РУШІЙНІ СИЛИ «ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»(роздуми на полях)

У 1991 році, після розпаду Радянського Союзу, перед Україною постали два основні завдання — формування конкурентної ринкової соціально орієнтованої економіки і повноцінної демократичної політичної системи. Остання передбачає не лише створення структурних складових власної державної машини, а й формування повноформатного громадянського суспільства, механізмів широкої громадянської участі та контролю, ефективної партійної системи і процедурної демократії, незалежність засобів масової інформації, інших базових елементів.

У той час, крім незалежності, що «звалилася», об’єктивних передумов для невідкладного розв’язання цих завдань не було. Де-факто потрібно було здійснити перехід від системи, близької за своєю управлінською структурою до феодального абсолютизму, до демократичної форми організації влади. І якщо в разі «природного» формаційного переходу всередині соціального укладу, що «минає», вже містяться елементи і нового економічного базису, і надбудови, то Україна в цьому сенсі змушена була починати з нуля.

В економічному плані вона була технологічно не найгіршим, бодай і в масштабах СРСР, уламком планово організованого народного господарства, сформованого на основі так званого соціалістичного розподілу праці. Про продуктивні сили (йдеться не про їх поодинокі зразки, а масове впровадження) нового покоління, виробничі відносини ринкового типу й згадки не було. Бракувало і конструкційних елементів нової політичної надбудови: були відсутні багатопартійна система, громадянські інститути, відчувався гострий дефіцит управлінців, котрі знали і засвоїли сучасний політичний менеджмент, а тим паче мали досвід сучасного державного керування. Останнє тим більш важливо, що, навіть пам’ятаючи про класичне визначення політики як концентроване вираження економіки, потрібно враховувати, що в моменти суспільних переломів політика стає первинною стосовно організації економічного життя, оскільки сама його і формує. В результаті становлення вітчизняного ринку почалося не зі структурних трансформацій, а з неконтрольованого і соціально неамортизованого процесу т. зв. дикого первісного нагромадження капіталу з усіма його негативними ефектами і постефектами, що відчуваємо й досі.

Резюмуючи, можна констатувати, що через 13 років з моменту здобуття незалежності жодне з основних завдань, поставлених на старті, не виконано в повному обсязі — ні в політичній, ні в економічній сферах.

Ті економічні інститути, котрі було створено за попередні роки, не можуть бути названі ринковими, вони є швидше проторинковими. І річ навіть не в тому, що відсутня цивілізована конкуренція, що деякі суб’єкти одержують необґрунтовані преференції, а багато рішень приймають, виходячи не з економічних закономірностей, а керуючись винятково приватними інтересами окремих осіб. Гірше те, що ці інститути не змогли трансформуватися в цілісну соціально-економічну систему ринкового типу, яка самоорганізується.

Причини цього лежать аж ніяк не в економічній площині. Те, що сталося, не провина, а біда вітчизняної економіки, в основу якої з самого початку закладали все-таки ринкові принципи і яка останніми роками демонструвала постійну інтенцію розвитку саме в цьому напрямі. Нормальний економічний розвиток гальмувався неадекватною політичною надбудовою і адміністративною системою державного управління.

Сьогодні названа суперечність набуває дедалі гострішого характеру. Це пов’язано з тим, що під час процесу первісного нагромадження капіталу оформилися і самостійні суб’єкти економічної діяльності, які в ресурсному і професійному плані дозріли для переходу від наявного «базару» до цивілізованого ринку. Вони сьогодні не тільки перебувають у дуже складному становищі, а й активно вимагають прозорих і стабільних «правил гри». Отже, теза про необхідність невідкладної ринкової трансформації має вже не так характер теоретичного постулату, як практичної позиції реальних економічних агентів.

Головним чинником стримування поступального національного зростання стала відсутність в Україні повноцінної демократичної політичної системи, адекватної вимогам сучасного соціально-економічного розвитку.

Безперечно, вітчизняна політична система пройшла чималий шлях. Одним зі значних досягнень стало формування багатопартійної системи. Так, вітчизняні партії в основі своїй є швидше «електоральними машинами», ніж повноформатними політичними партіями європейського зразка, а їхня кількість дає підстави запідозрити наявність серед них «мертвих душ». Але і за цього докори в тому, що кількість членів українських партійних структур така невелика, а довіра до них громадян не така висока, що ставить під сумнів можливість реалізації ними своїх функцій, є в корені неправильними. До речі, апріорна довіра до партій з боку населення невисока в багатьох країнах. Досить сказати, що три чверті громадян Німеччини не вірять, що політичні партії представляють їхні інтереси. Проте саме партії були і залишаються оптимальним інструментом репрезентації інтересів у демократичному суспільстві. Їхня значимість і впливовість виражається не в кількості членів, а в спроможності сформулювати і реалізувати максимально широкий спектр глибинних суспільних інтересів і настроїв за максимально широкої публічної підтримки громадян.

