Чи стане День прав людини святом в Україні?

10 грудня світ відзначатиме День прав людини. Я не є прибічником практики, коли у День інваліда згадують інвалідів, у День боротьби з бідністю —нужденних, 8 березня — жінок, а в День прав людини —проблему їх дотримання. Права людини повинні бути тим мірилом національного розвитку, демократії і прогресу, до якого ми так прагнемо. Права людини — це той компас, за яким щодня держава має звіряти свою діяльність у всіх сферах суспільного життя. Я хочу, щоб досягнення держави вимірювались не лише рівнем ВВП, зростанням якого у нас так люблять гордитися, а й рівнем забезпечення прав людини. Тим паче що через реалізацію, охорону і захист прав людини, а відповідно і через демократію, бо ці поняття в цивілізованому світі вважаються тотожними, пролягає шлях до реальної інтеграції України до європейського і світового співтовариства.

Для мене День прав людини вже традиційно є приводом підбити підсумки роботи комітету в царині прав людини впродовж року, що минає. Однак події останніх днів, які засвідчили, що український народ став активним суб’єктом політичного життя і вдався до руху опору за дотримання своїх прав, змусили мене внести корективи у заплановане. 10 грудня ввійшло в історію людства як день прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Цей доленосний документ став віхою планетарного масштабу, він немає аналогу. Унікальність Загальної декларації прав людини в тому, що впродовж 56 років її актуальність не втрачається. З її прийняттям розпочався процес розбудови міжнародної системи захисту прав людини. Питання дотримання прав людини перестало обмежуватися юрисдикцією окремої держави, воно стало турботою всієї міжнародної спільноти.

Загальна декларація прав людини стала фундаментом, так званою матрицею, для всієї подальшої міжнародної та внутрішньодержавної нормотворчості в галузі прав людини. Основоположні права людини знайшли свій розвиток і в універсальних міжнародних договорах, Пакті про громадянські і політичні права та Пакті про економічні, соціальні, культурні права 1966 року, і в регіональних угодах. Зокрема, в Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 року. Слід зазначити, що в міжнародних угодах права людини розтлумачені і деталізовані, а найголовніше —закріплені гарантії їх реалізації державою. Отже, норми міжнародних конвенцій в галузі прав людини після їх ратифікації стають обов’язковими для виконання. Окрім цього, з боку інституцій, що входять у міжнародну систему захисту прав людини, здійснюється контроль за дотриманням країнами взятих на себе зобов’язань. До таких інституцій належать: постійні органи ООН — Комісія ООН з прав людини, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Верховний Комісар ООН з прав людини та ін. Органи, що створено на виконання угод, укладених під егідою ООН: Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, Комітет проти катувань, Комітет з ліквідації расової дискримінації тощо. Спеціалізовані органи ООН —Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров’я, Міжнародна організація міграції, ЮНЕСКО.

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. І мало того — створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Зазначу, що наша держава є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН у галузі прав людини.

Високі стандарти прав людини, які сформульовано в Загальній декларації прав людини, були сповна закріплені в Конституції України. Верховна Рада України, яка репрезентує законодавчу гілку влади, послідовно працює над конкретизацією, «розкриттям» положень Конституції в галузі прав людини. Було прийнято базові закони у цій сфері: «Про громадянство України», «Про національні меншини в Україні», «Про імміграцію», «Про біженців», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Закони, що виписали механізм реалізації права на вільні вибори органів влади, свободу об’єднань у політичні партії та громадські організації, на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, на звернення громадян та інші. Законами встановлено соціальні стандарти та соціальні гарантії: прожитковий мінімум, мінімальну зарплату, мінімальну пенсію. Прийнято закони «Про Конституційний Суд України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Це дало змогу утворити нову для нашої держави інституцію —Конституційний Суд та запровадити посаду Омбудсмана. Маємо в доробку нові Цивільний, Господарський, Сімейний, Кримінальний та ряд інших кодексів.

