Націоналізація базових галузей — шлях до відродження України

Антинародний режим Кравчука — Кучми, який узурпував владу,  під псевдодемократичними гаслами здійснив катастрофічний за своїми наслідками державний переворот — реставрував феодально-кріпосницький лад в його найбільш дикій, агресивно-кримінальній формі. Так звані ліберали-демократи під виглядом так званих радикальних ринкових реформ підло скористалися довірливістю населення і недосконалістю законодавчої бази і злодійськи через інфляцію, сертифікацію, ваучеризацію, штучне банкрутство здійснили аферу тисячоріччя — незаконно приватизували державну власність — загальне надбання народу України, нахабно захопили створене нелегкою працею декількох поколінь національне багатство.

Внаслідок цього 90 відсотків загальнонародної, загальнодержавної власності опинилося в загребущих руках так званих «нових українців», які становлять не більш як 1,5 відсотка населення. Вони узурпували 85 відсотків основних виробничих фондів, на яких виробляється понад 70 відсотків промислової продукції. Від такої «прихватизації» до державного бюджету надійшло лише 8,7 млрд. гривень, а розкрадено основних засобів виробництва на суму більш як 600 млрд. гривень (без обліку показників 2004 року).

У цьому є показовий приклад «приватизації» донецько-дніпропетровськими кримінально-олігархічними кланами металургійного комбінату «Криворіжсталь» — гордості вітчизняної промисловості. Лише 2003 року це найбільше підприємство перерахувало в бюджети всіх рівнів майже 3 млрд. гривень. А цього року «Криворіжсталь» продали, а точніше, віддали за символічну ціну в 4 млрд. 260 млн. гривень. Можна сказати, що якщо раніше ми знали, «як загартовувалася сталь», то тепер дізналися, «як продавалася сталь».

І тепер уже кожному зрозуміло, що приватизація, яка проводилася під приводом «роздержавлення» і «пошуку ефективного власника» за рецептами Міжнародного валютного фонду, не привела ні до підвищення ефективності використання власності, ні до підвищення життєвого рівня людей. Більше того, запущено механізм розвалу справді могутньої та стабільної економіки України, що нині, по суті, набула напівколоніального статусу і перейшла в розряд найвідсталіших країн «третього світу».

І тепер уже кожному зрозуміло, що хоча б якими начебто благими намірами прикривалися добродії правителі, ці новоявлені власники «заводов, газет, пароходов», приватизація, жорстока перманентна боротьба за власність та її переділи — це головний спонукальний мотив, прихована ідеологія їхнього приходу до влади, це основний інструмент і засіб руйнування засад так ненависної їм Радянської влади і соціалістичного способу господарювання.

Чинна влада не продемонструвала, та й не могла за своїм окупаційним характером продемонструвати, зваженого, системного підходу до розв’язання жодної проблеми, не провела з позитивними результатами в інтересах народу жодної реформи. Уся її діяльність спрямована лише на одне — збагачення, збагачення і тільки збагачення.

Така злочинна державна політика правлячого режиму призвела до зупинки тисячі заводів і фабрик, закриття шахт, знищення села. Матеріально-технічна база відпрацювала свій амортизаційний ресурс на 75—80 відсотків і країна наближається до повної деіндустріалізації. У катастрофічному стані перебувають системи освіти й охорони здоров’я, культура і наука. Безробіття становить більш як 40 відсотків. Сім мільйонів наших співвітчизників виїхали на заробітки за кордон. Заробітна плата, пенсії і стипендії не забезпечують елементарних потреб.

Люди практично не живуть повноцінним життям, а тільки намагаються хоч якось вижити. Сотні тисяч бомжів і безпритульних дітей, котрі у пошуках їжі порпаються у смітниках, злидарюють, поповнюють лави потенційних злочинців і секс-рабинь. За останні 13 років населення країни зменшилося на 5 млн. осіб і щодня скорочується на тисячу. Різко скоротилася середня тривалість життя. У наш дім прийшли бідність, хвороби, висока смертність...

І все це — в мирний час! І все це — в центрі Європи, у ХХІ столітті! Навіть офіційна статистика свідчить, що правлячий режим за роки незалежності зробив з нашою країною те, що не змогли зробити вороги, фашистські окупанти за роки запеклої війни.

