На Львівщині повіяло духом дев’яностих років, коли регіон називали П’ємонтом революції. Політичні аналогії спонукають до роздумів і засвоєння уроків. Про це — розмова нашого кореспондента із соратником В’ячеслава Чорновола — доктором економічних наук, професором Степаном Давимукою. У 1990—1994 рр. він був головою виконкому обласної ради, представником Президента. Нині — начальник регіонального відділення Фонду держмайна України.
— Степане Антоновичу, спробуймо порівняти події початку 90-х років і нинішні. Що було? Що відбувається нині?
— Передусім відбулася своєрідна «реінкарнація» духу, політичної волі В’ячеслава Чорновола в особистості нинішнього національного лідера Віктора Ющенка. Пропоную інформацію для роздумів. Кілька років тому ми проводили соціологічне дослідження і поставили таке запитання: «Чи ви ідентифікуєте себе з радянською людиною?» Уся територія, яка проголосувала за Ющенка, ідентифікувала себе з радянською людиною в межах п’яти відсотків. А Луганська, Донецька області — в межах 25 відсотків. Висновок: серед народу відбулася консолідація Центральної, Лівобережної України із Західною. 1990 року тільки Західна Україна могла вчинити спротив зовнішньому насильству і твердо, відкрито висловити своє переконання. А тепер проти тотального насильства, організованого владними структурами, повстала вся староукраїнська етнічна територія.
— Отже, маємо об’єктивний суспільний поступ, незалежний від персоналій нинішніх кандидатів?
— Так. А якби вибори були чесні, то Харківщина, Херсонщина, Дніпропетровщина теж проявили б потяг до консолідації. Тільки Луганщина, Донеччина, Крим, на яких позначилася радянська політика, поки що віддалені від цих процесів.
— На початку 90-х років аналітики констатували: перша шеренга має неминуче впасти. Так і сталося. Один із шеренги — В’ячеслав Чорновіл — упав, на жаль, навіки. Що буде нині?
— Тоді Західна Україна була, в силу революційних обставин, ініціатором державних перетворень. Потужна активність Галичини дала свій результат. Нині проявився абсолютно новий чинник. Це — вплив молоді. Ми її останніми роками вважали за приземлену й меркантильну. Тим часом вона стала носієм правди і справедливості, особливої відданості Україні й демократії. Вона вийшла на передній фронт боротьби. В Європі це було. Наприклад, у Франції в 60-ті роки. Багатомільйонна «вулиця» стане основою нової України. Це — величезна сила, її не можна здолати. На це нове дивовижне явище владі слід звернути особливу увагу. А ще хотів би нагадати: за дітьми стоять батьки. І не дай, Боже, зачепити дитину...
— Повернемося до часів, коли ви очолювали облвиконком. Пригадуєте, скільки було докорів на адресу Чорновола: мовляв, його команда усунула професіоналів, на керівні посади прийшли люди без досвіду. Я вже нині почула від декого нарікання на кадрове політичне рішення обласної ради. Мовляв, знову повторюється старе...
— Сьогодні дуже важливим є аналіз процесів у світлі використання минулого досвіду. У 1988—1990 роки ми дуже чітко готувалися не лише взяти владу, а й утримати її, ефективно проводити реформаторські, реорганізаційні процеси в регіоні. Працювала велика команда під проводом Західного наукового центру, де ми займалися економікою, вивченням потенціалу краю, закордонного досвіду реформації. Ми розуміли своє призначення як плацдарму нашої революції. Ми розуміли, що на цьому плацдармі потрібно конструювати повноцінний фрагмент української держави — з відповідними реформами, атрибутами тощо.
— Якими були перші організаційні кроки нової влади на «острові свободи», як тоді називали Львівщину?
— Загалом це було досить культурно. Ми нікого не виганяли. Стара влада виділила нам приміщення. В кабінеті Чорновола фактично діяв цілодобовий штаб. На третьому поверсі був обком компартії, ми працювали на другому і четвертому. Наша позиція визначила лінію Народної ради у Верховній Раді. Народна рада хоч і була в меншості, але нав’язала свої рішення більшості. Були прийняті фундаментальні рішення про атрибути української влади, про час і про землю.
