий комплексний документ може стати реальною Програмою національної злагоди.

Країна знову чекає на зміни, але, на відміну від 1991 року, вона до них готова.

Ось кілька основних моментів, що, як нам здається, варто було б мати на увазі у разі підготовки і широкомасштабного громадського обговорення такої програми.

По-перше, потрібні процедурно-технологічне закріплення параметрів політико-конституційної модернізації, подальша оптимізація структури влади, створення ефективної системи стримувань і противаг у відносинах між парламентом, урядом і Президентом, між центром і місцями, визначення чітких механізмів їх функціонування, законодавчого закріплення прав, обов’язків та відповідальності і опозиції, і парламентської більшості, і коаліційного уряду.

По-друге, уявляється важливим здійснення партійної й парламентської реформи, покликаної забезпечити відповідальність законодавчої, а через неї і виконавчої влади, закласти основи здорової політичної конкуренції та прозорості, базу для розвитку стабільних партійних і парламентських утворень, що мають широку соціальну підтримку і високий професійний рівень. Крім цього, необхідно кардинально перенести акценти у вітчизняному партбудівництві: від створення масових електоральних машин з переважно лобістськими функціями до професіональних програмно орієнтованих і відповідальних кадрових партій. Утвердження не тільки на правовому рівні, а й на рівні громадської моралі, норм і практики принципів змінюваності та виборності влади. Якщо політик чи партія не виправдали довір’я виборців, вони мають поступитися місцем іншим. І це не повинно бути кризогенним фактором для політичної системи і суспільства в цілому.

По-третє, слід переглянути на системному рівні проблему поділу і професіоналізації політичної й управлінської праці, що має привести до чіткого розмежування як процесів, так і суб’єктів «завоювання, утримання і використання влади». В основі цього перегляду — проведення адміністративної реформи, що забезпечить розмежування політичного й адміністративного рівня державного управління, відокремить державних службовців від бізнесу й політики, а також дасть змогу перенести акценти в державній політиці від виключно господарсько-розпорядчих функцій до стратегічного планування, прогнозування і контролю. Апарат повинен займатися виключно справою життєзабезпечення суспільства і не може втягуватися в політичну боротьбу. Як приклад можна навести Італію, де урядові кризи відбуваються досить часто, але, попри це, країна продовжує розвиватися, підтримуються на певному рівні соціальні стандарти і якість життя. Крім того, необхідно трансформувати всю систему державного менеджменту: від механізмів селекції й рекрутування аж до кар’єрної мотивації і стилю поведінки державних керівників і службовців.

По-четверте, подальшому розвитку і здійсненню підлягають початі «помаранчевою революцією» докорінні зміни в системі соціальних цінностей і стандартів, як на правовому й інституціональному рівні, так і на рівні культури й моделей поведінки. Мова йде про розвиток громадянського суспільства, позитивної практики політичної участі, подолання глибокого відчуження влади і суспільства, непрозорості й кулуарності української політики. Мають бути сформовані ефективні, а головне — постійно діючі механізми громадянського контролю й участі.

По-п’яте, невідкладним видається реформування економічної бази на рівні усунення системних і структурних суперечностей. Насамперед це ліквідація надлишкових адміністративно-репресивних функцій держави стосовно економіки, подолання фіскальних акцентів у податковій політиці, забезпечення реальної змагальності, прозорості й відповідальності в економічній діяльності, утвердження стратегічної інноваційної моделі розвитку.

По-шосте, потрібен перегляд системи і принципів зовнішньої політики: від багатовекторної залежності до політики вираженого національного прагматизму. При всіх зовнішньоекономічних взаємозв’язках, від яких ми не можемо і не повинні усуватися, слід чітко вийти на розуміння того, що наш рух до Європи — це не тільки і, можливо, не стільки завоювання європейських ринків. Має йтись, у першу чергу, про європейські демократичні цінності та соціальні стандарти, на які необхідно орієнтуватися і які через відповідні нормативно-правові й політичні рішення повинні бути реалізовані в Україні.

По-сьоме, гострою є проблема децентралізації, ефективної регіональної політики й місцевого самоврядування. Ініційована частиною адміністративної еліти Південного Сходу України тема федералізації, що підриває нинішню форму державного устрою і створює загрозу сепаратизму, крім вузькокорпоративних і політичних інтересів, має ще й цілий ряд історично сформованих передумов. Насамперед це надмірна централізація влади, комплексні соціокультурні відмінності, значні регіональні диспропорції і відповідна бюджетна та економічна дискримінація, відсутність ефективного місцевого самоврядування. Проблема, таким чином, не може бути зігнорована і зведена тільки до безвідповідальності окремих політиків та чиновників. Безумовно, радикалістські тенденції треба перепиняти, але в цілому це питання слід невідкладно вирішувати, і вирішувати на центральному рівні через комплексне проведення територіально-адміністративної реформи, згладжування регіональної дискримінації, вибудову ефективної системи міжбюджетних відносин, прозорих механізмів субсидування й надання пільг, реформування місцевого самоврядування, а також, не меншою мірою, через подолання проблеми соціокультурних протиріч.

Ми стали свідками справді революційних трансформацій у суспільній свідомості. «Помаранчева революція» поклала початок необоротним змінам в установках і цінностях людей. Символи свободи й соціальної справедливості, ринку і демократії наповнилися новим змістом і стали значущими, як ніколи, відтіснивши на другий план ціннісної ієрархії насущні матеріальні потреби. Люди повірили в те, що вони можуть реально змінити на краще і своє життя, і свою країну.

Звідси одним з основних уроків «помаранчевої революції» має стати розуміння величезної відповідальності лідерів. Якщо ті, хто очолив рух народу і заявив себе його представником, не виправдають сподівання людей, якщо всередині коаліції візьмуть гору амбіції та суперечності, то революційний романтизм може змінитися безпрецедентною суспільною депресією, глибоким розчаруванням і моральним надломом, що в стратегічному плані матиме тяжкі наслідки для України як демократичної держави. У такому разі ми ризикуємо втратити довіру людей до влади. І вже не тільки до певних персоналій, що її здійснюють, а й до самих інститутів представницької демократії.

Щоб виключити можливість реставрації або виродження революції в банальний «двірський переворот», сьогодні вже недостатньо просто поміняти конкретних людей і формальні правила гри. Необхідні системні зміни — як на правовому та інституціональному рівні, так і в системі суспільних норм і стандартів поведінки.

Нині, як ніколи, ми наблизилися не просто до чергової постановки питання про необхідність проведення «комплексних соціально-економічних і політичних реформ», а й одержали об’єктивні передумови їх успішності — на хвилі громадянського піднесення й активності, інституціональної готовності й високого рівня довіри лідерам. Усього того, чого раніш у повному обсязі правителі України не мали ніколи.

Залишається одне: об’єднавши розум і волю мільйонів громадян, енергійно рушити вперед.