Господарі двох морів

Великий європейський вододіл проходить через дві області України — Волинську і Львівську. Але лише на Волині є можливість регулювати стік води в Чорне або Балтійське моря. Виконує цю та інші функції Волинське обласне управління водного господарства, яке нещодавно відзначило своє 50-річчя.

На Волині бере початок найбільша притока Дніпра — річка Прип’ять. Через область протікає і найголовніша притока Вісли — Західний Буг. Волинь — одне із найбільших джерел питної води. Виконувати таку роль вельми відповідально. Бо водою Дніпра втамовують спрагу 30 мільйонів українців, воду із Західного Бугу п’є Варшава. Щоб це джерело ніколи не замулювалося, стежать спеціалісти Волинського облводгоспу, якому надано право державного управління водними ресурсами області.

Та, попри це, дехто ще й досі вважає: облводгосп займається лише експлуатацією меліоративних систем. Однак, як уточнив начальник управління Юрій Бахмачук, це лише половина їхньої роботи.

На жаль, ситуація з експлуатацією меліоративних систем в області за останні роки значно погіршилася. Йдеться про внутрігосподарську мережу відкритих каналів та споруд на них, які колись були на балансі колгоспів. Їх довжина становить майже 14 тисяч кілометрів. Але через недогляд ці канали замулюються, заростають, знижується їх пропускна здатність. Як наслідок — відбувається вторинне заболочення площ.

Заступник голови обласної ради Василь Струк, який добре обізнаний з проблемами Полісся, якось скрушно констатував, що внутрігосподарські меліоративні канали тепер видно здаля... по кущах, які ростуть у них.

— Розраховувати, що держава знову візьме на себе фінансування робіт з доведення внутрігосподарських мереж до належного стану, не можна, — вважає Юрій Бахмачук. — Треба якнайшвидше передати їх у комунальну власність сільських громад. На цих землях людям уже видали паї. Дванадцять років бездоглядності і так зробили поля менш родючими. Селяни вже зараз кажуть, що їх образили. А що буде через кілька років? Вихід бачу в створенні товариств власників осушених земель. Подібні вже багато років діють у Німеччині, Польщі. Члени таких товариств роблять щорічні внески. У наших сусідів за Бугом вони еквівалентні вартості двох центнерів жита за кожен гектар меліорованої землі. Як розпорядитися цими грошима, вирішує рада товариства. Проекти робіт затверджує воєводська влада, а їх виконавців визначають на конкурсній основі, або, як тепер модно називати, — тендерах.

Є ще й другий бік цього питання. Сьогодні дедалі частіше кажуть про помилку, допущену під час спорудження Копаївської осушувальної системи. Проведена там меліорація негативно позначилася на водному режимі довколишніх озер, у тому числі і Шацьких.

— Як спеціаліст-водник, я б її ліквідував, — зізнається Юрій Йосипович. — Але чи дадуть на це згоду селяни, які мають тут городи, які використовують кожен осушений гектар під сінокоси? Тому, напевно, і немає відповідних клопотань від сільських рад, районного управління сільського господарства.

Та хоч би що там казали про меліорацію, про окремі допущені помилки під час її проведення, вона загалом позитивно позначилася на розвитку нашої області, особливо її поліських районів. Це ще в 1892 році відзначав у доповідній записці російському царю Олександру ІІІ один з організаторів осушення заболочених земель на Волині генерал-лейтенант Жилінський.

Ще й нині на Волині діють збудовані 120 років тому під керівництвом Жилінського меліоративні канали, зокрема Турський. Відомий інженер-гідрограф свого часу дослідив причини катастрофічних повеней на Поліссі, які завдають неабиякої шкоди. Одна з причин — русло Прип’яті неспроможне пропустити повеневі води. В середньому раз на десять років рівні їх проходження є високими. Найвищі вони були весною 1999 року. Тоді під водою опинилися десятки тисяч гектарів сільгоспугідь, понад тисячу господарських споруд, кілька кладовищ.

Збитки від повені були б ще більші, якби не споруджені облводгоспом захисні дамби. Жителі села Щедрогір й досі згадують, як серед ночі їх підняв з ліжок сигнал тривоги. Комусь із односельців гомін шуги видався тоді шумом води у дамбі, що прорвало. Однак споруда витримала.

А втім, ситуація в заплаві Прип’яті щораз ускладнюється. Русло річки постійно деградує, втрачає пропускну здатність. Особливо це помітно після села Почапи, де здійснюється забір води в Дніпро-Бузький канал. Побудований понад 150 років тому канал з’єднує басейни Чорного і Балтійського морів. Загальна його довжина 253 кілометри. 58 кілометрів розташовані на водороздільній частині морів. Для забезпечення пропуску кораблів 13 шлюзами, канал щорічно забирає з Прип’яті 100—150 мільйонів кубометрів води. Через систему підпірних споруд, переливних пристроїв вона потрапляє в розташовані на Волині озера-накопичувачі Святе, Волянське і Біле, а вже з них подається до каналу. Незважаючи на домовленість про обмеження водозабору в меженний період, білоруська сторона на це мало зважає. Були роки, коли Прип’ять після цього водозабору майже цілком пересихала. Русло замулювалося, заростало. В деяких місцях його зараз важко помітити. Відтак навіть під час невеликої повені вода виходить на заплаву і поволі входить у береги. Якщо в 50-х роках минулого століття середня тривалість повені на Прип’яті становила 40 днів, то наприкінці дев’яностих — уже 140—180.

Ось чому облводгосп намагається врятувати верхів’я Прип’яті від загибелі, відновити її русло. Воно вже розчищене і поглиблене від села Річиці Ратнівського району до села Будники Любомльського району.

У волинян, як ні в кого в державі, є можливість забирати воду, яка мала б текти в Балтійське море. Для цього в селі Забужжя Любомльського району збудовано спеціальну станцію. Три її потужні насоси спроможні щосекунди перекачувати із Західного Бугу в Прип’ять 3,6 кубометра води. Це більше, ніж несе зараз Прип’ять у межах області в маловодні періоди літньо-осінньої межені. Однак вода в Західному Бузі значно брудніша за прип’ятську. До того ж справа ця затратна й економічно невигідна. Тож насоси на Західному Бузі вмикаються лише в екстремальних ситуаціях. Таких, наприклад, як пожежа на прип’ятських торфяниках, яка трапилася у верхів’ї річки 2002 року.

Загалом в облводгоспі до всяких нововведень ставляться обережно. Головний принцип, який тут сьогодні сповідують, — не нашкодити природі. Саме тому було відкинуто як екологічно небезпечний проект суцільного будівництва дамб на Прип’яті.

Але в управлінні вміють і виправдано ризикувати. Багато природолюбів, наприклад, були проти оздоровлення Лишнівського і Турського озер. Останнє за площі в тисячу гектарів уже мало глибину лише 0,4 метра. На цій водоймі зробили дамбу, встановили насоси, які подають до неї воду із Заболотівського каналу. Тепер глибина озера майже два метри. Воно ожило, стало багатим на рибу. Так само вчинили і з Лишнівським, а також озером Веприк.

Вивчається можливість надання допомоги й озеру Нечимне, перебування на якому надихнуло Лесю Українку написати відому драму-феєрію «Лісова пісня». Зараз Нечимне замулене, його водне дзеркало скоротилося в кілька разів. Однак, на думку начальника облводгоспу Юрія Бахмачука, відновити красу і силу озера без детального вивчення гідрологічної ситуації не можна. Йдеться ж бо про одну із національних святинь.