З дитинства я вірив: нашим Придністров’ям дві тисячі літ тому подорожував славетний римський поет Овідій Назон, висланий імператором Августом на береги Понту Евксинського, тобто Чорного моря, — за насмішки над вельможами в «Метаморфозах» та «Любовних елегіях». А «Скорботні елегії», які так високо цінував Пушкін, Овідій писав саме тут. Інакше звідки оті назви — селище Овідіополь, де я закінчував школу, Овідійова башта в Акерманській фортеці на тім боці Дністровського лиману? Так, і селище, і фортеця виникли значно пізніше, та, мабуть, Овідій таки бував тут, якщо люди вдалися до отих назв.
Згодом я читав немало наукових праць, де писалося, що перебування Овідія в Придністров’ї — лише легенда, він був на засланні в містечку Томи поблизу нинішньої румунської Констанци, де й помер та похований у 17 чи 18 році нашої ери. Та розлучатися з легендою дитинства мені не хотілося. Міркував собі так: не міг же допитливий і зовсім ще не старий поет всі довгі роки заслання просидіти в отих Томах! Ні, він, певне, подорожував незнаним краєм, знайомився з його людьми, звичаями й побутом. А з часом відкривалося дедалі більше свідчень: так воно й було. Бо звідки ж тоді в його пізній поезії так багато оригінальних даних з історії й побуту скіфів, сарматів? Бував Овідій, за його ж свідченнями, у храмі Ахілла на острові Зміїний, в античних містах північно-західного узбережжя Понту Евксинського. І що з того, що в ХІХ столітті в Томах поставили надмогильний пам’ятник Овідію? Може, то лише символ? Бо й досі є легенди, що помер Овідій не в Томах, а під час подорожі межиріччям Дунаю й Дністра і похований тут у степу, неподалік від озера, яке люди нарекли Овідієвим.
Легенду цю як реальний факт підтверджують і деякі письмові джерела. Так, у записках історика і мандрівника Міллера, що побачили світ у 1585 році, розповідається про те, як він з друзями (серед них був волинський дворянин, учений і поет Войнуський) шукали могилу Овідія у північно-західному Причорномор’ї. В степу біля криниці мандрівники вийняли шаблі і стали косити височенну незайману траву, поки не відкрили надгробок, а очищені від моху літери на ньому свідчили, що там поховано поета Овідія. Пізніше молдавський господар Кантемір, історик та письменник, вказував, посилаючись на літописи Сарницького, що неподалік від Акермана (Білгород-Дністровський) є Овідієве озеро, і там, біля села Асак, його і поховано. В ці місця, до Татарбунар, рвався й Олександр Пушкін, який під час південного заслання перебував в Акермані. Він теж сподівався побачити Овідієву могилу, на той час вже загублену. «...Я нынче посетил Страну, где грустный век ты некогда влачил». Доля Пушкіна перегукувалася з долею опального римського поета: «Не славой — участью я равен был тебе...».
...Цього року Асоціація українських письменників презентувала новий літературний проект «Зона Овідія». Віце-президент асоціації Тарас Федюк каже: «Назва проекту говорить сама за себе. Поет — особа хоча й сильна, та вічно переслідувана, вона перебуває ніби в якійсь зоні. Поезія не може обійтися без етичної, естетичної, політичної, громадянської та економічної свободи. Це й покликаний забезпечити наш проект».
Під знаменом «Зони Овідія» передбачають видати щонайменше п’ятдесят книг українських поетів. Перший блок цієї серії з 15 книг вже побачив світ. Підтримку надав передусім народний депутат України Олексій Козаченко. За сприяння голови Одеської облдержадміністрації Сергія Гриневецького невдовзі буде видрукувано другий блок книг ще 15 авторів. Отже, Одещина виходить на перше місце у країні у виданні творів наших поетів. Її досвідом вже зацікавилися інші регіони. Можна сподіватися на реакцію і в загальноєвропейському культурному просторі...
...Ні, Овідій таки напував свого коня з нашого Дністра!
Овідіополь—Білгород-Дністровський—Татарбунари—Одеса.
