«Спасіба за всьо, допобачення». Таку записку залишила мені новоспечена першокурсниця. Начитавшись «праць» подібних грамотіїв, змушена констатувати: абітурієнт пішов суцільно неграмотний.
Як вчать молодь української мови у школі? Вона має знати звуки, їх детальну класифікацію — голосні і приголосні, сонорні і шумні, дзвінкі і глухі тощо. Також її питатимуть про лексику, пряме і переносне значення слів. А далі — все про частини мови і речення. І зовсім мало — про правопис тих самих частин мови, розділові знаки у реченні. Але знання мови — це не завжди знання морфологічних ознак і синтаксичної ролі, наприклад, прикметника. Це —насамперед — знання якомога більшої кількості самих прикметників і розуміння їх значення, а також правильне написання. Це — правильне відмінювання числівників. Це нарешті — вміння компонувати ці слова у складні речення, а речення — в логічно побудований текст.
Чи вміє все це наш випускник? Середній — ні. І проблема не в школярах. Зрештою, і не в якості підготовки вчителів у національних педагогічних вузах. Наша вища школа, в тім числі і педагогічна, ніколи не пленталася в хвості. То, може, проблема в змісті підготовки? Можливо, варто змінити акценти? Адже в наших школах вивчають не мову, а мовознавство. Та й форма контролю знань надалі не сприяє тому, щоб мову в школі вивчали охоче. Вузи України вимагають здебільшого грамотного написання диктанту. А диктант, як свідчить практика, з низки причин сьогодні аж ніяк не показник володіння українською мовою...
Її, до слова, можна вивчати у вузі. Щоправда, тільки тим, хто успішно пройшов тестування під час вступу.
Я давно працюю філологом у вищих навчальних закладах і помітила: є, по-перше, однаковий підхід до вивчення мови і на юридичному факультеті університету, і в медичному вузі. По-друге: курс назвали «Сучасна ділова українська мова», відвели 24 академічні години, нашпигували програму різними протоколами, заявами тощо. Вочевидь, однаковий підхід до вивчення курсу ділової української мови і майбутніми юристами, і студентами університету інформаційно-комунікаційних технологій, м’яко кажучи, не виправданий.
Уже сьогодні потрібно щось робити з викладанням державної мови в дитячому садку, школі, вузі. Дитина, учень, студент або аспірант повинні виходити з певним багажем знань не про мову, а МОВИ.
Програма з української мови для загальноосвітньої школи має ґрунтуватися на тому, що учень — носій мови. Треба домагатися, щоб кожен її знав. Щоб випускник не уникав спілкування державною мовою на дискотеці й у транспорті.
Хто в Україні має можливість впроваджувати такі зміни, крім Міністерства освіти і науки? Академічні інститути і державні установи. На жаль, колосальний досвід науковців сьогодні не використовують. Чомусь склалося так, що аспірантам дають теми, далекі від реальності, а мовознавство аж ніяк не прикладне до такої міри, як, наприклад, математика. Власне, вчені мали б формувати мовну культуру суспільства і за допомогою наукових праць прикладного характеру. Саме вони можуть створити, зокрема, якісний підручник української мови для хіміків, тлумачний словник для зв’язківців тощо.
