Найсуттєвіше доповнення, яке щойно внесено в галузеву угоду профспілки металургів та гірників України з роботодавцями, стосується зростання заробітної плати. Про це повідомив голова ЦК профспілки Володимир Козаченко. Адже куди це годиться, вважає Володимир Іванович, що у нас оплата праці в собівартості продукції становить сьогодні лише 8 — 12 відсотків, а у більшості інших країн, котрі ми називаємо цивілізованими або розвиненими, 50 і більше відсотків?!
Однак зараз у металургійних регіонах майже в один голос кажуть, що немовби з оплатою праці людей вогненної професії нині все гаразд. Хоч каски від радості вгору підкидай. У Кривому Розі, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Запоріжжі чи Маріуполі, мовляв, металурги сповна задоволені теперішніми заробітками і тих самих роботодавців ладні мало не на руках носити. Але це, пояснює Володимир Козаченко, дивлячись від чого «танцювати». Коли від «середньої температури по шпиталю» — то одна річ. А якщо спробувати від «стартової», себто офіційно мінімальної вартості робочої сили, виходить справді інакше. Щонайменше, скільки одержує будь-який робітник у США за одну годину робочого часу, — це 2 долари. А у нас щонайбільше — 26 центів. Тож, як кажуть в Одесі, — дві великі різниці.
До речі, ще одна принципова новизна, внесена до галузевої угоди соціального партнерства. За наполяганням профспілки власники заводів, комбінатів та рудників (далі цитую за оригіналом) мають «зменшити кількість працюючих, які одержують місячну зарплату нижчу від прожиткового мінімуму у 2005 році на 20, а у 2006 році ще на 20 відсотків». Ясно, що й ця нова умова не випадкова. Вона теж на противагу отій середній зарплаті у галузі, якою там і тут поспішать навіть пишатися. Бо насправді виходить так, твердить Володимир Козаченко, що й на загалом «благополучних» підприємствах середні заробітки на брата зростають переважно за рахунок підвищення платні вищим посадовцям-керівникам, менеджерам та спеціалістам і аж ніяк не пересічним робітникам. Серед робітників, навпаки, зростає кількість тих, хто за місяць отримує набагато менше від прожиткового мінімуму. А в рівні прожиткового мінімуму якраз собака і зарита. Разом з Харківським інститутом праці та соціально-економічних досліджень профспілка металургів і гірників першою в Україні скрупульозно розрахувала справжній прожитковий мінімум людей, зайнятих у гарячому виробництві. То для горнових доменних печей, сталеварів і вальцювальників прокатних станів він сьогодні має сягати 2350 гривень. А для тих, хто тут працює в суміжних та допоміжних цехах, понад тисячу гривень на місяць. Отож зовсім не 386 гривень, як це встановлено державою.
Звідси й ті обов’язкові стандарти оплати праці гірників та металургів, котрі визначила і тепер відстоює профспілка. Від них вона й «танцює», не збираючись зупинятися. А мета зводиться до того, щоб уже наступного року тарифні ставки кваліфікованих робітників вищих розрядів та основних професій сягали не менш як 90 відсотків від реального прожиткового мінімуму. Це на залізорудних видобувних і збагачувальних підприємствах та на підприємствах так званих металургійних переділів. На всіх інших — не нижче, ніж 80 відсотків.
В обох випадках зарплата повинна перевищувати дві тисячі гривень на місяць. Що, погодьтеся, пристойно. Та робоча сила вже і не може коштувати у нас менше. Така її ринкова ціна. Дешевою праця людей просто не повинна бути — ось політика профспілки металургів та гірників України, яку вона не стала відкладати на «кращі часи».
 
Дніпропетровськ.