Якщо подивитися вглиб зовні успішного року, то цілком очевидно, що перед Кабінетом Міністрів і Нацбанком стояло двоєдине завдання: досягти вищого, ніж торік, зростання ВВП і нижчої, ніж торік, інфляції. Виконали перше (2003 року ВВП зріс на 9,4 відсотка) і провалили друге (2003-го індекс споживчих цін становив 108,2 відсотка). Що, власне, вплинуло на цінову динаміку на рівні виробництва і споживання?
Віжки сліпого потурання
Чимало політиків цінову аритмію пов’язували з виборами Президента, під які залучалися великі гроші, з надмірним зростанням монетарної маси і попиту на кредити, нестабільністю світових цін на нафту та з іншими важливими, проте, як на мене, не вирішальними чинниками. Темпи інфляції почали прискорюватися з квітня під впливом нестабільних світових цін на нафту і подорожчання м’ясопродуктів. (Ціни на м’ясо та птицю на цей час зросли на 5,5 відсотка проти грудня 2003 року.)
Уряд обрав шлях адміністративного протистояння ринковій кон’юнктурі та інтересам нафтотрейдерів і не визнав потреби імпортувати м’ясо і корми, згубно покладаючись на природне покращення у тваринницькій галузі у другому півріччі. Становище поліпшилося, однак не завдяки зниженню витрат на виробництво м’яса, а за рахунок інфляційного податку на громадян. Показово, що в жовтні уряд уже втретє (!) за два останні роки недооцінив потребу збільшити імпорт м’ясопродуктів та обмежити їх експорт — і це посилило інфляційні очікування наприкінці року, бо втрачені можливості обходяться економіці недешево.
У жовтні, коли річний вимір інфляції сягнув 11,7 відсотка, стало зрозуміло, що уряд програв боротьбу з цінами. Не усвідомивши природи цінової нерівноваги, він не міг її виграти апріорі.
В індустріальному секторі ціни, які зросли за 2003 рік на 11,1 відсотка, розгойдували, з одного боку, негативні наслідки стрімкої лібералізації, а з другого — некеровані процеси в економіці. Формального впливу держави на дві важливі складові собівартості продукції — енергоносії і транспорт — виявилося недостатньо для утримання інфляції через відсутність конструктивного діалогу з бізнесом. В економіці вже давно превалюють суб’єкти недержавної форми власності — більш як 80 відсотків промислового і 90 — сільськогосподарського виробництва в активі приватних підприємств. Отже, Кабінету Міністрів забракло належної кваліфікації (він і не прагнув її здобути. — Авт.) для того, щоб поліпшити управлінські функції за відсутності монополії держави на засоби виробництва. Уряд до кінця тримав віжки сліпого потурання великому бізнесу. Звідси — безпорадність, яку ми спостерігали під час кризових явищ у різних сегментах внутрішнього ринку: коксохімічному, добувному, зерновому, нафтопродуктів тощо.
Керувати великим бізнесом легше і прибутковіше, але потурання йому триває впродовж багатьох років. Потураємо, бо не маємо дієвого механізму законодавчого регулювання відносин. На тлі нехтування правами підприємців середньої руки, які протестували проти цього також у листопаді. До речі, саме цього місяця зростання оптових цін сягнуло річного піку у 2,2 відсотка, що, з одного боку, погіршувало перспективи конкурентоспроможності українського експорту, а з другого — програмувало цінову нестабільність на споживчому ринку в найближчому майбутньому.