Для порівняння: якщо в Радянській Україні в 1990 році частина валового внутрішнього продукту на душу населення становила 5 тисяч 600 доларів США, то в незалежній Україні в 2003 році — 1 тисячу 31 долар, тобто більш як у 5 разів менше. Ну а борговий зашморг уже досягнув півтора ВВП і стане ярмом для наших дітей, онуків і правнуків.

Приватизація по-українськи стала гірким і сумним уроком капіталістичного господарювання для всього українського народу, за який будуть розплачуватися не лише нинішнє, а й наступні покоління.

У результаті в Україні встановився політичний режим, який ми називаємо кримінальним-олігархічним: влада і власність злочинними діями узурповані й перебувають у руках декількох багатих і впливових людей і родин, що згрупувалися в кілька галузевих і регіональних кланів. Маємо замкнуте коло: «чия влада — того власність, а чия власність — того влада». Водночас політика криміналізувалася, кримінал політизувався. Це ще раз підтвердило слова французького мислителя ХІХ століття П’єра Прудона, що «приватна власність — це крадіжка».

Це призвело до того, що переважна більшість населення — 90 відсотків — перебуває за межею бідності. А різниця в доходах між 10 відсотками найбагатших і 10 відсотками найбідніших становить, за експертними оцінками, від 30 до 40 разів, тоді як у розвинених країнах — від 3 до 5 разів.

Вважаю, що продовження такого небезпечного політичного і соціально-економічного курсу, остаточне «розтягування» загальнонародної, загальнодержавної власності призведе до руйнування власне засад цивілізованого існування Українського народу і Української держави, до руйнування фундаменту національної безпеки.

Адже коли ми говоримо про державний суверенітет, політичну та економічну незалежність України, то розуміємо, що наріжним каменем, їх основою є природний, фінансово-економічний і матеріально-виробничий потенціал країни. Звичайно, важливе значення мають й інші чинники, насамперед людський. Разом вони становлять фундамент національної безпеки держави. Але все-таки ключову, системотворчу і бюджетонаповнювальну роль відіграє власність — історично розвиваються суспільні відносини, що характеризують приналежність засобів і продуктів виробництва і розподіл цього матеріального багатства суспільства між його членами, тобто визначеними фізичними чи юридичними особами.

Зрозуміло, що власність, її різні види і форми залежать від рівня розвитку і характеру продуктивних сил, є економічним базисом юридичної та політичної надбудови суспільства, умовою суспільного прогресу. У більшості країн визначальне значення має державна власність на базові галузі промисловості і стратегічні виробничі об’єкти. А також колективна (акціонерна, кооперативна, комунальна, громадських організацій тощо) чи індивідуальна приватна власність, успадкована чи зароблена (нажита). Ще Адам Сміт, відомий економіст XVІІІ століття, писав, що «найсвященнішим і найнедоторканнішим правом власності є право на власну працю, тому що праця є первісним джерело будь-якої власності взагалі».

Виходячи із вищезазначеного, перед народом України стоїть невідкладне завдання виходу з глибокої політичної та соціально-економічної кризи і пошук шляхів національного відродження. І визначальне значення в формуванні структури реалізації конституційного права громадян на власність, підвищення їх добробуту, зміцнення економічного й оборонного потенціалу країни має націоналізація.

Як відомо, націоналізація — це захід держави із захисту національних інтересів, унаслідок якого майно, що перебуває в приватній власності, відчужується у власність держави на підставі спеціального акта державного органу. Зазвичай націоналізацію здійснюють стосовно галузей і виробництв, які мають стратегічне значення і потребують значних і довгострокових вкладень, що даватимуть відчутну віддачу в державний бюджет.

Зрозуміло, порядок націоналізації має визначати закон. Водночас націоналізацію не треба плутати з реприватизацією, під час якої майно переходить у власність держави тимчасово, щоб потім знову стати об’єктом приватизації.

На жаль, проблематика націоналізації недостатньо розроблена у вітчизняному законодавстві, в якому дотепер немає відповідного закону. Отож життєва потреба виходу країни зі створеної горе-реформаторами гострої та затяжної соціально-економічної кризи змушує невідкладно порушити питання про націоналізацію на законодавчому рівні.