До безумовних успіхів вітчизняної демократії можна також віднести закріплення Конституцією демократичних принципів і стандартів державотворення, формування фундаменту громадських структур, набуття першого досвіду формування і діяльності коаліційного уряду і багато чого іншого.

Однак мова в даному випадку не про форму — саму наявність демократичних інституцій, юридично закріплених прав і свобод громадян, а про реальний зміст процесу прийняття і реалізації рішень на всіх рівнях державного керування.

Мутація політичного режиму від радянського тоталітаризму через етап фактичної анархії, а згодом авторитарності призвела до формування кланово-олігархічної системи, що остаточно утвердилася за останні роки. Ситуація ускладнюється тим, що сформований режим надзвичайно тісно зрісся з державною бюрократичною машиною, в результаті чого постійно відтворюється і розростається адміністративно-командна модель державного управління. Саме цей злоякісний новотвір став основним тромбом на шляху подальшого соціально-економічного розвитку і реалізації конституційних прав і свобод громадян, зокрема й 21 листопада.

Отже, необхідно наголосити, що сьогодні ми маємо справу не з окремими втратами в тій чи іншій сфері, а з загальносистемною кризою в Україні —політичною, економічною, соціальною. В її основі лежить гострий конфлікт між економічним базисом, який в основі своїй має ринкову природу, і принципово не відповідною йому політичною надбудовою у вигляді кланово-олігархічного режиму і командно-адміністративної системи управління. Саме цей базовий конфлікт зумовив утворення революційної ситуації і є фундаментальною причиною подій, які розгорнулися навколо нинішніх президентських виборів.

Зрозуміло, що базова суперечність рано чи пізно має бути розв’язана, адже система не може довго перебувати в ситуації серйозного дисбалансу. Фактично країна опинилася перед дилемою. Варіант перший —привести політичну надбудову у відповідність з вимогами подальших ринкових і демократичних трансформацій. Варіант другий — шляхом нехитрої модернізації істотно зміцнити і посилити сформований політичний режим (чи його представників) для того, щоб можна було і надалі «ліпити» під нього економічний базис шляхом остаточного присвоєння власності вузьким колом осіб, закріплення позаекономічних інструментів регулювання і непрозорості прийнятих рішень.

Після невдалих попередніх спроб розв’язати назріле протиріччя в обхід електоральних процедур, через ініціювання переходу спочатку до президентської, а потім — до певної конфігурації парламентсько-президентської республіки, на нинішніх виборах ми стали свідками чергової спроби частини еліт реалізувати саме другий сценарій. Можна абсолютно однозначно стверджувати, що його успіх означав би фактичне згортання демократії, навіть у тому випадку, якби окремі її зовнішні ознаки, такі, наприклад, як періодичне проведення формальних виборчих кампаній, були збережені. Адже в такій системі чесно проведені вибори і, відповідно, прихід нових (незапланованих) людей у владу, створювали б загрозу перманентного переділу власності.

Зараз деякі політичні гравці намагаються нав’язати тезу про неприпустимість революційного характеру оновлення, що, на їхню думку, призведе до соціальної дестабілізації та економічного колапсу, протиставляючи цьому шляху декларації про необхідність «збереження стабільності і наступності влади», її поступового реформування.

Таке протиставлення, на наш погляд, помилкове не тільки за змістом, а й методологічно. Річ у тім, що парним поняттям, протилежним революції, яка визначається в широкому філософському плані як глибокі якісні зміни, стрибок у новий стан, є не реформа, а еволюція, котра являє собою результат більш-менш тривалих і поступових змін у рамках існуючої системи. У свою чергу, реформа — це лише інструмент, що може мати і еволюційний, і революційний характер. Щоб у цьому переконатися, досить навести словникове визначення цього поняття. Реформа — це структурне перетворення в суспільстві, здійснюване державною владою або в інтересах збереження основ певного ладу, або під тиском народних мас в інтересах зміни цих основ.

На сьогодні у країні визрів запит саме на революційні зміни практично у всіх сферах громадського життя. Критична маса завдань, що не були розв’язані з 1991 року, визначила ситуацію, коли в тій чи іншій формі ці нерозв’язані проблеми повинні були «прорватися». Тому, хоча прямим приводом «помаранчевої революції» стали конкретні факти фальсифікацій і нехтування реального вибору громадян, її причини і передумови насправді мають глибинний об’єктивно обумовлений характер.