Називати таку політику уряду продуктивною може лише невіглас. Або той, хто не розуміє, що економічному зростанню неабияк сприяли (і сприяють дотепер) високі ціни на зовнішніх ринках, занижений курс гривні і попит на кредити. До речі, в цивілізованих країнах саме малий та середній бізнес виробляють левову частку національного доходу. Боронь, Боже, я не применшую ваги великого бізнесу як активного учасника зовнішньоторговельних операцій, постачальника в країну валютної виручки, рушія економічного зростання. Зауважу лишень, до яких наслідків призвело сліпе потурання йому з боку уряду. Американські та прибалтійські банки почали закривати кореспондентські рахунки українських через недовіру до «чистоти» валютних операцій, які здійснюють їхні клієнти. Причина —відмивання коштів через офшорні компанії, яке набуло масового характеру ще до політичної кризи. Долар зникав з країни наїждженими каналами: купували акцію, скажімо, за кілька доларів, а продавали своїй офшорній компанії за кілька тисяч. Це ускладнило закупівлю по імпорту паливно-енергетичних та сировинних ресурсів, товарів інвестиційного призначення для багатьох тисяч українських підприємств. Сепаратистські заяви владних зверхників індустріального Сходу і деяких антигероїв України вже асоціювалися з сірником у пороховому складі. Здетонувало на депозитному ринку у жовтні. Нагадаю: у момент, коли реальні доходи населення вже стрімко скорочувалися, відплив гривневих депозитів громадян сягнув 4,8 відсотка (торік мали приріст. — Авт.). А «вибухнуло» вже на початку грудня, коли до політичної іскри, яка здебільшого сприяла дестабілізації на валютному ринку, додалися відверто помилкові рішення, як-то зниження процентних ставок за строковими депозитами в листопаді (на 5,7 відсотка). У грудні вже було зрозуміло, що інфляційний податок у країні за підсумками року буде істотно вищий за 10 відсотків.
За що боролися і як?
Запитай Миколу Азарова, чи сприяє тіньовий обіг розкручуванню цін, створюючи дисбаланс грошової і товарної пропозиції, він, мабуть, відповів би ствердно. Але нині йому не до того, бо стрімко скоротилися казначейські рахунки, надходження до загальнодержавного бюджету, ліквідність банківської системи. А відтак мова про реальну загрозу падіння товарної пропозиції до межі, за якою — черговий виток інфляції. У Кабінеті Міністрів нарешті помітили те, чого раніше не хотіли бачити. Високі оптові ціни не стимулювали виробника нарощувати випуск товарної продукції: номінальні ціни гарантували й без того високі номінальні прибутки! Інакше кажучи, інфляція гальмувала темпи економічного зростання, які й так з весни невідворотно вщухали. Уряд не помічав того, що оптова інфляція у другій половині року почала розряджатися у роздрібну, а відтак соціальний пакет, який мав поліпшити імідж провладного кандидата на президентське крісло, був вибухонебезпечний. Колишній Перший віце-прем’єр-міністр Микола Азаров наприкінці року публічно визнає, що економічних передумов для гарячкового і, зрештою, політично кон’юнктурного рішення щодо підвищення мінімальних пенсій до прожиткового рівня у вересні не було, хоч він і завізував його. Вже у жовтні поява на споживчому ринку колосальної маси готівки дестабілізувала становище на готівковому ринку валют. У листопаді комерційні банки спробували, було, зняти частину обмежень, але на піку інфляційних очікувань виникла чергова хвиля попиту на іноземну валюту. Бізнес почав виводити капітал з банківської системи. Довелося застосовувати безпрецедентні адміністративні важелі тиску на ресурсний та валютний ринки, щоб стримати подорожчання інвестиційного імпорту для економіки, яка, заробляючи країні на прожиття, повсякчас втрачала обігові кошти.
За що боролися, на те й напоролися? Щодо боротьби, очевидно, сильно сказано, бо неодноразовий перегляд облікової ставки у другому півріччі, що, природно, підігрівало інфляційні очікування, умови ломбардного кредитування (під заставу цінних паперів), навіть ініційована Нацбанком ефективна зміна правил гри на валютному ринку більше скидалися на пручання інфляції, аніж на рішучу боротьбу з нею. Адже спосіб, у який розв’язали казначейську «панчоху» в ім’я здобуття передвиборних симпатій пенсіонерів, шокував навіть студентів економічних факультетів. Соціальні виплати уряд здійснив здебільшого за рахунок надпланових коштів від приватизації, тим самим поглибивши дефіцит бюджету. Інакше кажучи, кращі індустріальні об’єкти, на кшталт підприємств «Укррудпрому» і «Криворіжсталі», безпардонно проїли. До того ж у найнесприятливіший для цього час, коли монетарна маса вже не відповідала товарній пропозиції, у момент стійких інфляційних очікувань, збурених суперечливим перебігом президентської кампанії. Перед банківською системою наприкінці року постав колосальний ризик втратити найвагоміший інструмент для протистояння інфляції — зростання вкладів населення. І хіба не природно, що перші в черзі на закриття або переоформлення гривневих депозитів у валютні стояли вкладники східних регіонів?!
