Приблизно, років десять тому до міліції надходило досить багато заяв про зникнення старих людей. На перший погляд, пенсіонери зникали не за якихось дивних обставин. Виходили на вулицю подихати свіжим повітрям — і щезали. Знаходили їх у різних місцях. Одних у будинках для людей похилого віку, других — у притулках, третіх — в лікарнях, а багато кого — в моргах: замерзли, наклали на себе руки, потрапили під колеса машин. Що змушувало старих людей залишати теплу домівку? З’ясувалося, що не завжди причиною був старечий маразм. Чимало пенсіонерів йшли на те свідомо. У середині 90-х країна переживала глибоку соціально-економічну кризу. Для багатьох родин старенькі батьки були великим тягарем. Стомившись від докорів своїх дорослих дітей, совісні старі залишали домівку, намагаючись тим самим допомогти дочці або сину утримувати родину.
Але як почало налагоджуватися життя в країні, скорочувалася і кількість зниклих пенсіонерів. А от діти, як тікали з дому, так і тікають. По суті, кількість розшукуваних підлітків з роками не зменшується. Про це свідчать також оголошення в газетах, що з’являються дедалі частіше. Отож коли говорити про головні причини, з яких дітвора тікає з домівки, нерідко поповнюючи лави бомжів, то без вивчення психології підлітків тут не обійтися. Це підтверджує і заступник начальника управління карного розшуку обласного УМВС у Луганській області підполковник міліції Альберт Полохов:
— Ми вивчали причини, з яких діти залишають своїх батьків. Я повинен сказати, що не завжди підлітки чинять так через дискримінацію в родині. Причиною більшою мірою стає дитяча образа на батька і матір, які не задовольнили бажань свого чада. Неважливо, в якій родині — забезпеченій чи неблагополучній. Скажімо, одному не дали грошей на морозиво, а іншому не купили скутер. Є ще одна категорія підлітків, котра не бажає жити під диктовку дорослих, зневажаючи прийняті норми суспільства. Розшук дітей — робота нелегка, але з роками, за допомогою технічної оснащеності, ми вирішуємо окремі проблеми, пов’язані з організацією розшуку наймолодших наших громадян.
Людей, що перебувають у розшуку, Альберт Миколайович умовно ділить на кілька категорій. Про перші дві — дітей та людей похилого віку — ми вже розповіли. Наступні дві — це ті, хто втратив зв’язок із родичами і зник безвісти. Про розшук злочинців сьогодні говорити не будемо.
Під час пошуку зниклих безвісти нерідко доводиться стикатися з вельми безглуздими, а часом і кумедними ситуаціями. Одного разу, наприклад, працівникам міліції довелося розшукувати двох зниклих братів, які не давали про себе знати майже тиждень. Родичі, звісно, малювали найтрагічніші картини: розбилися на машині, убили й обікрали... А з’ясувалося, що хлопці захотіли відпочити, погуляти собі на радість і так захопилися, що забули про своїх рідних і близьких людей. Траплялися випадки, коли людина спеціально інспірувала своє зникнення, щоб сховатися від настирливих кредиторів. Родичі подавали заяву про зниклих безвісти, а тим часом розшукувані заробляли гроші, щоб віддати борг. Буває і так, що людину шукають серед загиблих, а вона живе в сусідній державі з новою родиною.
Щоб знайти зниклого, працівникам міліції доводиться витрачати чимало часу і сил. Іноді процес затягується, скажімо, на 15 років, і тільки після цього терміну можна закрити справу. Сьогодні в тривалому розшуку перебувають понад 100 осіб, і який буде результат роботи невідомо. Іноді важко встановити особу, котра стала жертвою за різних передбачених і непередбачених обставин, тим більше, коли від дня загибелі минає не день-два, а місяці та роки. Встановити особу людини багато в чому допомагає комп’ютер. Його використовують, щоб визначити ідентичність, скажімо, знайденого черепа з фотографічним зображенням голови жертви. Застосовують аналіз ДНК. Щоправда, останній метод дуже дорогий, тому використовують його в особливих випадках.
Розшук зниклого ще буває складний з тієї причини, що родичі не одразу звертаються із заявою до міліції. Поширена думка, що до правоохоронних органів варто звертатися тільки після трьох днів з моменту зникнення людини.
— Це помилкова думка, — каже Альберт Миколайович. — Заявляти треба одразу, тільки-но людина не прийшла вчасно з роботи чи вечірки. Інакше губляться сліди. Бувають, наприклад, випадки, коли ми виявляємо неопізнане тіло і довго не можемо встановити особу, оскільки її ніхто не розшукує.
Останні роки, як відомо, характеризуються підвищеною міграцією населення. Цю особливість часом відчувають і правоохоронці. До міліції, наприклад, часто надходять заяви з проханням розшукати родичів, з якими втрачено зв’язок. Син, дочка, мати або батько їдуть на заробітки і тривалий час — по 10—15 років — не дають про себе знати. Тут без допомоги Інтерполу не обійтися. В управлінні МВС створено спеціальну службу із зв’язків з цією міжнародною структурою. З її допомогою встановлено родинні зв’язки багатьох луганчан.
Але, правду кажучи, не всі громадяни повною мірою довіряють службі розшуку, яка працює при державному відомстві. Побутує думка: оскільки такі послуги міліції не оплачує заявник, вона, міліція, не докладає великих зусиль щодо розшуку людей. А тому, мовляв, ефективністю своєї роботи похвалитися не може. Вже ліпше заплатити гроші приватному розшукному агентству і бути впевненим у позитивних результатах. У Луганську створено кілька таких фірм, але ставлення до них з боку правоохоронців дуже насторожене.
— Колись Нат Пінкертон в Америці домігся великих прав для приватних розшукних агентств. Вони, наприклад, можуть вести оперативну роботу, носити зброю, — пояснює Альберт Миколайович. — Наші розшуковики таких прав поки що не мають. Я аж ніяк не проти таких структур, тим паче, коли в них задіяно колишніх працівників карного розшуку, що пішли на пенсію. Так, вони багато в чому нам допомогли б. Але біда в тому, що іноді з гаманця громадян просто витягають гроші, а в результаті люди звертаються до нас.
Як засвідчує статистика, серед розшукуваних останнім часом дедалі більше чоловіків. Над цим, очевидно, теж варто замислитися.