На мій погляд, необхідність націоналізації саме базових галузей народного господарства можна обґрунтувати декількома головними причинами.

Перша причина. Це незаконність присвоєння загальнонародної власності приватними особами.

Річ у тім, що за радянських часів державна власність відповідно до Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки розглядалася як загальнонародне надбання. А надбання народу юридично не може бути привласнено, розділено, продано, приватизовано чи в інший спосіб відчужено без згоди самого народу. Тому Закон України від 24 жовтня 1990 року про призупинення дії глави ІІ «Економічна система» Конституції УРСР, що відкрив шлях до приватизації, є юридично нечинним, тому що він суперечить принципу народного суверенітету, відповідно до якого єдиним джерелом усієї влади є народ.

Принцип народного суверенітету затверджує власне невідчужуване право народу на владу. А влада всіх державних органів, включаючи парламент, — похідна від народного суверенітету. Держава є представник, управитель, слуга народу і відповідальна перед ним. Вищі державні органи набувають своїх повноважень і користуються ними за умови довіри і схвалення більшості громадян країни. Тому під час вирішення таких доленосних питань, як про соціально-політичний устрій, про загальнонародну власність, про війну і мир, про територіальну цілісність країни, про державні символи та інші, державна влада зобов’язана одержати підтримку і схвалення народу.

Отож доля державної власності як загальнонародного надбання мала вирішуватися не законами і постановами Верховної Ради, а самим народом через таку демократичну форму волевиявлення, як референдум. Але саме цього не допустила злочинно-фарисейська кліка Кравчука, яка в 1990 році стояла біля джерел реформування України. За спиною народу вона підло вирішила долю трильйонної власності, що належить всьому народу і яка годувала його протягом десятиліть.

Разом з відібранням у народу України власності та без його згоди в країні було кардинально змінено політичний лад — зруйновано соціалістичний і встановлено капіталістичний. Відбувся широкомасштабний, глибоко продуманий, зрадницький план обману народу, відбулася державна зрада, відбувся антиконституційний переворот.

Отже, ліберальні реформи в Україні розпочалися 1990 року з грубого обману народу, до того ж обману в докорінному, визначальному питанні всього державного, народногосподарського життя — питанні про власність. Тому правомірна вимога про повернення народу його загального надбання — власності на найважливіші бюджетонаповнювальні базові галузі промисловості.

Друга причина. Необхідністю націоналізації є незаконна, несправедлива і нелегітимна концентрація права власності на базові галузі промисловості в руках обмеженого числа приватних осіб.

Після опублікування даних про те, хто і чим володіє в Україні, стало загальновідомо, що базові галузі промисловості перебувають у руках декількох десятків приватних осіб, об’єднаних у клани, що володіють контрольними пакетами акцій найбільших підприємств у найприбутковіших галузях і які одержують мільярдні доходи за рахунок захопленої ними загальнонародної власності.

Не можна змиритися з тим, що багаті природні ресурси, корисні копалини, нафта, газ, метал, земля, хімічна промисловість, енергетика, алкогольно-тютюнове виробництво тощо, що належать всьому народу України, привласнені і їх продовжують привласнювати групи ділків, які збагачуються за рахунок прибутку з власності, що належить всьому народу.

Водночас варто зазначити, що «прихватизатори» діють за піратським принципом: «Відібрати і поділити». Справді, у народу відняли і між собою поділили, а тепер затіяли міжкланову війну за народну власність, яка їм не належить. Навіть на президентських виборах влаштували олігархічний «междусобойчик», головна інтрига якого полягала в тому, щоб під виглядом начебто турботи про благо народу перерозподілити вже поділену народну власність між старими і новими кланами. Гривневі мільярдери захотіли стати доларовими мільярдерами. Ось і вся вистава.

Ця волаюча несправедливість настійно вимагає інвентаризації і націоналізації провідних галузей економіки.

Третя причина. Необхідність націоналізації базових галузей господарства спричинена повним розвалом промислового і сільськогосподарського виробництва в Україні за останні роки внаслідок так званих радикальних ринкових реформ.