Усепоглинаюча іржа
Але повернімося до цін. Ініційовані антиінфляційні заходи спрямовувалися на обмеження грошово-кредитної і бюджетної політики, що, зрештою, призводило до згортання виробництва і негативного впливу на фінансово-господарську діяльність підприємств, до високого попиту на гроші та розкручування їх тіньового обігу. Зростання цін на товари і послуги мало витратне підгрунтя і навдивовижу руйнівну силу. Так, наляканий торік зерновою кризою уряд мобілізував імпортерів на закупівлю великих партій пшениці за ціною 1200—1300 гривень за тонну. Сьогодні ціни на пшеницю істотно знизилися, через що великі підприємства не мають змоги продати перероблене борошно навіть за собівартістю.
Тепер прислухайтеся до того, про що каже нині генеральний директор АТ «Київенерго» Іван Плачков: люди припинили платити за житлово-комунальні послуги, щойно довідалися, що уряд збирається провести взаємозалік. Але для Плачкова відсутність платежів населення означає припинення поставок природного газу для роботи енергосистем узимку. Прислухайтеся до енергетиків, будівельників, металургів, машинобудівників, хіміків, транспортників, які сьогодні в один голос кажуть про зростання цін, котрі роблять виробництво і споживання дорогим задоволенням для споживача.
Проте ціни в державі зростали цьогоріч у руслі і всупереч чинному законодавству залежно від розміру собівартості продукції. Національна комісія з регулювання електроенергетики (НКРЕ), скажімо, накручувала ціни на електроенергію, необгрунтовано затверджуючи свої тарифи (за два роки роздрібний тариф збільшився майже вдвічі). А підтримувані НКРЕ інвестиційні програми для приватних обленерго обходилися споживачам у 300 мільйонів доларів, на які можна було провести ще одні президентські вибори. Міністерство транспорту переглядало свої тарифи на основі моніторингу експлуатаційних витрат, а вони з огляду на інвестиційні проекти Укрзалізниці влітку щомісяця додатково зростали до 2,5 мільйона доларів. Однак залізниця ініціювала чергове підвищення тарифів за використання рухомого складу, попри те, що це спричиняло подорожчання продукції добувних галузей і металургії. Липневу інфляцію здебільшого спровокувало зростання тарифів на електроенергію, тепло, міський транспорт.
Уже підраховано, що зі 140 видів платних послуг, які надають госпрозрахункові організації міністерств і відомств, 39, або 27,9 відсотка, не відповідали чинному законодавству. Хіба не зворушливо — вартість послуг санітарно-епідеміологічної служби зросла від минулої осені до нинішньої, за даними громадських організацій, удесятеро й більше(!), тож рентабельність деяких видів послуг цієї служби, за підрахунками тижневика «Бізнес», сягнула 1000 відсотків!
Згадайте, в лютому ми мали утричі меншу інфляцію, ніж у січні, але наприкінці року були вимушені встановити мораторій на зростання цін. А в лютому металургійна, хімічна, машинобудівна галузі блискуче закінчили 2003 рік — економічне зростання за два перші місяці сягнуло 9 відсотків. Позитивне сальдо платіжного балансу випереджало аналогічний показник попереднього року на 518 мільйонів доларів чи не вперше завдяки експорту товарів, а не послуг. Благотворний вплив економічного зростання та валютного курсу посилювало ілюзію монетарної збалансованості — Нацбанк емітував гривню, зміцнюючи свої резерви, Казначейство зосереджувало на своїх рахунках мільярди гривень... Водночас бурхливі темпи зростання оптових цін, які формували потенціал роздрібної інфляції на друге півріччя, нехтувалися. Цінова іржа у другому півріччі з’їла сотні мільярдів гривень суспільних доходів, які мали б задовольняти інвестиційний попит індустріального сектору економіки та АПК, унеможливити невідворотне зростання дефіциту бюджету, який віддзеркалює не що інше, як урядовий борг. І тепер усіх цікавить одне запитання: який буде лютий наступного року. Вже зрозуміло, що за будь-якого Президента і за будь-якого уряду він радикально відрізнятиметься від того, що ми мали цьогоріч. Він буде сніжний і морозяний, але вже інфляційний.
