Із знаменитої Вільшаної, мальовничого сотенного містечка, оспіваного Тарасом Шевченком у «Гайдамаках», походить старовинний козацький рід Кличків. Місцеві довгожителі добре пам’ятають могутніх дідів — прадідів всесвітньо відомих спортсменів Віталія та Володимира Кличків.
До того ж вимовляють вільшанці їхнє прізвище з наголосом на першому складі. Предки братів, переповідають, мали не лише міцну статуру, а й сильний голос.
Вони були близькими до гетьмана і відповідали на Січі, а згодом у козацьких слободах за скликання товариства. Тому й назвали їх Кличками. Досі є тут одне з урочищ — Склик. А один з хуторів («Голос України» торік про нього розповідав) — Кличкове.
З оповіді Пантелеймона Метика
У центрі Вільшаної з постамента грізним поглядом дивиться незламний Максим Кривоніс, вірний побратим, полковник Богдана Хмельницького. За народними переказами герой визвольної війни народився саме тут, на березі тихої Вільшанки. Цілий рік жив у містечку десятилітній Тарас, вісім років — його майбутній учитель і земляк — художник Іван Сошенко. Неподалік народився видатний композитор Олександр Кошиць... Жителі селища пишаються: он скільки українських лицарів сили і духу пов’язані своїм життям зі славною Вільшаною! Тепер ось, з гордістю додають, «знайшлися» брати Клички, сучасні народні герої, коріння роду яких міцно переплелося у вільшанській землі!
...Про історію, людські долі, тернисті її шляхи-дороги говорили ми з моїми супутницями, прямуючи на Моргунів хутір. Секретар сільської ради Ольга Василівна Щекотіхіна та колишній ветлікар Тетяна Степанівна Іваненко багато знали переказів старожилів про свій рідний край. На хуторі зустрілися з Пантелеймоном Романовичем Метиком, ветераном колишнього колгоспу, котрий добре пам’ятав діда Віталія та Володимира, Родіона Петровича Кличка.
— Але в селі називали його чомусь Арійоном, — пригадував наш оповідач. — Мій батько, Роман Юхимович Метик, 1900 року народження, сусідив з Кличками. На початку двадцятого століття у центрі Вільшаної, біля волості, жили з родинами два брати — Арофей і Петро. Вони доводяться прадідами Віталію та Володимирові. Брати були гречкосії. Мали землю, худобу, реманент. Здорові і кремезні були ті люди. І дуже совісні. Завжди допомагали убогим вдовам, сиротам.
...Наприкінці двадцятих почалася колективізація. Брати Арофей і Петро Клички не сприйняли «червоних» закликів і продовжували хазяйнувати самостійно. До їхніх осель зачастили активісти з комнезаму. Однак господарі не бажали відводити своїх коней та волів на суспільний двір. Їх визнали куркулями і силою забрали нажите чесною працею добро. У голод 1933 року загинув старший брат Арофей. На плечі Петра лягли турботи й про братову сім’ю...
— Після Арофея залишилося троє дітей — Іван, Параска і Євдокія, — вів далі Пантелеймон Романович. — У Петра було теж трійко: Арійон, Федір і Явдошка. Арійон, він мабуть-таки записаний правильно Родіон, перед 1941-м пішов у Смілу і служив у міліції. Востаннє я його бачив у війну. Він потрапив в оточення, тяжко захворів і жив з дружиною у батьківській хаті. Голодно і холодно було в ті роки. Кличко мав золоті руки і кравцював. Цим і заробляв на прожиття, — завершив розповідь Метик. Про подальшу долю свого односельчанина цей чоловік не знав. Він уперше почув і про його знаменитих онуків.
Коли я показала хутірському хранителеві історії фотоплакат, на якому зображено Віталія та Володимира, Пантелеймон Романович з подивом вигукнув: «Оцей старший — вилитий дід Арійон!» І вказав на Віталія: «Видко, й характер дідів — не здасться, хоч кров точи з нього! Справжній козак!» — дав оцінку хуторянин.