Аналіз національного законодавства Укpаїни дає можливість констатувати, що на цей час у нашій деpжаві ствоpена достатня законодавча база щодо забезпечення пpав людини і гpомадянина. Водночас вжито значних заходів щодо формування механізму захисту прав людини, головним інструментом якого є судова система. Парламент прийняв пакет законів, що отримали назву мала судова реформа. Крім цього, вступ до Ради Європи та ратифікація низки європейських конвенцій, зокрема про захист прав людини й основних свобод, дали змогу нашій державі інтегруватись в європейську систему захисту прав людини. Для України стала обов’язковою юрисдикція Європейського суду з прав людини.

У нашій державі діє розгалужена мережа громадських правозахисних організацій. Вони здійснюють моніторинг дотримання прав людини з боку органів влади, реалізують навчальні та просвітницькі проекти, надають правову допомогу громадянам тощо.

Усе вищезазначене малює досить оптимістичну картину розвитку нашої країни як демократичної і правової. На превеликий жаль, на практиці ситуація виглядає так, що між задекларованим і дійсним утворилася прірва. Такий стан речей, як показують соціологічні дослідження, потягнув за собою критичний рівень недовіри громадян до органів влади. Порушення прав людини набули системного характеру у всіх сферах суспільного життя. Особливо це було відчутно протягом останнього періоду. І не випадково, адже цей рік проходить під знаком президентських виборів. Виборча кампанія стала серйозним іспитом на демократію, громадянську зрілість та повагу до прав людини. На моє переконання, цей іспит не змогли чи не захотіли здати ті, хто покликаний забезпечувати права людини. Під час виборів, коли рівень недовіри до влади міг трансформуватись у невтішні для неї результати, розпочався масовий наступ на фундаментальні права громадян — свободу слова, зібрань та вільне волевиявлення. Непоодинокими були випадки переслідувань та дискримінації осіб за їхні політичні переконання. Зокрема, відбувались арешти членів громадських організацій, виключення з вищих навчальних закладів студентів, перешкоджання проведенню зустрічей виборців з кандидатами, переслідування агітаційних груп за кандидатів, несанкціоновані обшуки, побиття та викрадення активістів виборчих штабів. Комітет, очолюваний мною, двічі приймав заяви щодо порушень прав людини під час перебігу виборчого процесу, в яких вказував на факти розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі, ескалацію напруження, інспірацію питань, що провокують розкол і деконсолідацію суспільства. Зокрема, таких, як надання російській мові статусу другої державної мови та запровадження подвійного громадянства. Ми застерігали, що це може призвести до непередбачуваних наслідків, до загострення стосунків між мовними та релігійними громадами, виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин. А постановка питання про запровадження подвійного громадянства несе загрозу державному суверенітету.

Особливо непокоїла комітет позиція центральних телеканалів УТ-1, «Інтер» та «1+1». Під час виборчого процесу вони працювали в умовах політичної цензури за так званими темниками, подаючи викривлену і необ’єктивну інформацію щодо учасників президентських перегонів та, порушуючи Конституцію і закони України, розміщували політичну рекламу, що містила ознаки розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі, заклики до громадянської війни та пропаганду фашизму. Забігаючи наперед, скажу, що ті гіркі зерна розбрату, що так щедро сіялися в душі наших громадян, нині підхоплені державними чиновниками, які вдались до дій, спрямованих на підрив державного суверенітету та територіальної цілісності України.

На жаль, ні ЦВК, ні правоохоронні органи впродовж всієї виборчої кампанії не реагували належним чином на антизаконні прояви. Навпаки, з боку окремих силових структур мали місце випадки нехтування своїми обов’язками, а подекуди і відверті провокації.

Цілком логічно, що авторитетні міжнародні організації такі, як ОБСЄ, ПАРЄ, прийшли до висновку, що виборча кампанія не була прозорою, справедливою і чесною та не відповідала демократичним стандартам. Але їх зауваження, що звучали і перед першим туром, і після нього, не враховувались, а навпаки — трактувались владними структурами та деякими політиками як втручання у внутрішні справи України. Багато критики щодо перебігу виборчого процесу звучало і з вуст громадських організацій та політичних діячів. Верховна Рада України розглядала десятки депутатських запитів до урядових структур та правоохоронних органів щодо усунення порушень під час виборчої кампанії. На жаль, влада демонструвала небажання враховувати зауваження та йти на діалог. Глуха стіна між владою і народом міцніла. І дуже символічним стало спорудження навколо ЦВК двометрового паркану. Мало того, перед голосуванням 31 жовтня ЦВК перетворився на неприступну фортецю. Безпрецедентна кількість спецпідрозділів, бронетехніки, водометів та вантажівок з піском, мали, на думку тих, хто прийняв таке рішення, сховати ЦВК від можливого гніву народу.

