Коли гектари з головою

Подружжя Михайло й Марина Усови у фермерстві не новачки — нещодавно відзначили 10-річчя свого господарства. Обробляючи 75 гектарів землі, спеціалізуються на баштанних культурах. І самі, здебільшого, реалізують продукцію. Передусім — у райцентрі, в Рені.

— Відволікатися на це, звичайно, непросто, адже турбот у господарстві завжди чимало, — ділилася досвідом Марина Михайлівна. — Було б набагато краще збути кавуни посередникам. Та от арифметика у нас з ними ніяк не сходиться...

З’ясовується, й до Усових не раз підкочувалися посередники. Але які умови вони пропонують? Якщо, скажімо, на ринку встановилася ціна на кавуни по 60 копійок за кілограм, то більш як 30—35 копійок за оптової закупівлі вони не дають. Це що ж виходить? Той, хто з ранньої весни й до пізньої осені днює й ночує в полі, отримає стільки само, як і той, хто вирощене збув за кілька годин? Ні, краще вже самому продати. Така ось арифметика в Усових. Яка, утім, не заперечує поділу праці: коли посередник, кажуть вони, стане цивілізованим, тобто задовольниться 15—20-відсотковим «наваром», тоді й вони запросять його на свій баштан.

А досі отак — роздвоюються. Бо багато на що гроші потрібні. На першому плані, само собою, — нова техніка, пальне, добрива. А ще є задумка перебратися з будинку в райцентрі ближче до поля, спорудивши там нову простору садибу...

Проїжджаючи селами Миколаївського району, де колись випало працювати, не раз мусив із сумом відзначати: ось тут була чудова молочнотоварна ферма, а тепер лиш фундаменти від корівників серед бур’янів стирчать; а там, пам’ятається, сотні свиней у просторих загонах вовтузилися, а отам було качине царство... Де все це, куди поділося?

— Було та загуло. Тепер у людей, — каже Віктор Ребрій, — корівок більше, ніж у великих сільгосппідприємствах. А відроджувати тваринництво доведеться, певно, нам, фермерам...

І киває, усміхаючись, на череду, що розтяглася долиною річки Тилігул: і пізньої осінньої пори корови та молодняк великої рогатої худоби знаходили тут собі поживу. А корми, заготовлені із земельних паїв родини, підуть у діло тоді, зазначає Віктор Іванович, як усе снігом притрусить. Череда в Ребріїв чимала — понад 80 голів, з них половина — дійні корови. А розмістили все поголів’я — де б ви думали? — в господарських приміщеннях покинутих селянських садиб. Попередньо, звичайно, викупивши їх. Виїздить, на жаль, молодь з їхньої Настасіївки, кидає батьківські гнізда... І Віктор Іванович, і його дружина Галина Іванівна сподіваються, що з їхніми двома синами такого не станеться. Тепер, в усякому разі, охоче випасають, порають худобу. А вона, в свою чергу, непогано підтримує родину фермерів матеріально.

Щодень до садиби Ребріїв приїздить, щоб забрати бідони з молоком, спеціальна машина. Отже, грошовий струмочок щодень тече в зворотному напрямку.

— Байки то все, коли кажуть: тваринництво стало невигідним, — переконаний Віктор Іванович. — Треба тільки не лінуватися, а віддача обов’язково буде!

У селі Лиман Татарбунарського району про родину Кожухаренків чуєш мало не на кожному кроці. Назвала це прізвище й молодиця, що витягла з криниці край села відро води:

— Пийте, пийте. У криниці Кожухаренків найсмачніша в селі вода.

Подумав спочатку, що то прізвище господарів найближчої хати, аж з’ясувалося — ні, Кожухаренки мешкають далеченько від цього місця; просто тутешнім людям доводилося здалеку воду носити, от Кожухаренки і спорудили для них криницю.

А потім у школі показали комп’ютери «від Кожухаренків», у церкві — іконостас від них. І дорогу з твердим покриттям, що веде у поле, теж назвали Кожухаренковою. Там, на краю поля, завантажували овочі — з’ясувалося, не на переробне підприємство, а (так розпорядилися Кожухаренки) для сімейного дитячого будинку родини Летинських у сусідньому селі Трапівка: хай дітки вдосталь вітамінної продукції споживають. Ну а в сільраді взагалі почув дивне: Кожухаренки своїм коштом навчають у вузах двох односельців: одного — в аграрному університеті, другого — в духовній семінарії...

То хто вони — щедрі й, певно, небідні Кожухаренки? З’ясувалося, родина фермерів. Їхнє господарство «Вікторія» орендує у тутешніх селян — оце розмах! — понад 1300 гектарів землі й успішно на ній порається... А розпочинали з... 15 гектарів. Приклад подав батько Олександр Купріянович, педагог: випросив у колгоспу «Прикордонник» оту ділянку, ставши одним з перших фермерів у районі. Потім до нього приєдналася і дружина Наталя Григорівна, кинувши свою посаду головного агронома в колективному господарстві. А ще згодом, здобувши фах, — син Віктор (він тепер і головний агроном, і головний інженер «Вікторії») та донька Леся (економіст і головний бухгалтер). Чоловік Лесі Олександр впроваджує новітні технології, зокрема  крапельне зрошення. Не дивно, що «Вікторія», маючи такий потужний кадровий потенціал, дедалі більше виправдовувала свою назву — перемога. Щедрі врожаї широкого асортименту сільгоспкультур приносять чималі грошові прибутки — стачить і на зміцнення господарства, поповнення його новою технікою, і на розрахунки з орендодавцями. А їх, зважаючи на щедрість фермерів, дедалі більшає.