За десятком найважливіших показників виробництво в Україні знизилося до рівня 20-х, 30-х, 50-х, 60-х і 70-х років і перебуває на рівні слаборозвинених країн «третього світу». Сором і ганьба!

Хотілося б звернути увагу на виробництво сільськогосподарської продукції в Україні і найрозвиненіших капіталістичних країнах у 1989—1990 роках порівняно з 2003 роком (на душу населення в кілограмах).

Як бачимо, якщо раніше виробництво, а отож і споживання основних продуктів харчування в Україні було на рівні провідних країн світу, а за деякими показниками навіть вище, то торік показники нашої країни порівняно з 1989—1990 роками різко знизилися.

Відродження вітчизняної промисловості неможливе без державного інвестування. Але де взяти кошти, якщо прибуток від базових галузей промисловості привласнюється декількома десятками новоспечених багатіїв, які спритно обдурили свій народ.

Олігархи безсовісно і цинічно «доять» ці галузі, позбавляючи людей можливості підвищення рівня та якості їхнього життя. А якщо повернути ці багатства на користь усього народу, то відродження країни, її промисловості, сільського господарства, науки і культури, освіти, охорони здоров’я, оборонного потенціалу можна істотно прискорити.

Показовим у цьому плані є приклад Білорусі, яка в умовах мізерних ресурсних можливостей і економічної блокади з боку західних країн уже перевершила рівень розвитку виробництва 90-х років. А все тому, що її базові галузі перебувають у розпорядженні всього суспільства і «працюють» на бюджет держави, а не на гаманець олігархів.

Четверта причина. Необхідністю націоналізації базових галузей промисловості і повернення їх у надбання всього народу є волаюча бідність і навіть убогість переважної більшості населення.

Адже до чого дійшло — країна, яка у 1989—1990 роках виробляла по тонні зерна і тонні металу на особу, у результаті ліберальних реформ змушена приймати програми подолання бідності. І це не дивно. Коли в 1991 році реформатори по-зрадницьки захопили владу в Україні, її бюджет становив 52 млрд. доларів США, а на 2005 рік планується в сумі 18 млрд. доларів. З таким бюджетом бідність і злиденність народу неминучі. Збільшити бюджет у кілька разів за короткий час можна лише за рахунок повернення в користування всього народу базових галузей промисловості.

Отже, для ліквідації бідності та злиденності за життя нинішнього покоління необхідна негайна націоналізація базових галузей.

П’ята причина. Необхідність націоналізації базових галузей народного господарства зумовлена проблемою гарантій перспектив її розвитку і здатності забезпечити свою політичну й економічну незалежність, свій державний суверенітет.

Тільки економічно сильна держава, що володіє базовими галузями промисловості, може захистити інтереси національного виробника, забезпечити пріоритет розвитку вітчизняної економіки перед зовнішньоекономічною інтервенцією в умовах глобалізації.

Базові галузі промисловості, що гарантовано наповнюють бюджет, мають становити народне надбання. Це насамперед видобуток корисних копалин і їх переробка, хімічна промисловість, машинобудування, енергетика, земельні ресурси, транспорт, дорожнє будівництво, підприємства переробної промисловості, включаючи алкоголь і тютюн, які забезпечують продовольчу безпеку країни, а також інші галузі, що їх законодавець зарахує до галузей загальнодержавного, загальнонародного інтересу.

Шоста причина. Необхідністю націоналізації базових, найприбутковіших галузей промисловості є масовий відплив капіталу за кордон.

Зароблені в Україні, до того ж саме в базових галузях, мільярдні кошти течуть в офшори, замість того, щоб інвестувати економіку нашої країни. Жодна держава, яка поважає себе і суверенітет свого народу, не дозволить своєму вітчизняному капіталу безкарно йти за кордон, тому що це цинічний грабіж власного народу. Націоналізація базових галузей промисловості рішуче поверне основні фінансові потоки в економіку України, а не на збагачення вітчизняних рантьє, що живуть на відсотки-дивіденди від награбованого у власного народу капіталу.