Такими діями влада заганяла себе в кут і наївно сподівалась, що український народ укотре стерпить наругу над собою. Але тривожним сигналом для влади і обнадійливим для становлення демократії в Україні стала, вже під час голосування в першому турі, наполеглива позиція громадян щодо відстоювання свого права голосу. Вона проявилась у їх масових зверненнях до суду і територіальних виборчих комісій з приводу включення до списків виборців чи виправлення наявних у списках помилок, активній присутності біля виборчих дільниць під час підрахунку голосів тощо. Переважна частина громадян не була байдужою до того, як проходив виборчий процес і відбувалось голосування. Вони зверталися до народних депутатів України, у виборчі штаби, у ЗМІ і повідомляли про випадки порушення виборчого законодавства, адміністративний тиск, що чинився на них з боку керівництва навчальних закладів, підприємств, організацій і установ. І все-таки влада, навіть після першого туру, коли було розкрито всі способи фальсифікації результатів голосування, не усунула виявлених порушень до другого туру. Цим самим вона цинічно знехтувала інтересами громадян та не забезпечила їх вільного волевиявлення, мало того, масштаби фальсифікації значно зросли. Нагадаю, що фальсифікація полягала у багаторазовому голосуванні одних і тих самих осіб за відкріпними талонами, для перевезення яких курсували десятки поїздів та автобусів, включенні у списки виборців так званих мертвих душ, виведенні зі складу дільничних комісій представників опозиційного кандидата. Голосування на дому, яке зазвичай застосовується для хворих і немічних, сягало за межі розумного. Наприклад, у Миколаївській області до 30 відсотків від загальної кількості виборців. На цих виборах було все — погроми дільниць, підпали, пошкодження та викрадення бюлетенів, ручки з чорнилами, що зникають. І, найстрашніше, розгул криміналітету, який за бездіяльності, а то і за безпосередньої підтримки тих, хто мав би забезпечувати правопорядок, правив бал на територіях кількох регіонів. Це Сумщина, Закарпаття, Донеччина, де були жорстоко побиті спостерігачі та кореспонденти опозиційних ЗМІ, які фільмували чи фотографували випадки порушень закону на виборчих дільницях.

Масштаби фальсифікацій, порушень виборчого законодавства та застосування адмінресурсу свідчать, що це були не дії окремих осіб, а узгоджена і скерована владою злочинна акція, спрямована на досягнення бажаних результатів виборів. Мене обурює не лише скоєний злочин проти виборчих прав громадян, а й брутальне втягування в злочинну діяльність десятків тисяч громадян України. Їх змушували чи заохочували стати співучасниками злочину. Хто і коли відповість за це?

За таких умов встановлення справедливих і чесних результатів виборів Президента України було неможливо. Підбиті Центральною виборчою комісією підсумки виборів Президента України не визнав цивілізований світ і найважливіше — їх не визнав український народ.

Загальна декларація прав людини велить: «Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля має виявлятися в періодичних і нефальсифікованих виборах, які потрібно проводити за умови загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування, або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування». Особливо хочу підкреслити, що прямо зазначається про нефальсифіковані вибори та свободу голосування. Конституція України, зокрема у статтях 38 та 71, містить норми прямої дії щодо права громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади і гарантії виборцям вільного волевиявлення.