Тамара і Родіон
— Родіон Петрович Кличко оселився на нашій вулиці перед війною, — розповіла смілянська старожителька, колишня працівниця книгарні, Валентина Миколаївна Вербицька. — Він одружився з учителькою початкових класів Тамарою. Яка це гарна була пара! Він — чорнявий, високий, кремезний, вона — струнка, легка, мов хмаринка. Тамара мала чудовий голос і знала безліч українських народних пісень. Дружина Родіона говорила добірною українською мовою. Це для нас, дітлахів, було дивиною. Так вона привчала говорити й сина Володю...
У 1941 році Кличка, працівника смілянської міліції, направили на перепідготовку до Дніпропетровська. Тут його й застала звістка про війну. Міліціонерів почали готувати до передислокації і відправки на фронт. Тим часом Дніпропетровськ і околиці уже бомбували. Міліціонери, які рухалися у напрямку розташування радянських військ, потрапили в оточення. Більшість з них загинули, бо не змогли прорватися крізь вороже кільце. Кличко після кількох тижнів балансування між життям і смертю пройшов крізь свинцеві дощі і пішки рушив до Сміли...
— Коли Родіон Петрович постукав у вікно свого будинку, йому ніхто не відповів, — зі сльозами на очах переповідала Валентина Вербицька. — Всю його родину: Тамару, їхнього сина, батьків та її брата арештували німці і відправили до концтабору...
Переодягнувшись у цивільне, Кличко пішов шукати рідних. Живою він знайшов лише дружину. Володю, Тамариних батьків і брата нацисти розстріляли...
— Що вони, нещасні, пережили тоді, один Бог відає... — журливо хитала головою стара жінка. — Думаю, тільки безмежні Родіонові любов до дружини, сила волі і мужність допомогли їм вистояти і вижити. Більше двох років доглядав він напівживу Тамару у Вільшаній. Сам схудлий, хворий, але незламний, непохитний він переміг смерть.
Після війни Родіон Петрович Кличко, старший лейтенант, знову служив у Смілі, в міліції. В 1946 році у них з дружиною народився хлопчик. Його назвали Володею... Тамара заново вчилася посміхатися, співати для сина колискових пісень. Налагоджувалося життя, Володя ріс міцним, товариським, кмітливим хлопчиком. Та попереду на Кличків чекали нові нелегкі випробування долі...
З далекої Киргизії
— Мої батьки, Степан та Палажка Плахотні, жили поруч з Явдошкою Кличко — так цю жінку до самої її смерті називали у Вільшаній, — прилучилася до спогадів Тетяна Степанівна Іваненко. — Явдошка була рідною сестрою Родіона Петровича. Під час війни її забрали як остарбайтера до Німеччини. Вона пережила там тяжкі роки примусової каторжної праці. Повернулася з неволі і жила самотньо у батьківській хаті. Явдошка була неграмотною, і моя мама писала на її прохання листи братам — Федору та Родіону Кличкам.
Федір, тяжко поранений на фронті, потрапив до госпіталю аж у Киргизстан. Там дізнався про трагедію, що сталася у Вільшаній: його дружина загинула від рук невідомих зайд. Федір залишився жити в Киргизії і згодом запросив до себе й Родіона. Старший брат, в якого на той час було вже троє дітей і жилося дуже сутужно, погодився переїхати зі Сміли на нові землі.
— Аж до 70-х років, до її смерті, надходили Явдошці з Киргизії листи від братів та племінників, — продовжувала розповідати Тетяна Степанівна. — Ще й досі на горищі у мого брата Віктора Плахотнього є, мабуть, листи старших Кличків. Бо ось недавно знайшли конверта, надісланого з села Біловодського, з Киргизії...
Пригадували також мої співрозмовники, як у 60-х минулого століття приїздив на батьківщину у гості юний лейтенант, військовий льотчик Володимир Кличко, син Родіона Петровича. Високий, підтягнутий, дуже красивий. Дівчата не могли від нього відірвати очей. Та вибрав молодший Кличко сибірячку. Втім, походила його Надія також з давнього українського роду. У 1971 та в 1976 роках народилися у Кличків два сини — Віталій та Володимир, майбутні знамениті спортсмени, гордість України.
Черкаська область.
