До центру Києва прикута увага всього світу. Але з екрана телевізора все, що відбувається, має трохи інший вигляд. Навіть найпрофесійніша камера не в змозі передати справжню атмосферу події. Втім, і описати її неможливо. Ці замітки — лише кілька шматочків мозаїки...
Український дім. 30.11, близько 19-ї години
— Я до самооборони записатися хочу.
— Обов’язково запишемо, чоловіче. Ви місцевий?
— Так.
— То їдьте додому, проспіться, а ранком ми вас чекаємо. Тверезого.
Чоловік, котрий був трохи напідпитку, зніяковів і відійшов від столу.
Велика черга біля інформаційного центру. Майже у всіх — одне запитання: «Коли підвезуть атрибутику?»
Прапори, стрічечки, хустинки, шарфи — жовтогарячий колір у Києві нині в моді. Штаб, вочевидь, до ажіотажного попиту готовий не був. І всіх бажаючих забезпечити не в змозі.
Виснажений хронічним недосипанням і сотнями розмов пан Богдан стомлено пояснює, що сьогодні нічого не буде...
Жовтневий палац. 01.12, 21.25
З Лідією Степанівною і її подругою знайомлюся в метро. Вона просить допомогти донести сумку. Приблизно кілограмів 35—40. Як дві шістдесятирічні жінки довезли її до Хрещатика, незрозуміло.
— Що там у вас?
— Консерви. Збирали у знайомих. Дехто дав гроші, купили ще.
Біля входу до будинку юрбиться народ, але, довідавшись про мету відвідування, всі розступаються, і ми потрапляємо до холу колишнього інституту шляхетних дівчат. Ліворуч і вниз. За стійкою гардероба — імпровізований пункт харчування. Жінки без упину готують бутерброди, розливають чай. Кілька хлопців — «на підхваті». Свій вантаж заносимо до приміщення, що використовують як продуктовий склад.
У коридорі добре одягнені чоловіки намагаються з’ясувати, куди їм здати привезені речі. Кілька важких тюків, вочевидь, армійського походження. Костюми хімзахисту, ватники, плащ-намети, ковдри.
— Звідки «дрова»?
— Зі складу, звичайно, — в тон відповідає Ярослав. — Ми якось були на армійському аукціоні. Придбали кілька автомобілів, іншу техніку. А це на залишок купили, подумали — либонь, знадобиться. От і знадобилося.
На другому поверсі — «зона відпочинку», підлогу застелено матрацами, матами, ковдрами. Біля приглушеного телевізора дивляться новини. Загальні сподівання так зблизили людей, що будь-хто сприймає тебе, як старого знайомого. Курити тут не можна (на стінах саморобні плакати нагадують про правила спільного проживання) — тому виходимо. Відразу зав’язується розмова. Михайло — інженер з Харкова. До нас приєднується Роман із Івано-Франківська. Розмовляємо двома мовами, і без проблем!
Український дім. 05.12, 13.00
Атмосфера — спокійна, навіть буденна. Трохи метушаться бажаючі роздобути анкети на отримання «посвідчення учасника». Частину присутніх це дивує.
— Я, як і багато моїх друзів, на майдані з вечора 26-го. Був на Банковій, у таборі навпроти Кабміну, на мітингу біля вокзалу, возили продукти, доставляли медикаменти, — розповідає киянин Андрій. — Називайте це, як подобається. Я робив те, що вважав за потрібне, ніде це не афішував і підтверджень не потребую. Якщо ситуація повториться, знову прийду, і посвідчення для цього мені не треба...