Покійний уже Микола Шостак так і не дізнався, чим скінчилася історія, що трапилася з ним літ тридцять тому. Якось їхав він своєю машиною через Васильківку, це кілометрів за сто від Дніпропетровська, поспішав на станцію Чаплино. Аж бачить — голосує» жінка. І щось у ній було таке, що Шостак загальмував.
— До Чаплиної довезете? — спитала вона. — І чи доїдемо туди за півгодини? Мені кров з носа треба встигнути на донецький поїзд.
Здається, Шостак так і не познайомився з жінкою. Просто у розмові дізнався, що її звати Надією Пилипівною. Микола запитав: «А чого так поспішаєте у той Донецьк, як на пожежу?»
— Гірше, — мовила жінка. — Спішу врятувати сім’ю свого сина.
Далі Шостак лише слухав. Син Надії Пилипівни рік тому закінчив будівельний інститут, одружився з однокурсницею Вітою. Вони оселилися в Донецьку, працюють, отримали квартиру. У сина все добре, його Віточка — золото, а не дружина. У них знайшлося перше немовля, синок, якого назвали Романом, на честь дідуся, себто чоловіка Надії Пилипівни.
А оце недавно Гена приїздив у гості — весь аж чорний. Розпив з батьком пляшку, чого за ним раніше не водилося, і заявив, що кидає Віту з дитинкою, знати їх не хоче...
З’ясовується, синок ні на Віту, ні на Гену не схожий — або грузин, або вірменин! Простити такої ганьби і зради Гена не може. Віта в розпачі, клянеться, що ні з ким йому не зраджувала. Одначе він не вірить.
Надія Пилипівна заплакала: «От і лечу тепер у Донецьк. Бо це не Віта, а я винна в усьому...»
І ось що далі розповіла Надія Пилипівна. За свого Романа вона заміж вийшла з великої любові. Роман її на руках носив. Та минув рік, другий і третій, а діток їм Бог не посилав. Роман не дорікав, але по очах Надя бачила: її вважає винною.
Знайома лікарка з Дніпропетровська порадила їй з’їздити в одну оздоровницю Кисловодська — там вилікують. Надія сказала про це Роману. Він дістав кілька сот рублів і наказав: бери і їдь!
Якби ж знаття, чим це обернеться! А в Кисловодську з жінкою трапилося те, від чого вона опісля і навтішалася, і настраждалася. Був там високий та гарний вірменин Ашот. Упадав та залицявся, очей з молодої українки не зводив. І вона не встояла. Коли повернулася додому, на радість чоловікові швидко завагітніла. Але що буде, коли народиться чорнявеньке дитинча, вочевидь не Романове? Навіть планувала, куди з ним податися, якщо Роман не захоче забирати додому. Але подруга-медсестра, котра першою занесла Наді у палату немовля, ще з порогу засміялася: «Та воно ж, Надійко, на тебе схоже. Копія!»
— А Роман полюбив синочка, щасливішого від нього батька я ще не бачила. Більше дітей у нас не було, і тільки я знаю, чому. А сина, схожого на мене, виростили разом. Був у мене, правда, момент... Як зараз пам’ятаю: Гена на відмінно закінчував школу, інші жінки заздрили мені. А я десь вичитала: гени чоловіка можуть датися взнаки у другому чи третьому поколінні. Знову не спала ночами: колись таємне стане явним — що я собі думаю? Але відігнала ці думки. Так ось і дожила до вчорашнього вечора...
Тут Надія Пилипівна спохватилася, бо їхали уже чаплинською вулицею, й дістала гаманця: скільки я вам винна?
— Ніскільки, — сказав Микола Шостак, вирулюючи до перону, де якраз спинився поїзд. — Але хочу вам порадити: розкажіть оце все сину та невістці так, як мені розказали. І вони вас зрозуміють. Усе буде гаразд, ось побачите...
...Колі Шостака давно уже, на жаль, нема. Але своїй дружині Ліді він ще тоді повідав про Надію Пилипівну. Ліда послухала та й забула. А три роки тому їздила на Донеччину до рідні. Додому поверталася електричкою. Навпроти сіли молодята: червонощока красуня-українка і — грузин або вірменин. Обоє світилися щастям. Коли хлопець вийшов покурити, Ліда спитала: в яких краях ти його причарувала?
— Не повірите, але мій Роман, хоч на вірменина схожий, але він український вірменин, — защебетала дівчина. І похвалилася:
— А у нас наступної неділі весілля. Оце їдемо до Романових бабусі і дідуся у село. Він їх любить і хоче, щоб вони зі мною познайомилися. Так що я їду на оглядини...
Ліда Шостак відразу пригадала ту давню історію, яку колись чула від свого чоловіка. І оце тільки недавно розповіла її мені.
Дніпропетровськ.
