Але спочатку в них були гіркі сльози. Вони плакали, вистоюючи в чергах до жаданого віконечка в ЖЕКах, і час від часу чули принизливе: «Прийдіть завтра, принесіть те, одержите це...»
Ажіотаж було створено Постановою Кабміну № 117 від 29.01.2003 «Про єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги» (а таких в Україні більш як третина населення).
Тобто ветеранам, інвалідам, «чорнобильцям», «афганцям» та іншим пільговикам запропонували зареєструватися в єдиному списку. От народ і давив, штовхав, лаяв одне одного в чергах протягом кількох місяців 2003-го (див. статтю «Благо творять, знущаючись». «ГУ» від 18.12.03).
Мета в Кабміну була благородна: замінити пільги адресною грошовою допомогою. Але як часто буває, погнали воза попереду коней.
Акції протесту в столиці й регіонах, листи ветеранів до престольного града остудили гарячі чиновницькі голови. У квітні Кабмін скасував свою постанову про обов’язковий перехід на адресну допомогу (№ 253 від 2.03.02 р.). Уряд доручив місцевій владі провести публічне обговорення проекту концепції «Про забезпечення адресного надання пільг...» В останні місяці, звісно, громадянам не до цього обговорення. Незрозуміло, чи буде воно продовжено в 2005-му, але вже сьогодні можна стверджувати, що ставлення пільговиків до адресної грошової допомоги неоднозначне. Тому в КМ не відмовилися від ідеї, але погодилися, що переходити на адресну допомогу слід винятково на добровільних засадах. Людина повинна сама вирішити — користуватися й надалі пільгами або одержувати готівкою їх грошовий еквівалент. А щоб дізнатися, як народ сприймає почин, вирішено провести експеримент з надання пільг в оплаті житлово-комунальних послуг та енергоносіїв.
«Піддослідними» з квітня 2004-го були мешканці Броварів, Броварського району (Київська область) і Смілянського району (Черкащина). Підсумки реалізації пілотного проекту ще мають підбити. Але певні висновки автор може оприлюднити.
Зустрічі з мешканцями названих регіонів однозначно свідчать про те, що перехід на адресну дотацію вигідний селянам.
— Ну, судіть самі, — загинаючи пальці, аргументувала свій вибір Катерина Л. із села, що під Смілою. — До міста я їжджу один—два рази на рік... Чоловік, інвалід першої групи, взагалі ніяким транспортом не користується. За це мені мають виплачувати дотацію? Далі: за житлово-комунальні послуги ми одержуємо компенсацію за чинними нормами (вони завищені. — Авт.), а розплачуємося за лічильниками. Хіба не вигідно?
У Броварах знайомий «чорнобилець» Василь Дмитрович теж мало не співав від щастя.
— В домівці в мене встановлено лічильники води, газу і тепла, — розповідає він.
— Плачу згідно з їх показаннями, і на кожній послузі заощаджую «живі» гроші.
Як повідомили мені в Броварській райдержадміністрації, у родинах пільговиків (залежно від складу сім’ї, площі житлового приміщення, розміру пільги) влітку «заробітки» становлять 5—40 гривень.
Ідея переведення на адресну допомогу, вважають її «батьки», слушна хоча б тим, що будуть виявлені «липові» пільговики. Вона також забезпечить чіткий контроль за витратою бюджетних коштів. До слова, у Москві після запровадження електронної картки пільговика за один рік заощадили майже два мільйони доларів тільки на тому, що зникли в метро псевдопільговики.
Запроваджувати адресні виплати, навіть якщо цього захоче вся пільгова армія, держава не зможе собі дозволити (для цього потрібно 18—25 млрд. гривень). Реалізовувати цей масштабний проект доведеться поетапно. Почали з житлово-комунальних послуг, потім, імовірно, буде транспорт, зв’язок.
Головне, не наламали дров скасуванням пільг. Це вже тішить. Пільговики тепер тільки посміхаються, згадуючи торішні події. Тоді вони на чолі з ветеранами сказали рішуче «Ні!» і відстояли своє право на законно надані привілеї. Одне слово, дали по руках тим, хто необачно хотів їх відібрати...
