Грінка з... цукром

Вінниччина. «Цукровий Донбас» уже видав на-гора 255 тисяч тонн солодких кристалів. Такої кількості стратегічної продукції тут не мали протягом семи останніх років. Тим часом три заводи ще продовжують переробляти буряки. Загалом планують отримати не менш як 260 тисяч тонн цукру.

Згідно із квотою, доведеною області на нинішній рік, цукроварні мають право продати на внутрішньому ринку 226 тисяч тонн солодкого піску. А що робити з рештою? Вінничани уже звернулися до Міністерства аграрної політики з проханням скоригувати «контрольну цифру». Сподіваються, обійдеться без проблем. Питання в іншому. Вітчизняний ринок цукру вже перенасичений продукцією. Проте солодких кристалів стане ще більше — Україна погодилася імпортувати 125 тисяч тонн сирцю. За таких умов, кажуть фахівці, не обійтися без експорту. Але останнім часом з Вінницької області не експортовано жодного кілограма цукру, повідомили на Могилів-Подільській митниці. До речі, митники навіть не можуть назвати ціну, яка склалася на сьогодні. Немає її в довідниках Державного інформаційно-аналітичного центру моніторингу внутрішніх та зовнішніх товарних ринків. Зате російські цифри відомі. За даними тижневика «Аграрная неделя», сусіди нині пропонують на експорт цукор по 497 американських доларів за тонну.

Нема експортних поставок — нема ціни, пояснили фахівці обласного управління зовнішніх економічних зв’язків. За їхніми прогнозами, у першій половині наступного, 2005 року очікується значне пожвавлення в торгівлі вітчизняним цукром на зовнішніх ринках, особливо у РФ. Росіяни готові брати саме бурякові кристали. Натомість відмовляються від пропозицій наших трейдерів купувати цукор із сирцю. Внутрішня потреба Росії у солодких кристалах — 6 мільйонів тонн на рік. Цілком імовірно, що дещо призабуті стежки до сусідів відновлять і вінницькі цукровари. На початку 90-х саме в Росію і Білорусь вони здійснювали найбільші поставки.

У нинішньому сезоні, як і торік, буряки в області переробляли 23 (із 31) цукроварні. Але якщо у 2003-му тільки 7 із них мали оптимальне завантаження, то нині таких — 17. Вони вже відпрацювали від 50 до 90 діб. Своєрідний рекорд встановив Крижопільський цукрозавод, котрий понад три місяці варить солодкі кристали і досі не закінчив виробничий сезон. Тут не тільки переробляють сировину, а й вирощують її. Те саме можна сказати про Браїлівський цукрозавод. Із 21 тисячі орендованих гектарів буряки вирощували на четвертій частині. Чому не засіяли більше? «Наука не дозволяє, — каже, всміхаючись, керівник підприємства, він же голова обласної асоціації «Поділляцукор» Микола Власюк. — Сіяти буряки на одній і тій само ділянці щороку не можна...»

На підприємстві, очолюваному Власюком, вирощувати для себе корені розпочали років п’ять тому. Відтоді впевнилися: цукрозавод, який лише закуповує сировину, покладаючись у всьому на її виробників, припускається невиправданого ризику. Треба плекати своє бурякове поле. Саме так було у старі часи: кожна цукроварня мала власну бурякову зону. Навіть господарства тоді називалися радгосп-завод. У цій справі годі винаходити велосипед.

— На превеликий жаль, — продовжує М. Власюк, — значна частина нинішніх власників цукроварень про сировину починають думати лише перед початком нового сезону. А треба робити це одразу після його закінчення: закуповувати якісне насіння, добрива, засоби захисту, тобто самому докладати рук і знань у справі вирощування коренів. Натомість дехто з нових господарів каже, мовляв, я не агроном, мені дайте сировину і я зварю цукор.

Саме вони, уточнив співрозмовник, образно кажучи, залишилися з носом і підраховуватимуть чималі збитки.

В асоціації «Поділляцукор» стверджують, що економічні показники підприємства дуже залежать від того, хто є власником і господарем. На підтвердження наводять приклад із Жданівським цукрозаводом, який тривалий час залишався, як мовиться, на голодній пайці. Аж доки не прийшов тямущий власник. Відродження жданівці розпочинали з 50 тисяч тонн «власних» буряків. Цього року з орендованого заводом лану на кагатні поля доставили вже 116 тисяч тонн.

— Річ ще й у тім, — пояснює виконавчий директор асоціації «Поділляцукор» Леонід Козодой, — що лише 40 відсотків сільгосппідприємств краю економічно спроможні самостійно вирощувати цукристі. Адже ця технічна культура надзвичайно затратна. Тому тільки за умови об’єднання зусиль заводу і селян кагатні поля восени не пустуватимуть.

— Хоча державою встановлена «тверда» ціна на цукор — 2,37 гривні за кілограм, — каже Л. Козодой, — на початку сезону цукроваріння солодкий пісок йшов за 2,03 гривні. І така картина спостерігається майже кожен рік. Оптовики не дають більше — хоч плач. Цукровари змушені йти на поступки — необхідно розраховуватися з виробниками сировини, купувати пально-мастильні матеріали тощо. Тому й продають готову продукцію собі у збиток. Нині ціна сягнула вже 2,4 гривні за кілограм. Але ще дорожче цукор коштуватиме наприкінці весни — на початку літа. Зараз ним затоварюються ті, хто має намір, як це відбувається щороку, «наварити» солодкий прибуток.

Щоб уникнути таких стрибків, фахівці асоціації пропонують активніше запроваджувати пільгове кредитування цукроварень. Фінансової підтримки потребує і вирощування самої сировини. У нашій державі дотуються всі основні сільгоспкультури, крім цукристих. Чому?

До внуків у місто приїхала бабуся. «А ти привезла цукерку?» — запитує в неї малюк». «Ні! — відповідає та. — Але зараз я тобі її зроблю». Жіночка врізала окраєць хліба, на здивування онука намочила водою і густо посипала зверху цукром. «Бери, спробуй як смачно. Коли я була така, як ти, це був найсмачніший гостинець від тата, який варив на заводі цукор...»