42 роки тому через кризу, що спалахнула в Карибському морі, світ опинився на межі світової ракетно-ядерної війни. Сьогодні, коли розголошено архівні документи, пов’язані з подіями того часу, коли ще багато живих учасників операції, хотілося б повернутися до тих днів і частково встановити, як це було.

Одержуючи від Надзвичайного і Повноважного Посла Республіки Куба в Україні Хуліо Гармендія Пенья нагороду острова Свободи, луганські ветерани Карибської кризи вочевидь не почували себе героями. Скоріше за все, медаль немов би встановлювала справедливість, нехай навіть із запізненням у сорок років. У той час цим сивоволосим воїнам-інтернаціоналістам було ледве за двадцять і вони мало що знали про американо-кубинські відносини, коли сідали в трюми кораблів і відбували в невідомому напрямку. Вони були солдатами і виконували свій військовий обов’язок. Пізніше все побачили своїми очима і багато що зрозуміли.

Перебуваючи в Атлантиці, капітани кораблів мали відкрити секретні пакети

Після перемоги Кубинської революції острів перестав бути вотчиною США, і це дуже зачіпало амбіції американців. На Кубу покотилися санкції у вигляді економічної блокади. Розраховуючи на швидкий і успішний результат, американці послали на Плайя Хірон озброєну бригаду. Але кубинці розбили її буквально за три дні. Президент США Джон Кеннеді змушений був визнати: перемога має багато батьків, а поразка завжди стає сиротою. Визнавши тим самим своє фіаско в організації вторгнення на острів, Вашингтон, однак, не збирався відступати. Він готувався до інтервенції.

Тодішній лідер Радянського Союзу Микита Хрущов почав міркувати, як захистити дружню Кубу від практично невідворотної навали американців. Йому спало на думку встановити на кубинській території ракети середнього радіуса дії з ядерними боєголовками. Хрущов дуже розраховував на те, що присутність такої зброї остудить гарячі голови хазяїв Білого дому. 24 травня 1962 року на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Ради Оборони було заслухано доповідь міністра оборони Родіона Малиновського і прийнято рішення про початок операції з переправлення на Кубу радянських стратегічних ракет. Операція одержала кодову назву «Анадир» — за населеним пунктом на крайньому північному сході Росії.

Частини і підрозділи комплектувалися поспішно. Велика увага приділялася національності, дисциплінованості, моральним якостям і професіоналізму. Відбирали солдатів і матросів другого і третього років служби. З Луганщини для такого відрядження було відібрано близько 100 осіб.

— Після технікуму мене призвали до зенітної ракетної дивізії у Синельниковому Дніпропетровської області, —розповідає Володимир Олександрович Гетьман. —Прослужив уже рік, коли мене викликали в штаб для розмови. Потім на комісію. Я вирішив, що мене готують до підвищення по службі, але коли сфотографували в білій сорочці і краватці для документів, задумався. Одного разу вночі — тривога: терміново згорнути техніку і підготувати її до маршу. Їхали добу в невідомому напрямку, а коли ешелон зупинився, побачили море...

Під командуванням генерал-майора І. Стеценко було сформовано спеціальну ракетну дивізію. Транспортувати людей і техніку можна було лише морем. Але зробити це треба було так, щоб американці нічого не запідозрили. Тому для маскування створили легенду про нібито маневри, які було намічено на півночі, куди перекидалася техніка і жива сила. Для підтвердження легенди на борт суден вантажили лижі, теплий одяг. Ракети і військову техніку ховали в трюми, або камуфлювали під сільськогосподарські машини. Навіть капітани кораблів не знали кінцевого пункту морського походу. Уже перебуваючи в Атлантиці, вони мали відкрити секретні пакети, в яких їм було наказано відправлятися на Кубу.

Особовому складу, що розміщувався під палубою, довелось працювати в дуже важких умовах. Жара в середині корабля була нестерпною, незважаючи на те, що команда безперервно поливала палубу водою. Виходити наверх дозволялося лише на деякий час, групами не більш як 5—6 осіб. Розповідають, що в окремих випадках солдатів і матросів навіть приходилося переодягати у жіночий одяг.

Нам видали цивільний одяг...

