Нас не роз’єднати

Що повинні зробити українські політики, щоб не допустити розколу суспільства та держави, зберегти її єдність та територіальну цілісність? Як можна подолати сепаратистські настрої, які виникли в деяких регіонах? Як, власне, знайти вихід із політичної кризи? Над цими запитаннями розмірковує політолог, директор Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій ЄРМОЛАЄВ.

— На мій погляд, говорити про розкол України некоректно. Українське суспільство утверджується як цілісність, і ознакою цього є той факт, що на виборах 2004 року виборці, незважаючи на свої ідеологічні уподобання, орієнтувалися на однаковий порядок денний. Люди вимагали від влади дотримання певних процедур, ставили питання про забезпечення своїх прав. З боку виборців не лунали радикальні гасла — ані створювати нову державу, ані перерозподілити національне багатство. Однак розкол у політичному класі, бізнес-класі існує. Виборча кампанія торкнулася інтересів всієї управлінської еліти. Політики, що презентують чинні владні інститути і у центрі, і в регіонах, поставили на перше місце свій особистий корпоративний чи регіональний інтерес. І почали видавати свої інтереси за інтереси загальні.

Основні політичні гравці нині мають усвідомити, що вже неможлива перемога, завдяки якій переможець отримає все. Майбутня структура виконавчої влади, яка формуватиметься після президентських перегонів на рівні центру та регіонів, повинна максимально відображати інтереси провідних політичних та економічних сил. Тож має бути досягнуто певний компроміс між провідними політичними силами, між регіональними елітами і стосовно кадрових призначень, і стосовно економічної політики. У цьому сенсі треба говорити не стільки про «уряд народної довіри» (це логічна формула після парламентських виборів), а про формування, умовно кажучи, національного уряду, який відображатиме новий компроміс і бажання створити нові умови політичної стабільності. За характером це також буде коаліційний уряд, але він вирішуватиме інші завдання: демонтаж криз 2004 року, забезпечення політичного компромісу, формування умов для змін на рівні регіонів — посилення економічної самостійності, розвиток місцевого самоврядування.

Оптимальним варіантом на сьогодні є початок політичної реформи, розвиток системи місцевого самоврядування, посилення ролі та місця представницьких структур, забезпечення гарантій послідовної економічної політики майбутнього уряду. Всі ці інструменти вирішують головне питання: можливість досягання компромісу і неконфліктних стосунків у середовищі різних груп еліт.

Продуктивною є й ідея нових політичних пактів чи мораторіїв, які можуть бути укладені між політичними силами, які нині готуються до третього туру. Однак чи підуть на це самі політики, питання риторичне.

Незважаючи на соціальну напруженість, українське суспільство не налаштоване на розкол. Дуже великою була травма після розпаду Радянського Союзу, соціального перерозподілу, у суспільстві залишається побоювання нових неочікуваних загрозливих конфліктів, і сподіваюся, воно виробило певний імунітет. Інша річ, що в суспільстві є замовлення на нову якість політики, ефективнішу та підконтрольну народові місцеву владу. Саме тому продуктивною є ідея розвитку інститутів самоврядування. Оскільки політична реформа розпочнеться лише з 1 вересня 2005 року, після президентських виборів можна буде сконцентруватися на вирішенні саме цих питань —законодавче забезпечення системи самоврядування, напрацювання механізмів формування регіональної політики. Адже на сьогодні лише Крим може похвалитися тим, що там уже є традиції, практика і досвід формування представницької влади та забезпечення контролю за виконавчими структурами.

2005 рік повинен стати роком «революції самоврядування», і цей крок убезпечить і від сепаратистського радикалізму, і від розчарувань громадян від підсумків виборів-2004. Президентські вибори мають принести не лише новий образ влади у Києві, а й практичні результати на місцевому рівні —дебюрократизацію роботи, прозорість влади, впливовість депутатів місцевих рад тощо, зрештою, власне формування територіальних громад. «Революція самоврядування» — це рецепт для подолання тієї регіональної неврастенії, яку спостерігаємо нині. У 2004 році ми очікували епідемію грипу, а зіткнулися з епідемією неврастенії, викликаною розгубленістю чиновництва та бізнес-груп, які поклали на вівтар президентських перегонів власні амбіції.