Останні тижні тільки те і робимо: стежимо, хто з її представників що і як сказав, у якому контексті, що це мало б означати, які кроки будуть далі. Це обговорюють люди в студіях не тільки одного каналу телебачення. Суспільна думка нуртує. У ній народжується істина. Відкритішими стали органи влади — вперше судової —прямі трансляції з Верховного Суду України, репортажі з нього додали громадянам упевненості, що захистити волевиявлення народу є кому. Що ми всі живемо в країні, котра постала проти неправди і це почули, реагують на це ті, кого ми самі, платники податків, утримуємо за свій суспільний кошт...
Вирують майдани, на підступах до владних будинків —пікети, вечорами і ночами, хто не може вдень, ідуть на варту люди різного віку, здебільшого кияни, приїжджі на листопадово-грудневому холоді чатують на дії влади, протестують удень... Хто як може допомагає одне одному вистояти, вибороти, знайти правду. Правду. Саме її нам бракує. Купити людей, котрі не є професійними адвокатами, щоб вони шукали правду в таких умовах, як ми це бачимо нині в столиці, неможливо. За гроші її шукають в юридичній эквілібристиці тільки наймані адвокати. А безплатні, народні нині на майданах міст, сіл, селищ. Їхня праця безцінна, йде від серця, душі та розуму. І жодний холод, мороз, дощ чи сніг, якісь, м’яко кажучи, незручності не зможуть здолати їхній дух, утамувати спрагу правди.
Як легко дається оцінка психічному і психологічному станові повсталих людей, котрі виказують владі недовіру у спосіб, передбачений Конституцією України?
А як назвати процес, що відбувався в інформаційному просторі, в адміністративній вертикалі влади, в усіх сферах громадського життя напередодні виборів? Коли у штучно створеній інформаційній резервації, загорнувши в обгортку «клубнички» пігулку гидкого іміджу одного кандидата і пігулку солодкого життя, гарантованого іншим, протягом двох місяців залякували виборців, змушуючи їх повірити у те, що це і є демократія?
Так маленька брехня на кожному кроці перетворилася у велику, глобальну неправду. Бо кожен з нас не на кожному кроці чинив спротив цій маленькій брехні.
Тож порати владу треба не тільки, коли у нас вже урвався терпець. Порати владу треба щодня. Тільки тоді суспільству вдасться унеможливити тотальну зневагу до людини, народу, закону. І не тільки говорити про прагнення до високого рівня громадянської свідомості, а й досягати цього рівня.
Догідництво, боязкість, ледарство шукати правду навіть у дрібному, і «моя хата скраю» — у великій неправді — це і є зелена вулиця для узурпаторів влади, для тих, хто засліплений азартом наживи, вже не відає, що творить. Піраміда фальсифікацій, про яку ведуть мову нині, не могла діяти без безхребетних угодованців. Вона на ній побудована. Так, люди бояться сили тих, хто стояв на вершині піраміди. Однак вершини не можуть триматися без фундаменту.
З перебігу політичної кризи в Україні буде зроблено багато висновків. Один з них справді полягає в необхідності політичної реформи, наслідком якої було б унеможливлення узурпації влади. Чи то з боку президента, чи то уряду, чи то парламенту. Тим паче унеможливлення узурпації влади їхнім оточенням, котре матеріально впливає на кожну з цих влад, перетворюючи її представників на таких собі заробітчан в особливо великих розмірах. Котрі завдяки своїм посадам мають змогу маніпулювати будь-чиєю волею. Як урок політичної кризи був би, на мою думку, доцільний розгляд проблеми імперативного мандата депутатів усіх рівнів, у тому числі й народних депутатів України, щоб накази виборців не залишалися порожнім звуком для депутата, а були обов’язковими для виконання. Щоб норма про відкликання депутата стала механізмом управління народу своїми обранцями.
Як урок політичної кризи неоціненне значення мав би й аналіз діяльності вертикалі виконавчої влади, функції державних адміністрацій на місцях, не кажучи вже про таку установу, як адміністрація Президента України, про яку немає жодної згадки в такому засадничому документі, як Конституція України, з точки зору того, що саме відбувається у нас: делегування органами місцевого самоврядування частини своїх повноважень державним адміністраціям, чи повна узурпація останніми влади на місцях? І в цьому ж контексті — роль та місце районних та обласних рад, голови яких обрані не прямим голосуванням виборців, а самими цими радами, що мають вирішувати питання спільних інтересів органів місцевого самоврядування. Спільних, підкреслю. А не узурпованих. Тоді й джерело влади — не замулюватиметься.
Важливо, щоб контроль за владою, оте її порання, відбувалося засобами гласності, інструментами правового поля, що, на жаль, і це очевидно, поросло в нас бур’янами корупції, нехтуванням своїми прямими обов’язками, подвійними стандартами.
Шукати правду за умов кругової поруки фальші по всій вертикалі і по всій горизонталі влади справді морально і фізично важко. Та, переконана, бути закопаним у тому фундаменті великої брехні, можливо, ще важче. В ім’я якої великої брехні ви жертвуєте собою? Допоможіть владі. Попорайте її.