— Коли ми прибули на судно, — згадує Володимир Петрович Кулибаба, — нам видали цивільний одяг. Рейс був довгим, було жарко. Нам сказали, що ми йдемо на Кубу з місією доброї волі, виконувати важливе урядове завдання.

— А нам повідомили, що на морі відбуватимуться маневри збройних сил країн Варшавського Договору, — продовжив тему Володимир Олександрович Гетьман. — Але перед тим, як пройти Босфор, видали цивільний одяг і наказали переодягтися. На морі ми були два тижні. Вони були дуже важкі. Ми знемагали від жари, і тільки коли вийшли у відкритий простір, на палубі спорудили басейн. Американські літаки над нами літали, але, схоже, нічого підозрілого не помічали.

Але американці відчули щось недобре у кількості суден, що різко зросла і тримала курс на острів. Їхні літаки оглядали і фотографували радянські кораблі, але бачили тільки влаштований маскарад. Коли прибули на Кубу, судна розвантажували тільки уночі, за посиленої охорони із суші і моря. Кожні дві години водолази занурювалися у воду, щоб оглянути корабельні корпуси і дно бухти. Остерігалися диверсій.

Усім радянським військовослужбовцем категорично заборонялося говорити російською мовою. Вони знали основні команди іспанською.

— Я прослужив на Кубі рік і весь цей час ходив у цивільному одязі. З населенням ми не спілкувалися, —розповідає Володимир Петрович. — Перші місяці мої батьки не одержували від мене листів, зверталися в військкомат, але там про мене теж не було жодної інформації. І тільки через три місяці мені дозволили написати додому.

— А мої батьки одержали від мене лист тільки через півроку, — приєднується до розмови Володимир Олександрович. — Мати навіть у Міністерство оборони зверталася. І отримала відповідь: ваш син перебуває у відповідальному відрядженні. Повернеться — напише.

Як свідчать документи того часу, з 24 жовтня американці офіційно оголосили про встановлення навколо Куби морського карантину, щоб не допустити проходження на острів нових зарубіжних кораблів. У південних портах США відбувалося зосередження десантних суден для висадження на Кубі 150-тисячного угруповання військ. Навколо острова концентрувалися військові кораблі американського флоту. Війна здавалася неминучою. З американської території в Мексику потягнулися каравани біженців, шосе заполонили автомобілі з будиночками-причепами. З’явилися величезні наметові містечка. Англомовне населення однаково проклинало і вашингтонських верховодів, і кремлівських лідерів, що довели світ до критичного стану. Свідки тих подій визнають, що в найтяжчі для кризи дні — з 24 по 27 жовтня — в радянських військах на Кубі, чисельність яких досягла майже 42 тисячі осіб, відчувалася напруженість, але паніки не було. Солдати й офіцери готувалися вступити в бій разом з кубинцями, а якщо доведеться відступати, були налаштовані вести партизанську боротьбу.

Голова Української ради воїнів-інтернаціоналістів «кубинців» Михайло Олексійович Лопатін розповідає:

— У відповідь на польоти американської авіації, що не припинялися над територією Куби, 27 жовтня було прийнято рішення застосувати зброю. Того дня радянська ракета збила літак-розвідник У-2, що летів на висоті 21 кілометра. Майже водночас кубинці знищили винищувач Ф-106. Здавалося, війни не уникнути. Однак у тодішніх керівників Кремля і Білого дому вистачило волі і мудрості, щоб не втягнути світ у безодню ядерної катастрофи. Кеннеді вистояв перед натиском своїх «яструбів» завдати удару по Кубі і радянським військам. Відступив і ініціатор операції «Анадир» Микита Хрущов. Привселюдно він заявив про готовність вивести радянські ракети з Куби за умови відмовлення американців від ідеї вторгнення на острів.

...Десятиліття учасники так званої ракетної кризи змушені були мовчати. Можливість сказати правду з’явилася в них тільки після розвалу Радянського Союзу. Уряд Куби не залишився невдячним. Усіх учасників тих подій було представлено до кубинської нагороди. Але на Луганщині з 92 її одержали тільки 36 осіб.

 

Луганськ.

P. S. Автор висловлює подяку генерал-полковнику Михайлові Лопатіну за надані матеріали.