Із досьє «ГУ»
Борис Ілліч ОЛІЙНИК, народний депутат України трьох останніх скликань. До нинішнього парламенту обраний за списком Комуністичної партії України (четвертий номер у виборчому списку). Народився 1935 року на Полтавщині. У 1958 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Поет, публіцист. Нагороджений багатьма державними нагородами, лауреат державних премій. Член Компартії України та фракції комуністів у ВР, парламентського комітету у закордонних справах. Голова постійної делегації ВРУ в Парламентській асамблеї Ради Європи.
— Борисе Іллічу, чи черпаєте у парламенті теми і сюжети для своїх поетичних творів? Писали якийсь вірш проcто у сесійній залі?
— Я не схильний до експромтів, хоча, маючи понад півстолітню практику версифікаторства, міг би вправлятись. Просто з парламенту не беру матеріалу. І, звичайно ж, на сесії не римую... Але якісь деталі з парламентського побуту переходять і у мої вірші, зокрема, інвективи, де намагаюся вчинити резекцію паталогічному потягу до влади, заздрості й продажності політиків, відступництва тощо:
І ми восплащемо талановито,
Зазвичай поминаючи дідів,
Що нас ізнов за наше жито бито,
Що нам обрали не таких вождів,
Що винні всі, а ми — і на крупину,
Бо тихі, як осінній падолист.
Що коли б нас вчергове не купили,
Хіба б ми учергове продались?!
(«Інвектива-2»).
— Ви десятий рік поспіль очолюєте українську парламентську делегацію у ПАРЄ. Що вважаєте здобутком на цій посаді?
— Керівник постійної делегації — це не посада, а обов’язок, причому не такий уже й простий та легкий. Тут не йдеться про ранги, оскільки кожен член делегації — самодостатня особистість. А всі разом, незважаючи на різницю в поглядах, за майже десятиліття перебування у Раді Європи досягли досить посутніх результатів у виконанні своїх зобов’язань, взятих під час вступу. У цьому сенсі ми стоїмо попереду досить поважних держав «старої демократії», хоча, по суті, починали з «нульового циклу».
Інколи ми дратувалися: що ж Європа вимагає від нас, як із держав зі столітнім досвідом парламентаризму? А потім похопилися: та з цього треба лише тішитися! Бо, виходить, ми за декілька літ досягли того статусу, що й країни з віковим досвідом.
— У сучасних поезіях ви нерідко акцентуєте, що Європа не повинна нас повчати і нам указувати. Чому так не любите Європу?
— Я — навпаки — захоплений Європою. Але є межі, які не дозволено переступати навіть наддержавам. Коли йдеться, скажімо, про територіальну цілісність держави, втручання у її внутрішні справи. Ми любимо вчитися, але не любимо, коли нас вчать.
— Вас називають націонал-комуністом. Чи існує в сучасній Компартії України таке крило?
— На жаль, дехто неправильно розуміє поняття інтернаціоналізм та націоналізм. Інтернаціоналізм — це не ігнорування національностей, а братерство націй. Не треба боятися і терміну «націоналізм». На нас досі тиснуть пережиті роки репресій, коли патріотизм, любов до рідної землі, до України чи до Росії називалася українським буржуазним націоналізмом чи великодержавним російським шовінізмом. Дехто боїться вживати поняття «український народ», говорячи лише «народ України». Хоча, приміром, у Франції, де проживає дуже багато різних національностей, кажуть лише «французький народ». А термін «націонал-комунізм», на мій погляд, абсолютно штучний. Ще у 1980 роках я запропонував терміну націоналізм, як патріотизм, протиставити антипод — «націонал-шовінізм». Оце справді небезпечно, коли кажуть, що лише мій народ найкращий, а решта націй — нижчі.
— Відколи стали народним депутатом, як вас відвідує поетична муза?
— В ідеалі поет мав би жити лише творчістю. Однак в Україні (й не лише) такого сприятливого часу ніколи не було, та й принаймні на найближчу перспективу не передбачається. Відтак девіз Некрасова: «Поетом можеш ти не буть, громадянином — зобов’язаний!». Позаяк життя, не запитуючи дозволу, входить у людське єство.
Для поезії завжди знайдеться час, коли наступить благословенна мить, бо то — як перше кохання, котре ніколи не минає. Поезія — це добровільна каторжна праця, каторжна, але солодка. Якщо й дано талант, то за рахунок когось. Тому талант треба відробляти все життя.
