На севастопольському телеканалі «Бриз» йшла передача, присвячена 60-річчю визволення України від німецько-фашистських загарбників. На екрані з’явилися кадри воєнної кінохроніки.
— Це ти! — схвильовано звернулася до чоловіка Лариса Іванівна Мураткіна.
— Ще й як може бути, — відповів не менш схвильований чоловік. — Я добре пам’ятаю, як військовий оператор знімав нас за роботою на спецкомбінаті № 1.
Наступного дня подружжя Мураткіних пішли до телевізійників «Бризу», де їм знову, вже повільно, прокрутили фронтову плівку. Затим переписали на відеокасету.
— На самому початку війни ми ходили вулицями, дивилися, щоб дотримувався режим затемнення, — згадує Олег Андрійович. — Скидали з дахів і гасили запалювальні бомби. І щоночі чекали ворожого десанту. Я вмів водити машину, і мене поставили супроводжувати машини із снарядами. Дуже пишався тим, що мені як супроводжуючому довірили табельну зброю.
Перший раз Олега поранили в 14 років. Швидко одужав і став працювати на спецкомбінаті — підземному заводі, на якому виробляли бойову зброю. Адже тоді все місто пішло під землю: і госпіталі, і школи, і дитячі садки розташовувалися у штольнях. Тоді і знімав військовий кінооператор.
Друге поранення в Олега було тяжке. Німці тіснили останніх захисників міста до мису Херсонес. Звідки морський транспорт під бомбардуваннями намагалися вивезти поранених, жінок, дітей. Від розриву ворожої бомби Олег дістав осколкове поранення у хребет і знепритомнів. Коли прийшов до тями, почув чужу мову.
Німці не розстріляли юного захисника Севастополя. Що було взяти з тяжкопораненого хлопчиська. Молодий організм упорався з важкими травмами. Метал із хребта Олега Мураткіна практично без знеболювання діставав головний лікар Богданівського артилерійського полку Семен Іванович Момот. Досвідченого медика німці випустили з табору для військовополонених і призначили головним лікарем цивільної лікарні — липнева спека загрожувала епідемією. Коли через місяць Олег став на милиці, вони вже разом працювали в підпіллі. Хлопець-каліка не привертав уваги німців, і Мураткін возив зібрані в Севастополі гроші, золоті годинники і каблучки, щоб виміняти їх у відносно спокійному Мелітополі на жовті «аусвайси» для потрібних людей. Багато підпільників з такими документами, які підтверджували лояльність до німецької влади, вільно пересувалися Кримом, улаштовуючи засідки ворогові в найнесподіваніших місцях.
Відтепер чудова знахідка кадрів воєнної кінохроніки поповнила літопис династії Мураткіних. Сам адмірал Нахімов нагороджував прадіда Олега, коли той йому під час першої оборони Севастополя 1854 року доставив французького офіцера.
— З легкої руки Нахімова ми і Мураткіними стали, —сміється Олег Андрійович. — А до того були Соловйовими. Це сталося тому, що прадід мій — матрос Петро Соловйов — був дуже спритним, смаглявим і на турка скидався. Тож свої і дали йому прізвисько Муратка. Він швидко вивчив турецьку мову і занадився в розташування до французів на розвідку ходити. Адже вони турецької мови не знали, ось і пішов один довірливий французький офіцер за турком, який дуже жестикулював і шваркотів незрозумілою мовою. Ось отут француза і схопили, а коли Нахімов запитав, хто придумав і здійснив операцію із захоплення офіцера із ворожого стану, матроси хором відповіли: Муратка. Павло Степанович поцілував кмітливого матроса і наказав до нагороди представити. Так у нагородних документах і написали Мураткін Петро. Куди вже потім було подітися? Так і стали Мураткіними.
Батько Олега теж воював у Першу світову на підводному човні «Щука».
За воєнні подвиги севастопольського підлітка було нагороджено медаллю «За оборону Севастополя». Нагорода знайшла його тільки 1984 року. І всі ці роки Олега Андрійовича мучила образа, чому його обійдено пільгами учасника бойових дій.
«Слава Богу, справедливість перемогла, коли Верховна Рада України підвищила статус жителів обложеного Севастополя», — каже ветеран. Після війни Олег Андрійович вивчився на інженера, обіймав високі посади, нині на пенсії, пише наукові статті, на зустрічах з молоддю розповідає про колишнє, незабутнє.
Севастополь.