Наростаюче загострення латентних до цього часу суспільних протиріч було продиктоване цілим комплексом взаємозалежних і взаємообумовлених моментів нашого суспільного буття. Серед них варто було б відзначити такі.

По-перше, криза легітимності чинного політичного режиму, що полягає в безпрецедентно низькому рівні довіри до влади.

По-друге, криза управління, зумовлена відсутністю політично відповідальної інституціональної інфраструктури, що забезпечувала б постійну взаємодію влади і народу, стійкість урядового курсу і суспільний консенсус.

По-третє, криза участі, пов’язана з відсутністю ефективної системи реалізації швидко розширюваного спектра суспільних інтересів.

І, нарешті, по-четверте, це криза ідентичності, що виявилася у нездатності держави створити необхідні умови для того, щоб громадяни усвідомлювали себе як єдине політичне співтовариство.

Усі ці сигнали небезпеки не були адекватно сприйняті представниками чинної влади. Мало того, багато які їхні дії напередодні і під час виборчої кампанії об’єктивно вели до прямо протилежного результату.

Безпосереднім каталізатором подій, що почалися 21 листопада, стало пряме і грубе порушення Конституції, законів України деякими політекономічними групами, що виступають від імені державної влади. Їхні дії не відповідали не тільки духу, а й букві законів, на чому, власне, і базувалося відоме рішення Верховного Суду України.

Більшість виборців таку ситуацію розцінили як спробу певних фінансово-промислових груп, які зрослися з політичними і державними інституціями, провести фактичну приватизацію державної влади, вихолощуючи демократичні цінності і виборчі процедури.

Крім цієї відправної точки, серед основних вузлових моментів, що обумовили активну громадянську реакцію, не можна не назвати таке: 

— ігнорування владою потреби суспільства в артикуляції і трансляції своїх інтересів, тобто свідоме блокування формування громадянського суспільства;

— високий рівень громадянської потреби у свободі слова на тлі маніпуляцій і обману з боку влади. Інформаційний вакуум і заангажованість значної частини ЗМІ, яку видно неозброєним оком, викликали в результаті цілковите несприйняття того, що відбувалося, в багатьох громадян;

— резонансні події, що стали чинниками делегітимації влади і глибоко відбилися у «народному несвідомому» як комплекс провини влади. Отут можна згадати публікацію «плівок Мельниченка», «справу Гонгадзе», акції «Україна без Кучми», зіткнення 9 березня 2001 р.;

— стилістика, поводження і методи команди кандидата від влади і самої влади, що викликали гостре несприйняття у більшості лідерів суспільної думки, насамперед інтелігенції;

— політична несамостійність, що межує зі зрадництвом національних інтересів, яка була продемонстрована деякими, у тому числі і вищими посадовими особами держави;

— готовність значної частини людей, традиційну позицію яких можна умовно позначити як «нейтрально конформну», стати на бік «помаранчевої революції». Це торкнулося і тих, хто, працюючи «на» і «при» владі, жили з глибоким внутрішнім моральним конфліктом.

Окремим соціальним параметром, який обумовив те, що громадянський протест набув такого гострого і масового характеру, є несформованість в Україні середнього класу.

Нормальне функціонування ринкової економіки і пов’язана з ним висока якість життя забезпечує саме середній клас, який в розвинених країнах становить 2/3 суспільства, а в деяких, наприклад, Швеції, Норвегії, Нідерландах, сягає майже 75 відсотків. Саме ця частина населення становить основу соціальної стабільності і стійкого функціонування демократичної політичної системи. Внаслідок створюється триєдина взаємозалежна структура: ринкова економіка — середній клас — демократична політична система, що, у свою чергу, гарантує найкращий розвиток ринкової економіки, високий рівень життя громадян. Така модель історично довела свою дійовість і з точки зору соціально-економічної ефективності, і з демократичної стійкості.

Україна початку третього тисячоліття живе інакше. Реальністю для нас є жорстке соціальне розшарування, за якого одиницям надбагатих протистоїть переважна більшість населення країни, життєвий рівень якої перебуває фактично на межі виживання. Тому, аналізуючи феномен широкої масової підтримки «помаранчевої революції», можна казати про те, що пріоритетну роль тут зіграла наявність цього масового соціального конфлікту, а симпатія до певного кандидата носила все-таки вторинний характер.