Крім того, уряд повсякчас бідкається, що нині 40—50 відсотків економіки працює в «тіні», тобто оминає бюджет. Націоналізація різко скоротить тіньовий капітал до 10—15 відсотків, тому що основна його частка формується в сфері базових галузей промисловості. Ми не можемо змиритися і з тим, що в Україні мільйони людей потребують поліпшення житлових умов чи взагалі бездомні, а окремі нувориші будують чи купують собі мільярдні хороми, палаци і «хатинки» за кордоном.

Сьома причина. Необхідність націоналізації базових галузей народного господарства спричинена проблемою концентрації та мобілізації ресурсів країни на вирішення найважливіших стратегічних завдань розвитку України, можливості вести на рівних конкурентну боротьбу на світових ринках.

В умовах глобалізації і нахабних спроб імперіалізму США створити однополюсний світ під своєю гегемонією кожна країна буде змушена робити вибір між національним суверенітетом і жалюгідною долею сателіта США.

Ще раз підкреслю, що доля України як політично й економічно незалежної суверенної держави буде прямо залежати від того, в чиїх руках перебуватимуть базові галузі народного господарства. Якщо вони будуть у руках транснаціональних компаній (ТНК), то Україна ніколи не стане цілком незалежною і повноправно суверенною країною. Слід зазначити, що вже нині величезні частки національної власності захоплено іноземним капіталом. Необхідно терміново, поки ще не пізно, повернути народу України його головне надбання, що належить йому, величезне багатство — базові галузі промисловості.

Водночас потрібно підкреслити, що йдеться не про націоналізацію сфери обслуговування, торгівлі, легкої, харчової промисловості та інших галузей, що не входять до переліку базових.

Історія свідчить, що всі провідні країни світу в екстремальних кризових ситуаціях чи в інтересах розвитку своєї економіки для досягнення воєнно-стратегічних чи фінансових цілей вдавалися до націоналізації окремих сфер, галузей народного господарства. Однак націоналізація завжди мала і матиме різний соціально-економічний і політичний зміст залежно від того, ким, коли й у чиїх інтересах вона здійснюється.

Сьогодні провести в Україні націоналізацію базових галузей для того, щоб в одних олігархів забрати, а іншим передати — було б найгрубішою, найцинічнішою стосовно народу політичною помилкою. Тому що це для народу і для суспільства загалом було б простим і порожнім переділом власності всередині правлячого класу, не розв’язувало б основного соціального, класового питання — вирішення конфлікту між працею і капіталом.

На мій погляд, прогресивна лише та націоналізація, яка не лише зумовлена потребами розвитку продуктивних сил, а і проводиться в інтересах усього суспільства. Націоналізація великих підприємств і цілих галузей промисловості покаже непотрібність олігархії як соціального управлінського шару. Суспільство за допомогою державного управління базовими галузями промисловості може цілком обійтися без приватного капіталу в цій сфері.

Звичайно, націоналізація при капіталізмі не знищує капіталістичний характер продуктивних сил, виробничих відносин, тому що буржуазна держава за своєю суттю — це капіталістична машина, сукупний капіталіст. Однак навіть у цих умовах націоналізація дає суспільству величезні переваги в розвитку економіки, у розв’язанні соціальних проблем, у політичному контролі держави з боку суспільства.

Варто враховувати, що при капіталізмі необхідно розмежовувати велику і дрібну, особливо дрібну трудову приватну власність на засоби виробництва. Якщо велика приватна власність має нетрудовий характер, харчується експлуатацією чужої праці і підлягає націоналізації як невигідний тягар для суспільства, то дрібна трудова приватна власність повинна підтримуватися й одержувати всіляке сприяння з боку держави. Однак держава лише в тому разі може істотно допомогти малому і середньому бізнесу, якщо сама має у своєму розпорядженні необхідні фінансові та матеріальні засоби.

Саме необхідність мобілізації економіки на вирішення загальнонаціональних завдань викликала до життя втручання держави в розвинених капіталістичних країнах у формі націоналізації. Ще в ХІХ столітті націоналізацію великих приватних підприємств здійснили у Франції, Великій Британії, Бельгії та інших державах Західної Європи. Після закінчення Другої світової війни націоналізація базових галузей промисловості набула масового характеру. У Франції було націоналізовано вугільну промисловість, усі великі підприємства з виробництва електроенергії і газу, автозаводи Рено та авіамоторні заводи, інші стратегічні підприємства.