Зневажання міжнародних зобов’язань та конституційного права народу обирати собі владу спричинило гостру політичну кризу в державі. Сотні тисяч наших співгромадян вийшли на вулиці, протестуючи проти фальсифікації виборів та спотворення їх волевиявлення. Таких масових протестів у новітній історії України ще не було. Більша частина громадян довела свою політичну зрілість і бажання мати владу, яка сповідувала б демократичні цінності. На цих виборах українці обирали не лише Президента. Вони обирали між двома світоглядами, двома шляхами розвитку держави. Між керованою демократією євроазійського зразка та європейською демократією, яка характеризується верховенством права, вільними ЗМІ, громадянським суспільством.

За ці дні громадянського опору відбулись потужні зрушення в суспільній свідомості, які можна характеризувати як усвідомлення громадянами власної гідності, своєї історичної ролі в будівництві демократичної держави. На майданах, площах і вулицях під дощем і снігом стоїть не електорат, не натовп, це стоїть український народ. Ми сьогодні маємо всі підстави говорити, що відбуваються активні процеси формування української політичної нації. Громадяни України, незалежно від їх етнічного походження, віросповідання, мови, якою вони розмовляють, хочуть одного: жити у вільній правовій державі, де права людини не порожній звук у вустах можновладців.

Акція громадянського спротиву потягнула за собою позитивну ланцюгову реакцію демократичних перетворень у країні. Це завдяки їй на наших очах міняється редакційна політика центральних ЗМІ. Йде процес очищення багатьох владних структур. Військовослужбовці, міліціонери, згадуючи слова присяги на вірність народу України, відмовляються виконувати злочинні накази.

Сьогодні до української помаранчевої революції прикута увага всього світу. Уроки демократії, які дає владі український народ, демонструючи при цьому унікальну толерантність, вміння ставити жорсткі вимоги в рамках багатотисячного мирного зібрання, викликають повагу у міжнародної спільноти.

Приємно констатувати, що врегулювання політичної кризи в Україні відбувається правовим шляхом. Важливу політико-правову оцінку ситуації в державі дала Верховна Рада України. А юридичну крапку щодо легітимності встановлених ЦВК результатів виборів поставив Верховний Суд України, який визнав, що порушення принципів виборчого права, передбаченого ст.  38, 71, 103 Конституції України, і засад виборчого процесу, визначених частиною 2 ст. 11 закону про вибори президента, виключають можливість достеменно встановити результати реального волевиявлення виборців у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі.

Тепер справа врегулювання політичної ситуації перейшла у площину виконання рішень Верховної Ради України та Верховного Суду України найвищими посадовими особами держави, насамперед Президентом України.

Україну чекає переголосування другого туру виборів. А отже, політична боротьба триває. Було б добре, якби вона зводилася до суперництва двох кандидатів. Але, на жаль, збанкрутілими політиками, які прагнуть уникнути відповідальності за фальсифікацію виборів, запущено виток сепаратизму. Сьогодні, як ніколи, є загроза територіальній цілісності нашої держави. І головне, що ці тенденції йдуть не знизу, а інспіруються зверху. Заради збереження влади на карту ставляться інтереси всієї держави. В цій ситуації залишається сподіватись на споконвічну мудрість українського народу, який не раз доводив, що є мудрішим, ніж про нього думають горе-поводирі. Нам всім потрібно буде докласти великих зусиль для досягнення суспільної злагоди і консенсусу.

Я щиро переконаний, що ті позитивні зрушення, які відбуваються в суспільстві, вже ніколи і нікому не дадуть підстав не враховувати інтересів громадян України. Вони свій цивілізаційний вибір зробили і підтвердять його ще раз. Український народ усвідомлює, що лише демократичний шлях розвитку держави гарантуватиме дотримання прав людини. І лише в демократичній країні День прав людини є загальнодержавним святом.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що в нинішній політичній ситуації День прав людини набуває справжнього звучання, наповнюється новим змістом. Вперше він збігається з активним рухом громадян України за свої права. Та фальш, яка проявилась не лише на виборах Президента України, а й яка була інструментом політики влади щодо власного народу, коли декларується одне, а чиниться зовсім інше, відходить у минуле. Український народ сказав годі політиці подвійних стандартів і своїми згуртованими діями доводить, що хоче і може жити за європейськими демократичними стандартами. А корумпована влада, яка втратила довіру власного народу та авторитет у світової спільноти, повинна піти.