Нас, представників нової влади, критикували. Казали, що потрібно обов’язково використати тодішній кадровий потенціал. Скажу вже з позицій сьогодення. Тоді керівники підприємств і міністерств були пристосовані до адміністративної системи, вони не були менеджерами, не володіли ринковими механізмами. Тому більшість зійшла з арени.
— Але, згадаймо, траплялися випадки волюнтаризму, коли керівника змітав натовп, який діяв начебто від імені трудового колективу. Не можу забути Бориславський фарфоровий завод. Там директора буквально винесли. Прийшов авантюрист, збаламутив людей. Досі пам’ятаю синій ніс п’янички, якого старий директор звільнив, а новий запросив очолити охорону. А ще пригадую «крилатий» вислів одного керівника. Він сказав, що йому байдуже, якими лікарями є його підлеглі, аби лиш були патріотами.
— Схожа ситуація була на одному із заводів «Електрону». Нам довелося жорстко воювати із явищем, коли політичні амбіції підмінювали професіоналізм. Ми відновлювали звільнених керівників, виступали проти певних політичних обвинувачень. З точки зору сьогодення, скажу, що нам тоді треба було значно серйозніше здійснювати пошук молодих менеджерів.
Хочу повернутися до звинувачень, які лунали на адресу Чорновола і мою також. Мовляв, нові керівники не мають досвіду і тому — приречені. Тодішній перший секретар обкому компартії казав, що нова влада протримається лише сто днів. Але такі люди, як Чорновіл, брати Горині, котрі пройшли вишкіл політичної боротьби, глибоко вивчили демократичні засади західного світу і при цьому добре знали внутрішнє життя свого народу, були найбільш підготовлені до процесів демократизації і до впровадження цих механізмів в Україні. Я їх вважаю професіоналами вищого гатунку на той момент. Бо ніхто із партійних лідерів не був готовий до перемін. Вони виконували чітко визначені ролі у старій системі і не могли вийти за їх межі.
— Львів відіграв доленосну в Україні роль і після путчу...
— Ми «взяли» обком компартії на четвертий день після гекачепе. Трохи запізнилися. На жаль, багато документів було вже знищено. Але саме тоді на три дні взяв відпустку начальник секретного відділу обкому і він не встиг знищити перфострічки документів, які підтверджували роль партійних органів у організації гекачепе. Ми розшифрували їх і передали матеріали в Київ і в Росію — Борису Єльцину. Саме на підставі тих документів були заборонені компартії і в Росії, і в Україні.
У той час ми ухвалювали форсовані рішення, які утверджували демократичні засади. Згадайте рішення про департизацію, деідеологізацію підприємств, виробництва. Нині такі рішення вже не є актуальними. Але актуальним є утвердження загальних засад демократії — захист свобод, прав громадян. Примусове волевиявлення під час виборів відбувалося через керівників структур, призначених адміністрацією Президента. Людей під загрозою звільнення змушували до певних дій. Такий політичний вплив через кадрові рішення призвів до розмежування влади і народу. Утворилася прірва. Ця прірва, власне, й спричинила нинішні події. Нове покоління, виховане в незалежній Україні, виявилося спроможним до добре організованого виступу за громадянські права. Ще раз наголошую — це дуже фундаментальне явище.
— І все-таки після хвилі піднесення, після страйків настануть будні, копітка робота — в ім’я тої само демократії. Чи готове до них суспільство і молодь зокрема?
— Безсумнівно, важко буде відходити від ейфорії, від дивовижного почуття братерства, яке проявляється в масових акціях, і знову повертатися до індивідуального життя, до свого робочого місця. Я хотів би закликати всіх уже зараз виробляти план післяреволюційних дій. Щоб позитивний потенціал проявився у професійному житті. Щоб цей здобуток став фундаментом потужного особистісного росту кожної людини. А школа, яку проходять нині наші сини й дочки, залишиться з ними назавжди.
Розмову вела Оксана ТЕЛЕНЧІ.
Львів.