Частину промисловості і банків націоналізовано в Австрії. Націоналізація у Великій Британії, проведена у 1945—1951 роках, охопила вугільну, енергетичну і газову промисловості, підприємства зв’язку, транспорт і частину металургійних підприємств. Націоналізацію транспорту проведено в Японії та Канаді.

Націоналізація як чинник становлення і розвитку національної економіки і політичної незалежності практикується майже в усіх країнах, що розвиваються. Народи цих країн, їхня управлінська еліта, розуміють, що без націоналізації неможливо побудувати незалежну державність, подолати економічну відсталість, бідність і злидні.

Міжнародна практика свідчить, що навіть в умовах капіталістичного ладу націоналізація базових галузей промисловості — радикальний і конче потрібний засіб відродження зруйнованої економіки, виходу з кризового стану, гарантія швидкого та ефективного розвитку країни.

Сьогодні кожен розуміє, що національна незалежність може бути забезпечена лише інтенсивним інтелектуальним розвитком країни, освітою, високими технологіями і культурою виробництва. На вирішення цих завдань повинні бути мобілізовані і сконцентровані шляхом націоналізації всі основні засоби країни. Тільки націоналізація базових галузей промисловості, алкогольно-тютюнового виробництва, землі може розв’язати проблему бідності, загальної освіти населення, народжуваності дітей, забезпечення здоров’я кожному громадянину, комфортних умов життя в сфері житла, комунальних послуг, доступність кожному основних продуктів харчування і одягу, усього спектра необхідних життєвих благ людини.

На жаль, сьогодні в Україні не забезпечено і не гарантовано з боку держави жодного з конституційних прав громадянина і людини.

Важливим аргументом на користь націоналізації є і та обставина, що держава як розпорядник загальнонародного надбання стане відповідальною за забезпечення інтересів усієї нації, усього народу. Якщо за останні 15 років нас привчили до того, що на всі суспільні потреби держава відповідає «немає коштів», то націоналізація зламає цю негативну практику. Саме в державі акумулюватимуться кошти (за рахунок прибутку від базових галузей) для забезпечення найважливіших потреб суспільства.

Ще раз підкреслю, що в Україні достатньо засобів для забезпечення гідного життя кожного громадянина. Проблема полягає лише в тім, щоб їх раціонально відтворити і справедливо розподілити. Комуністи пропонують суспільству через націоналізацію, створення неподільного фонду загальнонародного надбання реальний суспільний проект, нову стратегію соціально-економічного розвитку, в якій враховано інтереси і суспільства, і кожної особистості. Усі інші варіанти і пропозиції наших політичних опонентів, засновані на приватновласницькій експлуатації базових галузей промисловості, — соціально несправедливі, грабіжницькі.

Одним з найголовніших питань, що виникають у процесі створення загальнонародного надбання, є проблема методів, способів, прийомів, засобів проведення націоналізації. Тут ми не повинні виходити за межі вимог Конституції України, все має робитися відповідно до закону, а якщо необхідно, то через прямий порядок волевиявлення народу — референдум.

Звичайно, виникає запитання: а чи було дотримано законодавства під час приватизації базових галузей промисловості, чи реалізовано повною мірою ті зобов’язання, які приватизатори брали на себе за умови передачі державної власності в приватну? Якщо законодавство і взяті зобов’язання не дотримані, то держава вправі вимагати свою власність назад. І це законна конституційна вимога.

Ще раз нагадаю: стаття 13 Конституції прямо вказує, що «власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

Отже, всі приватизатори, котрі так і не стали «ефективними власниками», більше того, зупинили підприємства чи скоротили виробництво, позбавили людей роботи, а отож і засобів до існування, повинні відзвітувати перед суспільством і державою за використання власності на шкоду людині і суспільству.

Про те, що в Україні є серйозні мотиви суспільної потреби в націоналізації, свідчать також проблеми масової бідності, хронічної заборгованості у зарплатах, відставання мінімальної зарплати від прожиткового мінімуму, розкраденої і розгромленої промисловості, системна криза господарства і багато інших чинників.