Посієш хліб — збереш збитки

Нинішній рік приніс Хмельниччині гарний хліб. Ще кілька місяців тому в господарствах раділи: нарешті пшенична валюта профінансує і зарплатний, і пенсійний фонди, дасть змогу провести осінні та й весняні польові роботи. Дехто із керівників навіть розробляв свою стратегію: не продавати першим-ліпшим заїжджим перекупникам, чекати справжню ціну. Але хліб, який в перші дні притримували, перетворюється на серйозну проблему. Покупці не кинулися за ним по селах, хлібороби тепер самі шукають їх по всіх усюдах.

«Перлина Поділля» — одне з потужних господарств Білогірського району. Нікого особливо не дивує, що комори тут засипані відбірним зерном. Три тисячі тонн збіжжя готові хоч сьогодні відправити на ринок. Одна біда — немає кому купувати. З такою проблемою зіткнулися й інші сільгосппідприємства району. ВАТ «ПМК-182», де вирішили змінити спеціалізацію, взяло в оренду майже дві з половиною тисячі гектарів землі в двох селах. Виростили добрий врожай, а тепер ламають голову, як далі бути.

— А що ж держрезерв, замовлення усіх рівнів, — перепитую у начальника райсільгоспуправління Миколи Тищука. — Стільки було обіцянок, що хліб без проблем прийматимуть по вісімсот гривень за тонну — тільки вези. А ще високе начальство наказувало, щоб жодного центнера за межами області не опинилося.

— Було, — підтверджує Микола Пилипович, — а що насправді? Для здачі зерна в держрезерв, приміром, для району було визначене хлібоприймальне підприємство, яке розташоване за двісті кілометрів. Повезеш туди — хто поверне транспортні витрати? Можна було трохи здати по заставних цінах, але ж і там... Хліб віддаси, а гроші коли отримаєш? А багатьом вони потрібні були саме в жнива та посівну.

Ще один шанс для селян, здавалося, дає регіональне замовлення. Два найближчі міста мали б узяти по півтори тисячі тонн продовольчої пшениці. Повинні були, та не взяли, бо місцеві бюджети таких сум одразу не потягнули. Одне слово, завис білогірський хліб у сільських коморах.

Звичайно, від такого запасу гріх було б відмовлятися, і на Білогірщині він теж згодився. Якщо рік розпочинали ледь не з мільйонним боргом із заробітної плати, то листопад зустріли всього із двадцятьма п’ятьма тисячами гривень боргів. Не секрет, що значну їх частину погашали саме завдяки зібраному врожаю. Але від цього село не стало багатшим. Воно не може працювати лише на те, щоб самому проїсти все зароблене. Багатьом господарствам знову доводиться стояти із простягнутою рукою, хоча цього разу в ній не порожня шапка для милостині, а гарно випечена паляниця.

Більше, ніж вкусиш, не з’їси

Нинішня ситуація багатьох змусила задуматися: скільки потрібно вирощувати хліба, щоб не тільки самому бути ситому, а ще й гроші на ньому заробити? Цього року збіжжя зібрали майже вдвічі більше, ніж торік, а заробили на ньому практично стільки, як в неурожайний сезон. Але у багатьох господарствах добре пам’ятають, як навесні їм пропонували по 1,2—1,4 тисячі гривень за тонну зерна. А нині з пропозицією в півтисячі мало хто підходить. Отож добрий хліб сам себе знецінив?

— Винен у цьому не так урожай, як розбалансованість аграрної економіки, — переконаний перший заступник начальника обласного управління продовольства та сільського господарства Микола Храновський. — Щоб для всіх напекти хліба, булок, пиріжків, Хмельниччина повинна мати майже двісті тисяч тонн зерна. Припустимо, ще стільки само залишається на насіння. Близько трьохсот тисяч тонн можна використати для кормів та інших потреб. Очевидно, що із зібраного півтора мільйона тонн нам потрібна лише половина.

Решту добре було б продати. Але уявімо собі, що приблизно така сама ситуація і в інших областях. Більшого короваю, ніж може з’їсти вітчизняний ринок, уже не спечеш. Ясно одне: зерно із комори треба везти на чужий стіл, до чужої печі. Але керівнику навіть найпотужнішого в краї господарства самому туди не пробитися.

Під цьогорічний хліб область свого часу витратила майже півмільярда гривень. А продали менше чотирьохсот тонн, не виручивши за це і двохсот мільйонів.

Великими зусиллями в районах вдалося зупинити зменшення посівного клину. Але тепер дедалі очевидніше: що вагоміший врожай і більші затрати на його вирощування, то менші прибутки господарств.

— Чемеровеччина завжди славилася хлібом. І цього року господарства разом із населенням невеликого району засипали в засіки більш як сто п’ятдесят тисяч тонн зернових. Коли порахували, скільки потрібно для своїх пекарень, ледве до двохсот тонн дотягнули, — розповідає начальник райсільгоспуправління Василь Нагородній. — Чемеровецьким хлібом мали нагодувати городян із Хмельницького та Кам’янця-Подільського. Але і це крапля в морі.

Кинулися в ДАК «Хліб України», де обіцяли золоті гори, та виявилося, що тамтешня норма для району дотягнула тільки до 1,3 тисячі тонн. Зуміли пристроїти туди вдвічі більше, але ж ДАК брала тільки ячмінь, за який платили по 515 гривень. Віддавати за такою ціною пшеницю рука не піднялася.

Ціну в сімсот—вісімсот гривень за тонну міг гарантувати тільки держрезерв. Та що з того, коли він теж штучно обмежив норми прийому. Район спромігся засипати туди трохи більш як три з половиною тисячі тонн — стільки за цьогорічного врожаю могло здати ледь не кожне господарство.

Цікаво, що цієї осені область намагалася наростити озиме поле. Отож теоретично наступний врожай буде не менший за цьогорічний. Власні засіки такого переповнення уже не витримають.